РОЗДІЛ 6 — Чужий запах

Ніч у Рейвенфоллі ставала помітно холоднішою ближче до світанку. Саша поверталася до штабу пішки, адже їй конче потрібен був час, щоб упорядкувати хаос у власних думках. Надто багато подій сколихнуло цей вечір: вампір, який чомусь знав її ім’я, дивні слова про таємну лабораторію і незбагненний факт, що вона вже бачила його раніше.

Уві сні.

Вона й досі не могла осягнути, як таке взагалі можливо. Холодний вітер гнав сірий туман між похмурими будівлями, у деяких вікнах спалахували перші ранкові вогні, а дорогою промчало самотнє таксі. Місто повільно прокидалося, проте напруга всередині неї й не думала спадати.

Зупинившись біля входу до штабу, Саша на мить затримала погляд на власному відображенні в темному склі дверей. Зовні вона виглядала цілком спокійною, як і завжди, проте цього було замало, аби обдурити саму себе. Провівши рукою по волоссю, вона рішуче переступила поріг.

Підземний рівень штабу майже спорожнів. Нічна зміна вже добігала кінця, а ранкова ще не заступила на пост, тож довгі коридори здавалися гнітюче тихими. Саша попрямувала до медичного блоку: рана на руці турбувала дедалі менше, проте її все одно слід було належним чином обробити.

Відчинивши двері, вона раптово завмерла на місці.

У кімнаті хтось був.

Артем.

Він стояв біля столу, спираючись руками на холодну металеву поверхню, і байдуже дивився у вузьке вікно вентиляції. Щойно двері відчинилися, він одразу обернувся.

Кілька довгих секунд вони мовчки дивилися одне на одного.

— Ти пізно, — порушив мовчання він.

Саша ледь помітно знизала плечима й ступила всередину.

— Робота.

Вона відчинила навісну шафку, дістала звідти пляшечку антисептика й спокійно закотила рукав куртки. Від руху поріз знову трохи закровоточив — майже непомітно, проте достатньо, щоб на шкірі виступили кілька свіжих крапель.

Артем навіть не ворухнувся. Саша фізично відчувала на собі його пильний погляд.

— Що таке? — не витримала вона.

Він відповів не одразу, наче прислухався до звуків чи вловлював щось, недоступне звичайному слуху. Потім зробив крок уперед.

— Ти була не одна.

Саша різко підняла голову.

— Що?

Він зупинився просто навпроти неї. Тепер його погляд став значно пильнішим, майже напруженим.

— Від тебе пахне.

Вона гнівно насупилася.

— Чим саме?

Він кілька секунд дивився на неї, не відводячи очей.

— Вампіром.

Це слово пролунало спокійно. Навіть надто спокійно.

Саша завмерла на частку секунди, проте миттєво опанувала себе.

— Цікаво, — холодно кинула вона. — І як же ти це збагнув?

— Інтуїція.

Вона скептично всміхнулася куточком губ.

— Неабияка в тебе інтуїція.

Закінчивши перев’язку, Саша різко зачинила аптечку. Кришка клацнула трохи гучніше, ніж потрібно.

— Я зустріла його в старому районі.

Артем не відвів погляду.

— І ти просто так пішла від нього?

— Саме так.

Він схрестив руки на грудях.

— Вампіри ніколи не відпускають просто так.

— Цей — відпустив.

Між ними повисла напружена пауза. Кімната раптом стала нестерпно тихою, ніби саме повітря довкола них згустилося до межі.

— Він про щось говорив із тобою? — запитав Артем значно тихіше.

Саша впритул подивилася на нього.

— Чому тебе це так хвилює?

Його щелепи помітно напружилися.

— Бо це моя пряма робота.

— Ні, — вона злегка похитала головою. — Це вже не просто робота.

Саша зробила крок уперед. Тепер відстань між ними скоротилася до мінімуму, і вона уважно вдивлялася в його обличчя, вловлюючи кожну мікрореакцію.

— Ти надто сильно нервуєш.

Артем не відступив ані на крок. Він дивився на неї так, немов намагався остаточно ухвалити якесь складне рішення.

— Він надзвичайно небезпечний, — вимовив Артем ледь чутно.

— Вони всі небезпечні.

— Цей — особливо.

Саша примружилася.

— Ти що, знаєш його особисто?

На секунду він замовк. І цього короткого мовчання виявилося цілком достатньо, аби все зрозуміти.

— Я просто добре знаю його тип, — відповів він нарешті.

Саша підхопила з лави куртку.

— Тоді можеш розслабитися. Як бачиш, я досі жива й неушкоджена.

Вона попрямувала до виходу.

— Сашо.

Вона різко зупинилася. Артем украй рідко називав її на ім’я.

Саша обернулася. Він дивився на неї зовсім інакше, ніж завжди, — так, ніби відчайдушно хотів сказати набагато більше, ніж дозволяли йому службові рамки. Проте зрештою вимовив лише:

— Будь обережна.

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Я завжди обережна.

І вийшла, дозволивши важким дверям зачинитися за спиною.

Артем залишився сам у напівтемній кімнаті. Кілька секунд він простояв абсолютно нерухомо, а потім важко видихнув і судомно стиснув руки в кулаки.

У повітрі й досі тримався тонкий шлейф — холодний, чужий і надто добре знайомий запах.

Запах справжнього вампіра.

Він тихо процідив крізь зуби:

— Драгович…

На мить у його очах спалахнуло дике золоте світло.

— Це кепсько. Дуже кепсько.