ТІНЬ IV — Його правда

Він не пішов далеко.

Туман приховав його майже одразу, але Віктор зупинився за рогом, у тіні між будівлями. Кілька секунд він просто стояв, прислухаючись — не до звуків, а до неї. Він усе ще надто чітко відчував її серцебиття й дихання.

Жива.

Він на мить заплющив очі.

Занадто близько. Занадто рано.

Він не мав цього казати.

Слово «лабораторія» досі лунало в пам’яті — чуже, різке, вирване з нього передчасно. Віктор повільно видихнув, намагаючись повернути звичний контроль, але це не допомогло. Усередині вже підіймалося те, чому він зазвичай не дозволяв вириватися назовні, — роздратування.

Він стиснув пальці.

— Помилка… — тихо мовив він.

Але це була не зовсім правда.

Він зробив крок назад, глибше в тінь, і на мить дозволив собі згадати: холодне світло, метал, запах крові… і її — надто слабку, надто близьку до смерті.

Віктор різко розплющив очі.

Ні.

Він одразу обірвав спогад, жорстко, як робив завжди.

Минуле не мало значення. Важливим було інше: вона почала ставити запитання, зв’язок активувався — і тепер усе прискориться.

Він знову поглянув туди, де вона стояла. Туман уже майже приховав її силует, але Віктор знав: вона все ще там. І вже не та, якою була раніше.

— Ти не зупинишся, — тихо мовив він.

У його голосі не було сумніву — лише впевненість.

Коротка пауза.

— Як і тоді.

Цього разу він відвернувся остаточно. Туман зімкнувся за його спиною, приховуючи його рухи, і за кілька секунд вулиця знову спорожніла.

Але рішення вже було прийняте.

Він зробив перший крок.

І назад дороги немає.