Око за око

Сірий, брудний ранок зірвався на Арден раптово, мов різкий, гарячковий подих після затяжного нічного кошмару. Він не був ні тихим, ні повільним — цей день почався тривожно, суцільним важким згустком людських криків, тупоту кованих чобіт об камінь та істеричного жіночого плачу.

Знівечені тіла винесли з підземелля ратуші на центральну площу ще до перших променів сходу сонця.

П’ять дорослих тіл містян і одне  зовсім маленьке. Їх поклали на прості дерев’яні ноші прямо посеред площі — не ховаючи від очей, не прикриваючи полотном. Обличчя небіжчиків були відкриті для всіх: бліді, назавжди застиглі, з абсолютно однаковими, страшними слідами на шиях. Дві глибокі, криваві, майже акуратні цівки проколів. Надто знайомі для кожного мешканця Ардена. Надто промовисті, щоб сподіватися на помилку.

Налякані люди мовчали лише коротку мить, а потім  площа буквально вибухнула шаленим, стоголосим ревом.

— Це вони! Це знову вони!

— Вампірське кодло! Я ж казав, що їх давно треба було випалити!

— Скільки ще магістрат буде нас годувати своїми чиновницькими байками про безпеку?!

Хтось у перших рядах судомно заплакав, коли погляд упав на найменше тіло. Нещасна мати дівчинки раптово впала навколішки прямо в пилюку, і її дикий, роздираючий душу крик прорізав ранкове повітря так несамовито, що навіть столітні камені ратуші, здавалося, здригнулися від цього болю.

— Вона ж не була для них загрозою! — ридала жінка, б'ючись головою об землю. — Вона... вона просто боялася темряви й поверталася додому!..

Цей материнський розпач став тією самою останньою, вирішальною іскрою, яка підпалила порохову бочку.

— Досить! — злісно гаркнув кремезний чоловік із закривавленими по лікті рукавами фартуха м'ясника. — Рада все чудово знала! Ці тварюки роками жили серед нас, як шановані гості!

— Ми самі давали їм прихисток! — люто підхопив інший із натовпу, потрясаючи важким залізничним ломом. — Оберігали їхні закони! А вони в подяку просто пили кров наших невинних дітей!

— Справедливості!

— Кров за кров! Око за око!

Багатотисячний натовп гойдався з боку в бік, як розбурхане, темне море перед штормом. Перші кругляки бруківки полетіли в бік величного фасаду ратуші, з глухим, загрозливим гуркотом б’ючись об товсті кам’яні стіни, які ще вчора здавалися всім непорушними й вічними.

На високому балконі другого поверху нарешті з’явилися члени міської ради.

Верховний магістр був блідий, мов полотно, міський суддя до хрускоту стискав кулаки так, що аж побіліли кісточки пальців. Пані Мірея рішуче вийшла вперед, до самих перил — її спина була ідеально рівною, обличчя — звично холодним, але десь глибоко в розширених зіницях уже виразно тремтів страх.

— Містяни! — голос жінки прозвучав гучно, владно, натреновано роками ораторського мистецтва. — Ми так само до глибини душі вражені цим зухвалим, звірячим злочином. Канцелярія вже веде ретельне розслідування!

— Розслідуєте?! — грубо, зі свистом перебив її крик із самого низу. — Шість свіжих трупів на площі — це і є ваше кляте розслідування?!

— Де була ваша хвалена варта й патрулі, коли вбивали людей?!

— Ви просто покривали вбивць! Зрадники!

Пані Мірея рішуче стиснула губи.

— Магістрат не покривав нікого й ніколи! — крикнула вона у відповідь, намагаючись перекрити гул. — Але якщо ви зараз підете цим сліпим шляхом дикого самосуду — все місто Арден просто потоне в безконтрольній крові!

— А воно, по-вашому, вже не в крові?! — хтось знизу люто ткнув затиснутим кулаком у бік дерев'яних нош.

І тут хтось інший вигукнув — хрипло, протяжно, майже з хворобливою насолодою від власної сміливості:

— Видайте нам вампірів! Усіх до одного, хто ховається по підвалах. І ми самі, своїми руками наведемо тут лад!

Жахливе слово «самосуд» більше не було простою, далекою погрозою. Воно в одну секунду стало чітким, скоординованим і схваленим панікою планом дій.

Озброєні патрульні стояли перед входом у ратушу щільним, залізним кільцем, рефлекторно тримаючи руки на руків’ях своєї зброї. Їхні обличчя були напружені до краю, а перелякані погляди хаотично металися між членами ради на балконі та розлюченим морем людей попереду. Хтось судорожно ковтав липку слину, хтось потайки хрестився під плащем, розуміючи, що натовп розірве їх першими, якщо вони не поступляться.

Еліан стояв трохи осторонь від основної ланки варти. Обличчя хлопця було абсолютно кам’яним, але всередині, глибоко в грудях, панував випалюючий, крижаний холод. Він на власні очі бачив цю ненависть та чітко чув її тваринний підтекст. Ця лють не народилася сьогодні вранці від шести смертей — вона роками, десятиліттями таємно зріла в натовпі, тихо чекаючи лише правильного, незаперечного приводу. Цей туманний ранок нарешті дав їй чітке ім’я ворога і сакральну жертву для першої крові.

— Або магістрат починає діяти негайно, — пролунало з перших рядів натовпу, низько, хрипко й безмежно загрозливо, — або ми зробимо всю вашу роботу за вас. До сьогоднішнього заходу сонця!..

Рішення верховного магістра було прийняте блискавично, ніби він панічно боявся, що якщо дозволить собі бодай ще одну коротку мить сумніву, то сама прадавня будівля ратуші почує його вагання і зрадить їх усіх перед оскаженілим натовпом. Цей наказ не зачитували вголос перед міською радою — його передавали таємно, тихим пошепком, від людини до людини, між поглядами, вщент наповненими німою тривогою. Наказ довірили лише обраним особам — тим, хто ще міг відносно спокійно ходити вулицями Ардена без ризику, що на нього одразу вкажуть пальцем як на зрадника.

Вампірів необхідно було негайно вивести з міста заради порятунку. Їх насправді залишалося в місті зовсім небагато. Близько тридцяти осіб — не армія, не організована сила, не явна загроза для тисяч городян. Лише вузьке, замкнене коло тих, хто з покоління в покоління тихо підтримував цей крихкий, майже невідчутний баланс між дітьми сонця та дітьми місяця. Між палючим світлом людського дня і глибокою темрявою, що століттями зберігала їхні спільні таємниці. Вампіри ніколи не правили містом і ніколи не прагнули цього — вони лише мирно існували в Ардені, як природна тінь існує поряд зі світлом, не відділяючись від нього, але й не зливаючись у суцільну масу остаточно. Та тепер, під впливом ранкової паніки, саме ця мовчазна тінь стала найзручнішою, ідеальною мішенню для загального гніву.