РОЗДІЛ 4 — Запах крові

Ранок у Рейвенфоллі видався напрочуд холодним. Низькі, свинцеві хмари нависли над містом так, що, здавалося, ось-ось зачеплять дахи будинків, а вологий після нічної зливи асфальт тьмяно виблискував у сірому світлі. Саша майже не зімкнула очей. Тривожний сон уперто повертався знову і знову: кам’яне подвір’я, густий туман і незнайомець, чиї слова звучали так, ніби він знав її все життя. Вона раз у раз намагалася переконати себе, що це лише наслідки втоми після виснажливих операцій, проте липке відчуття тривоги нікуди не зникало, осідаючи десь глибоко всередині.

Це було надто реально для звичайного сну.

Вона переступила поріг підземного штабу значно раніше, ніж зазвичай, і важкі металеві двері зачинилися за її спиною зі звичним глухим гуркотом. Усередині все йшло за налагодженим розкладом: лунали кроки, чулися приглушені голоси, гуділо складне обладнання. Зазвичай цей звичний фон заспокоював і повертав відчуття контролю, проте сьогодні думки невблаганно поверталися до одного й того самого.

Саша впевнено попрямувала до аналітичної зали. На величезному екрані на стіні красувалася мапа Рейвенфолла, на якій яскраво-червоним кольором уже пульсували кілька нових позначок. Олена вже була на місці.

— Ти це бачила? — одразу запитала вона, щойно Саша підійшла ближче.

— Що саме?

— Ще два напади поспіль.

Саша насупилася, пильно вдивляючись у деталізовану мапу.

— Вампіри?

— Дуже схоже. Але є одна дивна річ.

— Яка саме?

Олена зробила кілька рухів на сенсорній панелі, збільшуючи масштаб зображення.

— Вони переміщуються за дивною системою.

Саша мовчки простежила за чітким ланцюжком червоних точок. Їхнє переміщення не було хаотичним — навпаки, істоти просувалися містом надто послідовно, ніби ретельно вибудовували певний маршрут.

— Наче хтось навмисно чогось шукає, — тихо мовила вона.

— Або когось конкретного.

У цей момент двері аналітичної зали відчинилися, і Саша навіть не повернула голови, відчувши його присутність. Артем. Він підійшов спокійно й упевнено, наче завжди був невіддільною частиною цього місця.

— Я чув про нові напади, — спокійно сказав він.

Саша кинула на нього швидкий погляд.

— Тоді ти чудово знаєш, що виїзд за десять хвилин.

Олена лукаво хмикнула.

— Мені подобається її стиль.

Артем нічого не відповів. Він дивився на карту трохи довше, ніж вимагала ситуація, і в його зосередженому погляді читалася неабияка напруга.

— Це не схоже на звичайне полювання, — зрештою промовив він.

Саша схрестила руки на грудях.

— Чому ти так вирішив?

Він вказав пальцем на одну з позначок на екрані.

— Надто системно. Вони не просто полюють на випадкових жертв… Вони щось вистежують.

Саша уважніше придивилася до напарника.

— І що ж саме?

— Поки що не знаю.

Відповідь пролунала спокійно, проте на частку секунди в його очах майнула тінь прихованого напруження. Саша не оминула цього увагою.

Уже за годину вони були в старому районі міста. Порожні вулиці, сірі занедбані будівлі — здавалося, це місце давно втратило будь-яке життя, залишивши лише порожню оболонку. Група для операції була невеликою — усього троє: Саша, Артем і молодий мисливець-новобранець.

Вони безшумно зайшли всередину покинутого складу. Там панувала темрява, а єдиним джерелом світла був промінь кишенькового ліхтарика, що повільно ковзав по вкритих графіті стінах.

— Обережно, — тихо попередила Саша.

Вони просувалися між запиленими стелажами, намагаючись вловити найменший сторонній звук. Повітря було важким, просякнутим пилом, а тиша відчувалася інакше — не порожньою, а якоюсь липкою та вичікувальною.

Звук пролунав раптово.

Тихий крок. А за ним — ще один.

Саша миттєво підняла пістолет.

— Позиції!

Вампір вирвався з темряви, мов хижий звір із засідки. Він кинувся на молодого мисливця настільки швидко, що той навіть не встиг підняти зброю для самозахисту. Саша вистрілила майже рефлекторно, але промахнулася. Істота жорстко відштовхнула переляканого хлопця й розвернулася до неї. У її чорних очах горів неприхований дикий голод.

Він атакував.

Саша спробувала ухилитися вбік, проте повністю уникнути удару не вдалося. Гострі ікла ковзнули по її передпліччю, і під шкірою спалахнув різкий, пекучий біль. Щільна тканина куртки з тріском розійшлася, а цівки теплої крові потекли по руці.

Вона відступила на крок, уже на ходу перехоплюючи бойовий ніж лівою рукою.

І тієї ж миті все навколо ніби змінилося.

Спочатку це було майже непомітно — напруга в повітрі раптом згустилася. Саша зрозуміла це лише тоді, коли помітила головне: Артем завмер на місці й більше не рухався. Вона повільно повернула голову. Він стояв нерухомо, не зводячи очей із її руки.

З її крові.

Його дихання стало важким і глибоким, наче він намагався подолати якийсь внутрішній опір. Пальці повільно стиснулися в кулаки, а на частку секунди в його погляді спалахнуло щось абсолютно чуже.

Хиже.

І його очі незбагненним чином спалахнули золотим світлом.

Саша заклякла на місці. Це було надто очевидно, щоб списати побачене на звичайну гру тіней чи відблиск ліхтарика. Вампір знову люто кинувся вперед, але тієї ж миті Артем зірвався з місця.

Тепер він рухався зовсім інакше — жорстко, стрімко, майже по-звіриному. Одним рухом він схопив істоту за шию та з неймовірною силою жбурнув її в бетонну стіну. Металеві конструкції складу гучно загуділи від удару.

Саша не гаяла ні секунди. Зробивши крок уперед, вона майстерно встромила ніж по саме руків’я. Бездиханне тіло важко гепнулося на підлогу.

Тиша повернулася так само раптово, як і зникла. Молодий мисливець важко й уривчасто дихав біля стіни, намагаючись отямитися після пережитого. Саша звичним рухом витерла лезо, проте її увага була прикута зовсім до іншого. Артем і досі стояв до неї спиною, а його широкі плечі залишалися напруженими до краю.

— Ти в порядку? — насторожено запитала вона.