ТІНЬ I — Наслідки полювання 

Ніхто не бачив, як усе закінчилося. 

Дощ усе ще йшов, але вже тихіше — мовби місто видихнулося після ночі. Вулиця мала майже такий самий вигляд, як і годину тому: мокрий асфальт, поодинокі машини, зачинені вікна. 

Майже. 

Жовта стрічка з'явилася швидко, натягнута між ліхтарями та старою огорожею. Люди в темній формі рухалися без зайвих слів — чітко, злагоджено, наче робили це не вперше. 

Один із них присів поруч із тілом. 

— Підтверджуєш? 

— Так. Укус. Втрата крові. Усе як завжди. 

«Як завжди». 

Слова пролунали надто спокійно. 

Поруч стояв молодий хлопець — явно з новеньких. Він намагався не дивитися на тіло, але погляд усе одно зривався донизу. Кров уже змішалася з дощовою водою, розтікалася тонкими темними струмками, зникаючи в тріщинах асфальту. 

— Це… знову? — тихо запитав він. 

Старший навіть не обернувся. 

— Запитання потім. 

Він підвівся, кивнув комусь біля машини: 

— Забираємо. Швидко. 

Двоє підійшли з ношами. Тіло накрили чорною тканиною. Без зайвих слів. Без паузи. 

Ніби це не людина. 

Ніби це просто робота. 

На протилежному боці вулиці хтось стояв. 

Чоловік. У плащі. Цигарка в пальцях майже догоріла, але він цього не помічав. 

Він побачив достатньо. 

Коли один із працівників обернувся в його бік, чоловік одразу відвернувся й зробив крок назад, ховаючись у тіні під'їзду. 

Але було пізно. 

— Там хтось є. 

Двоє рушили в його бік. 

Кроки по мокрому асфальту звучали надто гучно. 

Чоловік різко видихнув і поспішив геть, майже зірвавшись на біг. Серце билося занадто швидко, подих збився. 

Він не знав, що саме бачив. 

Але знав одне — це було ненормально. Надто багато крові. Надто тихо для звичайного вбивства. 

Надто швидко все прибрали. 

Він завернув за ріг, не озираючись. І тільки тоді дозволив собі зупинитися. 

Руки тремтіли. 

— Чорт… 

Він провів долонею по обличчю, намагаючись оговтатися. 

У голові вже формувалася думка — проста й моторошна. 

Це не перше. 

І точно не останнє. 

А в цей час вулиця за його спиною знову порожніла. Стрічка зникла. Машини поїхали. 

Дощ змив останні сліди. 

І через кілька хвилин здавалося, ніби тут ніколи нічого й не відбувалося. 

Рейвенфолл знову здавався спокійним. 

Майже живим. 

Майже безпечним. 

Але тільки майже.