РОЗДІЛ 5 — Зустріч у темряві

Ніч знову опустилася на Рейвенфолл. Дощ уже припинився, проте вологий туман продовжував клубочитися між будівлями, перетворюючи вулиці на розмиті, майже нереальні декорації. Ліхтарі горіли тьмяно, а їхнє розсіяне світло тонуло в холодному повітрі.

Саша йшла вузькою звивистою вулицею старого району. Вона цілком могла повернутися додому чи поїхати до штабу, проте натомість знову опинилася тут — на тому самому місці, де сталися останні криваві напади. Інстинкти вкрай рідко підводили її, і зараз це відчуття було особливо сильним. Щось у цій справі вперто не сходилося.

Зупинившись біля старої занедбаної цегляної будівлі з темними вікнами, вона уважно прислухалася. Тиша здавалася надто щільною, ніби довколишній простір нетерпляче чекав на щось.

— Якщо тут хтось є, краще виходьте зараз, — спокійно, але твердо мовила вона.

Жодної відповіді.

Саша вже хотіла розвернутися, коли раптом усередині все насторожилося: до неї долинули кроки. Не ззаду — збоку. Із густої тіні між будинками неквапливо виринула людська постать — високий чоловік у довгому чорному пальті. Він рухався повільно й упевнено, ніби не вбачав у цій зустрічі жодної загрози для себе.

Саша блискавично вихопила пістолет.

— Стій!

Він зупинився. Проте піднімати руки не поспішав — просто дивився на неї. Коли слабке світло ліхтаря вихопило його обличчя з темряви, Саша на мить завмерла. Воно здавалося надто знайомим, щоб це могло бути простим збігом. Вона вже бачила цього чоловіка. У своєму сні.

Те саме чорне волосся, той самий спокійний, упевнений погляд, позбавлений будь-якого поспіху. І очі — неймовірно глибокі, наче в них відбивалося набагато більше часу, ніж могло належати звичайній людині.

Заговорив він першим:

— Нам потрібно поговорити, Олександро.

Ім’я пролунало рівно, спокійно й напрочуд особисто. Пальці дівчини міцніше стиснули холодне руків’я зброї.

— Звідки ти знаєш моє ім’я?

Він лише ледь помітно нахилив голову набік.

— Я знаю про тебе набагато більше, ніж ти сама уявляєш.

— Це паршива відповідь, — відрізала вона, навіть не думаючи опускати пістолет. — Зробиш ще крок — і я стріляю.

Незнайомець завмер, проте на його обличчі не з’явилося ані тіні напруги чи страху. Навпаки, він розглядав її з таким пильним інтересом, ніби намагався побачити щось життєво важливе.

— Хто ти такий? — холодно запитала вона.

Кілька довгих секунд тривало мовчання, наче він вагався, чи варто казати правду.

— Мене звати Віктор. Віктор Драгович.

Це ім’я ні про що їй не говорило, проте внутрішні захисні механізми напружилися до межі, реагуючи на рівні інстинктів.

— Навіщо ти тут?

— Щоб побачити тебе.

— Це не відповідь.

Він ледь помітно всміхнувся куточком губ.

— Для тебе — ні. Для мене — цілком.

Саша зробила обережний крок уперед, не випускаючи зброї з рук.

— Ти стежиш за мною?

— Уже дуже давно.

Ці слова пролунали з таким незворушним спокоєм, що від них ставало ще моторошніше.

— Тоді поясни мені одну річ.

— Яку саме?

— Чому я бачила тебе уві сні?

Віктор анітрохи не здивувався. Навпаки, здавалося, він заздалегідь очікував на це запитання.

— Тому що частина мене живе всередині тебе.

Саша насупилася.

— Це найдивніша спроба познайомитися з усіх, що я чула.

— Я й не намагаюся знайомитися, — він подивився на неї пильніше. — Це просто факт.

Саша не рухалася, проте тепер вивчала його у відповідь — так само зосереджено й холодно.

— Ти вампір.

Це прозвучало не як запитання, а як констатація. Він ледь помітно кивнув.

— Так.

— Тоді в нас немає жодних причин продовжувати цю розмову.

Вона вже зібралася натиснути на спусковий гачок.

— Я колись урятував тобі життя.

Тихі слова пролунали в тиші з несподіваною силою. Саша завмерла, не відпускаючи спускового гачка.

— Що?

— Багато років тому.

Він зробив крок назустріч. Саша миттєво напружилася, проте Віктор вчасно зупинився, залишившись на безпечній відстані. У цю мить хмари розійшлися, і бліде місячне світло впало на його обличчя. На мить їй здалося, що в його погляді немає звичної для хижаків холодності чи жорстокості — лише дивний, глибокий жаль.

— Ти брешеш, — різко заперечила вона.

— Ні. Якби не я, ти б загинула в тій лабораторії.

Ці слова вдарили сильніше за будь-який постріл. Саша заклякла.

— Що ти сказав?

Але тієї ж секунди за її спиною пролунав сторонній звук — тихий шурхіт кроків. Вона різко обернулася, тримаючи зброю напоготові.

Порожнеча.

Коли за мить вона знову перевела погляд уперед, на місці незнайомця вже нікого не було. Постать розчинилася в густому тумані, ніби її тут ніколи й не стояло.

Саша опустила пістолет далеко не одразу. Серце шалено калатало в грудях. Слова невідступно лунали в голові:

«Якби не я, ти б загинула в лабораторії».

Вона стояла посеред порожньої вулиці, вдивляючись у темряву.

— Хто ж ти такий… — прошепотіла вона в порожнечу.

Але місто мовчало у відповідь. Лише вологий туман повільно поглинав обриси старих будинків, і Рейвенфолл знову здавався таким самим тихим і байдужим, наче нічого не сталося.