РОЗДІЛ 2 — Новий напарник 

Ранок у Рейвенфоллі майже завжди виглядав однаково: похмуре сіре небо, пронизливий холодний вітер між будинками та рідкісні промені сонця, що ледь дотягувалися до землі, гублячись серед дахів старого району. Саша відверто ненавиділа ранки після нічних операцій. Тіло нило, м'язи болісно відгукувалися на кожний рух, а в голові й досі лунали відгомони вчорашнього бою. Проте в'їдлива звичка виявилася сильнішою за втому. 

Рівно о восьмій годині вона вже стояла біля старої урядової будівлі. За десятиліття вона майже не змінилася — масивна споруда з темного каменю, широкими сходами та високими вікнами для перехожих лишалася звичайною адміністративною точкою Рейвенфолла. Ніхто з пересічних громадян навіть не здогадувався, що справжнє, приховане від сторонніх очей життя цього місця кипить глибоко під землею. 

Саша пройшла всередину, коротко кивнула охоронцеві й попрямувала до ліфта в кінці коридору. Натиснувши кнопку, вона спокійно дочекалася, поки кабіна м'яко опуститься на три рівні вниз. Двері розчинилися, і звичний поверхневий світ змінився зовсім іншим. Підземний комплекс вражав масштабами: метал, скло й холодне біле світло заливали простір. Довгими коридорами швидко й зосереджено рухалися люди в чорній формі — кожен чітко знав своє завдання, без зайвих слів і пауз. Хтось щойно повертався з місії, хтось уже готувався до наступної. Для більшості це була просто робота, але для Саші — все її життя. 

Минувши зброярню, вона попрямувала до тренувальної зали, де в такий ранковий час майже завжди панувала тиша. Саме тому вона й приходила сюди першою. Двері відчинилися автоматично. Усередині пахло специфічним поєднанням металу, спортивної гуми та поту, а простір був чітко поділений на функціональні зони з матами, стійками зі зброєю та тренувальними манекенами. 

Скинувши куртку на лаву, Саша одразу взялася за розминку. Рухи йшли один за одним — чіткі, вивірені роками тренувань до абсолютного автоматизму: удар, розворот, лікоть, коліно. Дихання лишалося рівним, а думки — кришталево порожніми. Вона не думала про події минулої ночі, вона просто рухалася. 

— Ти коли-небудь узагалі відпочиваєш? — голос за спиною пролунав несподівано. 

Саша різко зупинилася й обернулася. Біля входу стояла Олена Морозова з чашкою кави в руках і зі звичним легким безладом на голові зі світлого волосся. 

— Інколи, — коротко відповіла Саша. 

Олена хмикнула і переступила поріг зали: 

— Не вірю. До речі, ти чула останні новини? 

Саша знову повернулася до розминки: 

— Ні. 

— У нас поповнення. 

Саша трохи сповільнила темп: 

— Новачки приходять постійно. 

— Цей — ні. Кажуть, його прислали прямісінько згори. 

Саша насупилася. Подібні формулювання їй ніколи не подобалися: коли когось «присилали згори», це рідко віщувало щось хороше чи просте. У цю ж мить важкі двері зали розчинилися знову. 

Усередину зайшов чоловік. Саша помітила його миттєво: високий, широкоплечий, одягнений у темну куртку та чорну футболку. Він рухався спокійно й упевнено — як людина, що чудово знає власний шлях. Зупинившись біля входу, незнайомець швидко й оцінювально оглянув приміщення і майже одразу знайшов її поглядом. Його світло-карі очі затрималися на ній трохи довше, ніж вимагали елементарні правила етикету. Саша це помітила. 

— Ну от… здається, це він, — тихо мовила Олена. 

Саме в ту хвилину до зали зайшов командир. 

— Воронцова. 

Саша обернулася до нього: 

— Слухаю. 

— Познайомся. Це Артем Волков. Він працюватиме в парі з тобою. 

Чоловік ледь помітно кивнув у знак вітання. Саша не стала відповідати одразу, пильно вивчаючи його: надто спокійний, надто впевнений у собі. 

— У мене вже є команда, — холодно зауважила вона. 

Командир заперечливо похитав головою: 

— Тепер у тебе буде напарник. 

Він перевів погляд на Артема: 

— Воронцова — найкращий мисливець у цьому секторі. Вчися в неї. 

— Постараюся, — спокійно відповів той. 

Коли командир залишив їх, у просторій залі на кілька секунд повисла напружена тиша. Олена піднялася з лави: 

— Що ж, схоже, це мій чіткий сигнал зникати. Успіху вам обом. 

Вона дружелюбно поплескала Сашу по плечу й попрямувала до виходу. Двері зачинилися, і вони залишилися вдвох. 

Саша взяла зі стійки тренувальний ніж і недбало кинула другий Артемові. Він упіймав його на льоту легко, майже не дивлячись на зброю. 

— Зараз і перевіримо, — кинула вона. 

Ледь помітна усмішка промайнула на його обличчі: 

— Уже? 

— Негайно. 

Вона атакувала першою — різко й стрімко. Ніж ковзнув до його плеча, але він заблокував удар практично без зусиль. Саша насупилася. Другий удар. Третій. Він відбивав їх плавними, точними рухами, ніби заздалегідь знав траєкторію кожного її випаду. Це починало відверто дратувати. 

Вона прискорилася, роблячи рухи жорсткішими й швидшими, проте він усе одно встигав переймати удари, ледь зрушивши з місця. В одну мить він різко перехопив її руку, зупинивши лезо за лічені сантиметри від власного тіла. Вони опинилися занадто близько. Саша дивилася йому просто в очі. 

— Ти б'єшся надто спокійно, — сказала вона. 

Він розтиснув пальці, відпускаючи її руку: 

— А ти надто розсерджена. 

Зробивши крок назад, вона холодно зауважила: 

— Побачимо, наскільки тебе вистачить. 

Він лише усміхнувся у відповідь: 

— Думаю, значно довше, ніж ти гадаєш.