Комендантська година

Від палючого сонця лишилася тільки тонка, кривава смужка над самим обрієм — ніби змучений світ ще розпачливо чинив спротив насуванню ночі, але вже достеменно знав, що розгромно програє цей бій. Густі чорні тіні хижо витягнулися, повільно поповзли вздовж холодної бруківки, чіплялися за гострі кути кам’яних стін, за ноги наляканих людей.

І саме в цю мить над Арденом важко вдарили дзвони ратуші. Глухо. Натужно. Огидно фальшиво.

Іржаве, вікове залізо скреготіло під ударами язиків так несамовито, ніби саме старе місто кричало від невимовного болю. Ці дзвони мовчали майже століття — ще з тих кривавих часів, про які тепер у родинах згадували виключно пошепки й перед іконами. Люди затуляти вуха від кожного нового удару, гарячково хапали дітей за руки, залякано озиралися на кожен шурхіт, ніби щомиті чекали побачити потворні силуети в глухій темряві між будинками.

— Комендантська година! — різкі, зірвані голоси міських патрульних намертво перекривали неперервний гул. — Негайно повертайтеся до своїх домівок! Зачиніть віконниці! Не виходьте на вулиці до самого світанку!

Еліан у цей момент ніби повністю перемкнувся, натягуючи звичну професійну маску. Вся його недавня м’якість, уся хвороблива внутрішня розгубленість лишилися там, далеко внизу, у вогкому підвалі ратуші поруч із Леєю. Його постава миттєво вирівнялася, плечі розвернулися, а голос став чітким, рівним і залізно впевненим.

— Прошу всіх зберігати спокій і порядок, — твердо звертався молодий правник ратуші до розгубленого, галасливого скупчення людей на розі центральної вулиці. — У місті зафіксовано кілька загадкових смертей. Наразі канцелярія та патрулі ще з’ясовують їхню точну природу.

— Яких ще смертей?! — різко, істерично вигукнула жінка з важким плетеним кошиком, притискаючи його до грудей. — Чому ми, чесні люди, дізнаємося про цей жах тільки зараз, коли сонце сіло?!

— Бо до цього моменту у нас не було юридичних підстав для введення настільки суворих обмежень, — спокійно й розважливо відповів Еліан, дивлячись їй просто в очі. — Наразі слідство не може виключити жодної робочої версії. Це може бути як підступний зрадник серед наших власних людей, так і хтось, хто цілеспрямовано проникає в місто ззовні під покровом нічної темряви.

— То це все-таки вампіри?! — хтось зловісно, перелякано прошипів із глибини натовпу.

Патрульні поруч з Еліаном помітно напружилися. Кілька бійців інстинктивно, з сухим рипінням шкіряних рукавичок, міцніше стиснули руків’я своєї зброї.

— Жодних підстав для паніки немає, — миттєво зреагував Еліан, плавно піднімаючи розгорнуту долоню в заспокійливому, професійному жесті. — Саме для того, щоб не допустити безконтрольної паніки й появи нових випадкових жертв, магістрат і вводить ці екстрені заходи. Нам необхідно розслідувати цю справу швидко й без жодних перешкод. Ваша безпека — це наш єдиний пріоритет.

— А якщо щось страшне станеться прямо вночі?! — відчайдушно крикнув сивий старий чоловік, висунувшись із відчиненого вікна другого поверху. — До кого бігти, коли у двері ломитися будуть?!

— До самого світанку наші озброєні патрулі безперервно чергуватимуть в кожному секторі міста, — гучно відповів один із побратимів Еліана, кремезний, загартований у боях чоловік із глибоким білястим шрамом на щоці. — Якщо почуєте частий, уривчастий дзвін — це офіційний сигнал тривоги. Але в жодному разі не виходьте назовні самі.

Стихійний гамір на вулиці вщухав далеко не одразу. Хтось приглушено бурмотів релігійні прокльони, хтось із демонстративною, лютою злістю грюкав важкими дубовими дверима, десь у темряві плакала жінка, поспіхом заштовхуючи малих дітей углиб сіней. Товсті дерев'яні віконниці із залізним брязкотом зачинялися одна за одною. Здавалося, ніби все місто поволі, приречено заплющувало свої кам'яні очі, панічно не бажаючи бачити те, що принесе з собою ця ніч.

— От і дочекалися на свою голову, — похмуро пробурмотів один із патрульних, коли останні двері на розі зачинилися з глухим, остаточним гуркотом засува. — Дзвони знову в ходу. Паршива прикмета, еге ж, хлопці?

— Якщо місто досі стоїть після всього, що було протягом минулих століть, — філософськи відказав інший, поправляючи ремінь арбалета, — значить, і цю холєру якось переживе.

Еліан важко, втомлено видихнув і з силою потер пальцями перенісся.

— Враження таке, ніби ми своїми ж руками розбудили якийсь прадавній, похований кошмар, — сказав він набагато тихіше, звертаючись уже суто до своїх бійців. — Люди не забули той страх. Вони просто роками наївно сподівалися, що він більше ніколи не повернеться на ці вулиці.

— А ти сам як тримаєшся, хлопче? — косо, прискіпливо глянув на нього той самий кремезний патрульний зі шрамом. — Після всього того пекла, що звалилося на тебе у відрядженні…

Еліан на мить міцно, безкровно стиснув губи, стримуючи внутрішній крик, але відповів абсолютно рівно й сухо:

— Як і всі ви. Роблю свою роботу.

Пильний погляд Еліана повільно ковзнув по довгій, вимерлій темній вулиці, де між похмурими будинками вже остаточно й важко осіла глуха ніч.

— Просто цього разу, — додав хлопець ледь чутно, майже про себе, торкаючись пальцями грудей, де під курткою лежали таємні зошити, — відчуття таке, ніби ми стоїмо не між звичайними людьми й матеріальною небезпекою… а між останнім світлом і чимось значно, значно давнішим.

Десь на іншому кінці Ардена, удалині, заіржавлені дзвони вдарили востаннє. І місто остаточно завмерло, затамувавши свій останній подих у повній темряві.

Ніч зійшла на Арден остаточно, важко й безповоротно. Повний, неприродно яскравий місяць завис високо над затихлими дахами — холодний і застиглий,  немов гігантське бліде око, що ніколи не кліпає. Його мертве світло лягало великими срібними латками на бруківку, гострими мечами пробивалося в глухі провулки, ковзало по черепиці й ламало тіні будинків на химерні, гострі, майже болісні уламки. Тепер кожен кут міських нетрів здавався набагато глибшим і небезпечнішим, ніж був удень, а кожна стара кам’яна арка — надто вузькою, щоб у її чорному нутрі не ховалося щось чуже й зайве.