РОЗДІЛ 1 —  Ніч полювання

Дощ у Рейвенфоллі ніколи не починався раптово. Спершу він підкрадався повільною, ледь помітною мрякою у тьмяному світлі рідкісних ліхтарів, а потім невідворотно густішав, перетворюючись на щільну холодну пелену, що повністю поглинала вулиці, похмурі дахи та силуети будинків. Ця ніч не стала винятком. Тяжкі краплі стікали чорною поверхнею даху старої будівлі, збиралися у струмочки й безслідно зникали в темряві ринви, тоді як десь удалині пронизливо вили сирени. Місто жило своїм звичним життям — автівки шаруділи мокрим асфальтом, перехожі поспішали сховатися по домівках, навіть не підозрюючи, що лише за кілька кварталів звідси вже розгорталося справжнє полювання. 

Олександра Воронцова стояла на самому краю даху, майже не рухаючись. Чорна куртка щільно облягала фігуру, темне волосся було зібране у тугий хвіст, а пильні сіро-блакитні очі уважно стежили за вулицею внизу. У холодному неоновому світінні її обличчя здавалося спокійним і відстороненим. Так завжди минав час перед полюванням — жодних зайвих емоцій, жодних сумнівів, залишалася лише чиста мета. 

Саша повільно видихнула й перевела погляд на покинуту будівлю через дорогу: три поверхи темних вікон, облуплена цегла та вхідні двері, які вже давно ніхто не зачиняв. Ідеальне місце для хижака. 

Вона легенько торкнулася гарнітури в навушнику: 

— Позиції? — тихо запитала вона. 

— Північний вхід чистий, — одразу ж відгукнулася Олена Морозова. — Ми готові. 

Саша коротко кивнула. Олена була однією з небагатьох, кому вона справді довіряла, адже вони пройшли разом десятки небезпечних операцій. Попри те, що Олена часом бувала надто емоційною, у бою вона ніколи не підводила. Сьогоднішня ціль була простою: вампір. Чоловік років тридцяти, який за офіційними документами вважався давно мертвим, проте за останній місяць у старому районі Рейвенфолла знайшли вже три тіла з характерними слідами на шиї. Організація не мала сумнівів — це був саме він. 

Перевіривши зброю — срібний ніж, пістолет зі срібними кулями та кишеньковий ліхтарик, — Саша вирішила, що цього більш ніж достатньо. 

— Починаємо. 

Вона легко зістрибнула на пожежні сходи й стрімко спустилася вниз. Метал тихо рипнув під черевиками, але шум дощу надійно заглушив цей звук. Вулиця зустріла її порожнечею. Перетнувши проїжджу частину за лічені секунди, Саша зупинилася біля входу: вхідні двері висіли на одній завісі й мляво гойдалися під поривами вітру. Усередині панувала суцільна темрява. Увімкнувши ліхтарик, вона спрямувала промінь уперед. Світло розрізало запилене повітря, вихоплюючи з пітьми похмурий коридор, де під ногами потріскували гнилисні мостини, а в повітрі чітко відчувався важкий сморід вогкості, плісняви… і чогось іще. 

Крові. 

Саша рішуче рушила вперед: 

— Ми всередині, — шепнула вона в рацію. 

— Прийнято. Заходимо з іншого боку. 

Вона піднялася на другий поверх, рухаючись максимально точно й безшумно, адже знала: хижак завжди чує набагато краще за людину, тож права на помилку немає. Зупинившись біля дверей у кінці темного коридору, вона відчула присутність цілі майже на фізичному рівні. Саша обережно штовхнула двері. Простора кімната виявилася майже порожньою: кілька старих розламаних стільців та розбитий стіл під стіною. Промінь ліхтарика ковзнув по підлозі й різко завмер. 

Свіжа кров. 

Саша напружилася: 

— Олено, у нас… 

У цю ж мить різкий крик розірвав нічну тишу десь поверхом нижче, а зв'язок у навушнику зашипів від перешкод. 

— Чорт! Він тут! 

Саша миттєво зірвалася з місця, перестрибнула решту сходинок і приземлилася на бетонну підлогу нижнього поверху. І побачила його. 

Вампір стояв у центрі зали, а біля його ніг нерухомо лежав один із мисливців. Його голова повільно повернулася в бік Саші, а очі в темряві блиснули майже чорним, хижим сяйвом. 

Він упевнено усміхнувся: 

— Ще одна. 

Супротивник рвонув уперед із неймовірною, нелюдською швидкістю, проте Саша вже була в русі. Ухил, різкий розворот — і вона завдала потужного удару ліктем у груди. Вампір відступив на крок, але тут же кинувся в атаку знову. Його сила здавалася колосальною: ухопивши її за плече, він жбурнув її просто в цегляну стіну. Повітря з болем вибило з легень, проте Саша миттєво перекотилася по підлозі й за секунду вже знову стояла на ногах. 

Пістолет миттєво опинився в руці. Постріл. Срібна куля ввійшла в плече супротивника, змусивши його загарчати, проте це лише на мить сповільнило його рух. Він знову кинувся вперед, опинившись надто близько. Дочекавшись потрібної частки секунди, коли його рука простяглася до її горла, Саша блискавично вихопила з ножен срібний ніж. Лезо зблиснуло в промені ліхтарика. 

Удар — чітко в серце. 

Вампір завмер на місці. Його пальці судомно стиснулися на її куртці, проте життєві сили вже стрімко залишали його тіло. Він дивився на неї дивно, геть без страху, з якимсь дивним, тихим розумінням у погляді. 

— Цікаво… — хрипко прошепотів він. 

Саша міцніше стиснула руків'я ножа: 

— Занадто пізно для розмов. 

Та він лише слабко усміхнувся у відповідь: 

— Ти навіть не знаєш… хто ти насправді. 

Темна кров цівкою потекла його губами, тіло вмить зм'якло, а рука безсило зісковзнула з її плеча. Запала глибока тиша. Саша важко видихнула, витягла ніж і звичним рухом витерла лезо об рукав куртки. 

— Ціль ліквідовано. 

Відповідь у навушнику пролунала не одразу: 

— Прийнято… — тихо мовила Олена. 

Саша ще на секунду затримала погляд на тілі вбитого вампіра, а його загадкові слова продовжували луною відбиватися в голові: «Ти навіть не знаєш, хто ти». Роздратовано похитавши головою, вона відкинула ці думки. Вони завжди перед смертю плетуть якусь дурницю, намагаючись заплутати чи залякати мисливців. Пусті слова. 

Вимкнувши ліхтарик, Саша попрямувала до виходу. На вулиці все ще не вщухав дощ, а Рейвенфолл продовжував незворотний біг за своїм звичним ритмом, навіть не підозрюючи, що ця довга ніч уже запустила механізм невідворотних змін.