Серце і обов'язок

Весь навколишній світ раптом розпався на дрібні гострі уламки і водночас химерно розтягнувся, мов розплавлений чорний віск. Усе навколо пішло неприродно й моторошно повільно, наче хтось невідомий і жорстокий навмисно зменшив темп самого часу, залишивши Еліана повністю ізольованим усередині цього спотвореного, застиглого простору.

Глухий удар від потоку натовпу все ще боляче лунав у всьому тілі, хоча сам фізичний біль прямо зараз не мав чіткої форми — лише важкий, ватяний тиск у голові, ніби череп зсередини по вінця наповнили густою холодною водою. Звуки навколо остаточно втратили колишню гостроту: дикі людські крики стали приглушеними, далекими, мов долинали крізь величезну товщу сирої землі, залізничний металевий брязкіт зброї перетворився на тягуче, нудне деренчання, а власне важке дихання хлопець чув надто голосно, уривчасто, прямо під шкірою. Божевільне серце билося вже далеко не в грудях, а гупало у вухах, скронях та кінчиках побілілих пальців.

Еліан рушив углиб коридору слідом за передовими загонами натовпу, далеко не одразу усвідомивши, що насправді щосили біжить. Ноги на якомусь тваринному автоматі самі знаходили опору, ковзаючи по розбитому вщент камінню, яке ще хвилину тому слугувало парадними сходами ратуші, а тепер перетворилося на крутий похилий шлях униз, у повну напівтемряву магістратських глибин. Його долоня в паніці ковзнула по холодній кам’яній стіні — шорсткій, вологій, густо вкритій глибокими тріщинами та віковими слідами століть. І ця гостра дотиковість залишалася єдиним реальним фактором, що взагалі утримував свідомість у межах тверезої реальності. Старий камінь безжально різав шкіру, лишав під пальцями брудні крихти вікового пилу й сухого вапна, але Еліан зовсім не відчував цього болю — лише дику, гарячкову потребу триматися за стіну, щоб не впасти.

Гвинтові сходи невблаганно вели все нижче, глибше, туди, де підвальне повітря з кожним метром ставало важчим і сирішим, а довгі чорні тіні лягали на стіни все густіше. Люди попереду нього зливалися в суцільні темні силуети; їхні дикі рухи здавалися Еліану якимись ламаними, штучними, уривчастими, наче це були не живі городяни, а потворні маріонетки, яких хтось невидимий смикав за тонкі нитки. Раптом юнак сильно спіткнувся — вищерблений камінь сходинки зрадницьки вислизнув з-під підбору чобота, весь світ перед очима перекосився, і тіло безпорадно пішло вперед, втрачаючи рівновагу.

Падіння було дивно повільним, майже повністю беззвучним у його контуженому сприйнятті. Праве плече з розгону вдарилося об гостру кам'яну сходинку, коліно — об грубий край нижнього каменю, залишок повітря з тріском вибило з легень, але навіть цей сильний удар відчувався приглушено, ніби крізь неймовірно товстий шар ватяної тканини. Мить — і хлопець уже лежав на боці, заціпеніло дивлячись у глуху темряву попереду, де червоне світло смолоскипів розмазувалося довгими, тремтячими кривавими плямами по склепінню коридору.

Еліан підвівся далеко не одразу, лише неймовірним, каторжним зусиллям волі, яке, здавалося, тягнулося цілу вічність. Весь світ навколо хитався і плив, мов палуба корабля в шторм, але він змусив власні ноги слухатися, знову вперся закривавленою долонею в холодну стіну і пішов униз, тримаючи спис напереваги.

У голові більше не було жодних раціональних думок чи планів магістрату — лише одне-єдине ім'я, пульсуюче в мізках, як величезна, відкрита й незагоєна рана: Лея.

Не дозволити їм… Не дати натовпу до неї торкнутися! Не допустити повторення того, що сталося нагорі з Агнесою і Наелем…

Ця затята думка билася в такт із шаленим серцем, повністю затьмарюючи собою фізичний біль, первісний страх перед смертю та все інше у цьому світі. Адже це саме він, Еліан, привіз діачину сюди, в Арден! Це він особисто повів її в цю кляту ратушу, наївно вважаючи це місце безпечним притулком, надійно захищеним законом та прадавніми угодами між двома світами. Він свято вірив у ці стіни. Вірив у старий порядок. Вірив, що тут, під крилом магістра, їй нічого в житті не загрожує!

Якби ж він тільки знав, наскільки гнилим виявився цей фундамент. Якби ж він тільки міг знати раніше…

У горлі застиг важкий, липкий і гарячий клубок страху — такий щільний, що кожен новий ковток сирого повітря давався з неймовірним фізичним зусиллям. Огидна нудота підступала до горла гарячими хвилями, холодними й принизливими, змушуючи Еліана щосили стискати зуби, аби не зігнутися навпіл від судоми просто на цих крутих гвинтових сходах. Він усе одно запекло йшов уперед, хоча кожен наступний крок зараз здавався каторжною зрадою самому собі. Бо в самій глибині своєї зраненої душі він до смерті боявся того, що саме може чекати на нього за цими фінальними дверима. Дверима, які прямо зараз вели його вже не просто вниз, а в саму пащу невідворотного кошмару.

Важкі двері підвалу відчинилися різко і перше, що з розгону вдарило Еліану в обличчя, був густий підвальний запах — звична волога, цвіль, холодний вогкий камінь, але… там не було запаху крові! Не було того нудотного, солодко-іржавого смороду свіжого вбивства, який він уже, на свій сором, за останній час, навчився безпомилково впізнавати здалеку.

Велике приміщення підземелля було абсолютно порожнім.
Яскраві факели гарячково виривали з глухої темряви лише голі кам’яні стіни, низьке напівкругле склепіння та брудні калюжі води на підлозі, що викривлено відбивали тремтливе червоне світло вогню. Але вампірів там не було. Жодного! Ні пораненої Лєї, ні тих дев'ятнадцяти істот, яких сюди зганяли патрульні. І — що взагалі здавалося хлопцеві якимось нереальним, неможливим дивом — тут не було й рештків знівечених тіл, які Еліан так сильно й панічно боявся побачити.

Хлопець видихнув — різко, зі свистом, так, ніби тільки тепер, після стількох хвилин заціпеніння, вперше дозволив своїм легеням нормально дихати.

— Тут… тут порожньо! — хтось із містян вигукнув це хрипко, з явним, глибоким розчаруванням у голосі, в якому виразно відчувалася зовсім не полегкість, а нова хвиля дикої злості.