РОЗДІЛ 3 — Сон

Квартира Саші розташовувалася на четвертому поверсі старого житлового будинку. Ззовні — облуплені стіни, тьмяне світло в під’їзді та нічим не примітні двері. Усередині ж панували порядок і мінімалізм: кухня без зайвих речей, робочий стіл із ноутбуком та папками поточних розслідувань, детальна карта Рейвенфолла на стіні, позначена точками останніх операцій.

І зброя. Її тут було чимало.

Пістолети лежали в шухлядах, ножі були закріплені на спеціальній панелі. Кожна річ мала своє місце. Порядок допомагав тримати голову ясною.

Саша зачинила за собою двері й на мить завмерла, прислухаючись до тиші. У порожній квартирі вона здавалася майже гнітючою.

Знявши куртку й кинувши ключі на стіл, Саша втомлено провела долонею по обличчю. День видався надто довгим. Новий напарник, дивні відчуття під час ранкового тренування та слова вбитого вампіра — усе це досі не давало їй спокою.

«Ти навіть не знаєш, хто ти насправді».

Саша роздратовано видихнула.

— Дурниця.

Подібне вона чула десятки разів. Перед смертю надприродні істоти часто намагалися заплутати мисливців, посіяти сумніви або бодай налякати. Порожні слова. Остання спроба зачепити те, до чого не дотягнутися силою.

Принаймні так вона звикла думати.

У ванній Саша увімкнула холодну воду й кілька секунд дивилася на своє відображення. Темне волосся, втомлені очі, бліда шкіра. Обличчя людини, яка давно забула, що таке повноцінний сон.

Знявши футболку, вона повернулася спиною до дзеркала.

Між лопатками темніло татуювання — тонкі лінії сонця й місяця, переплетені в єдиний символ.

Саша торкнулася його кінчиками пальців.

Цю мітку їй зробили після важкого поранення. В Організації пояснили, що це частина програми відновлення, своєрідна захисна процедура. Тоді вона не ставила зайвих запитань. Організація рідко ділилася відповідями, а Саша давно навчилася не витрачати сили на те, чого не могла змінити.

Вона відвела погляд і пустила душ.

Невдовзі Саша повернулася до кімнати. За вікном знову дощило: краплі монотонно стукали по шибці, розмиваючи неонові вогні нічного міста.

Вимкнувши світло, вона лягла на ліжко. Кілька хвилин дивилася в темну стелю, дозволяючи думкам поволі стихнути. Обличчя, голоси, події дня розпливалися, втрачали чіткість.

Зрештою свідомість відпустила її.

І Саша заснула.

Спершу з’явився туман.

Густий, крижаний, він повільно огортав усе навколо. Саша розплющила очі.

Вона стояла посеред кам’яного подвір’я. Високі середньовічні стіни здіймалися довкола, гострі вежі губилися в похмурому небі, а над ними блідів місяць, майже прозорий серед важких хмар.

Навколо панувала тиша. Не звичайна нічна тиша, а неприродна порожнеча, у якій не було ані шелесту вітру, ані найменшого звуку.

Саша повільно озирнулася.

— Де я?..

Її голос прозвучав глухо, ніби сам простір поглинув слова.

Вона зробила кілька обережних кроків. Під підошвами відчувалося холодне каміння — настільки виразно, що Саша мимоволі напружилася.

Сон не мав бути таким реальним.

І тоді вона помітила його.

Біля дальнього краю подвір’я стояв чоловік у довгому темному пальті. Високий, нерухомий, він дивився кудись за стіну, а вітер ледь ворушив поли його одягу.

Саша миттєво зібралася.

— Хто ти?

Чоловік не відповів одразу. Кілька секунд він залишався нерухомим, наче вирішував, чи варто взагалі озиратися.

Нарешті пролунав його голос — спокійний, глибокий і дивно знайомий.

— Ти все-таки знайшла мене.

Саша насупилася.

— Я тебе не шукала.

У відповідь пролунав тихий сміх.

— Звісно ж, шукала.

Чоловік почав повертатися.

Щось усередині Саші раптом відгукнулося болем. Груди стиснуло так сильно, що на мить їй забракло повітря. Це було не просто хвилювання перед невідомим. Її тіло ніби впізнало незнайомця раніше, ніж вона встигла побачити його обличчя.

Неможливо.

Вона ніколи не бувала в цьому місці. Ніколи не зустрічала цього чоловіка.

То чому ж їй здавалося, що вона чекала на нього?

Чоловік майже повернувся до неї обличчям. Місячне світло торкнулося його плеча, вихопивши з темряви темне волосся та міцний силует.

Ще мить — і вона побачить його.

Та раптом світ тріснув.

Туман зірвався з місця, каміння під ногами розкололося, а простір провалився в бездонну темряву.

Саша різко сіла на ліжку, хапаючи повітря. Кілька секунд вона не могла зрозуміти, де перебуває. Перед очима ще стояли кам’яні стіни, а у вухах лунав чужий голос.

Потім повернулася реальність: темні стіни квартири, дощ за вікном і червоні цифри електронного годинника на тумбочці.

03:17.

Саша провела долонею по холодному, вологому обличчю. Серце билося так шалено, ніби вона щойно вибігла з пастки.

— Просто сон…

Вона вимовила це майже переконливо.

Майже.

Надто чіткі відчуття. Надто знайомий голос. І дивний біль у грудях, який не зникав навіть тепер, коли вона прокинулася.

Саша підвелася й підійшла до вікна.

Унизу простягався Рейвенфолл — темний, залитий неоновими відблисками, розмитий дощем. Порожні вулиці здавалися безпечними, але Саша знала, як легко це відчуття може виявитися оманливим.

Вона довго дивилася на місто, намагаючись повернути собі звичний контроль над думками.