Квітка підземелля

Еліан прокинувся від раптового відчуття затерплих, налитих свинцем плечей і гострого, ниючого холоду в кістках. Лише за мить він остаточно усвідомив, що лежить просто на шорсткій горищній підлозі серед хаотично розкиданих сувоїв, грубих зошитів і пожовклих, ламких аркушів. Дрібний, впертий почерк Соланж в’ївся в цей папір так само глибоко, як її таємниче ім’я — у його власну кров. Перше, що хлопець побачив, коли протер очі тильною стороною долоні, було прощальне світло вечірнього сонця. Воно вже стояло зовсім низько, пробиваючись крізь вузьке кругле віконце й фарбуючи завислий у повітрі пил у густі відтінки міді та старого золота.

У грудях боляче стислося — вечір був надто близько. А отже, й година його чергування наближалася невблаганно, як важкі кроки міської варти по бруківці. Разом із цим усвідомленням у ньому піднялася інша, набагато тривожніша хвиля думок: чи вдалося вампірам врятувати Лею? Чи не зірвався той крихкий баланс, за який вони всі так відчайдушно трималися останнє століття?

Еліан різко сів, повністю ігноруючи тупий біль у затерплій спині. Він гарячково, поспіхом почав збирати розкидані записи. Не встигаючи читати, хлопець усе одно впізнавав кожну обкладинку, кожен потертий вузол шкіряної мотузки, кожен химерний знак — ніби ці зошити вже розмовляли з ним без жодних слів. Зрештою він інтуїтивно вихопив кілька найтонших, найпошарпаніших примірників — внутрішній голос підказував, що саме в них криється ключ до таємниць прабабусі. Хлопець сховав їх у внутрішню кишеню, міцно притиснувши рукою до грудей, немов панічно боявся, що листки розчиняться в повітрі, щойно він послабить хватку.

Він майже збіг крутими сходами вниз, ледь торкаючись пальцями поручнів. На самому порозі кухні його перехопив тихий голос матері.

— Ти хоч поїси бодай щось, сину? — спитала Аделіна, пильно вдивляючись у його змарніле обличчя, у глибокі тіні втоми під очима й сліди чужої, запеченої крові, які так і залишилися брудними плямами на одязі.

Еліан лише заперечно похитав головою, уже тягнучись рукою до засуву на важких вхідних дверях. Він відповів швидко, рубано, ніби боявся: якщо зупиниться бодай на одну зайву секунду — просто не зможе змусити себе піти з цього затишного й безпечного дому.

— Немає часу, мамо. З останніми променями сонця настане комендантська година. Нікому з родини не виходити на вулицю, чуєш мене? Нікому! Заімкніть вікна та двері на всі засуви.

Аделіна мовчки кивнула, навіть не намагаючись сперечатися — занадто добре знала цей тон. Жінка швидко простягнула синові невеликий, поспіхом зв'язаний вузлик із ще теплими пиріжками, від яких на всю кухню пахло спокоєм, миром і тим колишнім життям, яке тепер здавалося невимовно далеким. Еліан узяв пакунок, коротко притиснув матір до себе та рішуче переступив поріг.

Через якихось пів години він уже буквально увірвався до великої зали ратуші. Тією гарячковою, судомною енергією, яка вирувала в ньому, він завдячував виключно адреналіну — втома була смертельною, але страх за Лею виявлявся сильнішим. Його важкі кроки пролунали під високими склепіннями надто гучно, надто живо для залів, де кожне слово звикли зважувати на аптекарських терезах, а кожен рух — безжально стримувати рамками закону.

Не встигнувши навіть до кінця зупинитися, Еліан уже сипав питаннями, хаотично плутаючи їх одне з одним. Хлопець звертався то до похмурого магістра Орлена, то до суворого судді Карвена, то до пані Міреї, ніби панічно боявся: якщо змовкне бодай на мить — остаточно втратить ту єдину тонку нитку, яка ще пов'язувала його з пораненою Леєю. В зірваному голосі зараз чулося не нахабство молодості, а чистий, концентрований розпач.

— Мені потрібно її побачити, — нарешті глухо вирвалося в нього. Це прозвучало водночас і як відчайдушне благання, і як зухвалий наказ.

Зала ратуші занурилася в гнітючу тишу. Магістр Орлен глибоко насупився, і його вузькі, безкровні губи миттєво стиснулися в тонку лінію. Суддя Карвен повільно звів на хлопця свій важкий погляд, у якому зараз читалося набагато більше хронічної втоми, ніж спалаху гніву. Як старший за статусом, він сухо, монотонно нагадав Еліану про те, що сонце вже невідворотно хилиться до обрію, що комендантська година в Ардені не за горами, а місто як ніколи потребує залізного порядку, нічних патрулів, чітких рішень і тверезих голів. Потребує закону, а не безконтрольних буревіїв із плоті й крові — навіть якщо ці буревії щойно якимись дивом вирвалися з лап самої смерті.

Пані Мірея тим часом лише ледь помітно, втомлено зітхнула, немов подумки визнаючи, що сперечатися з одержимим хлопцем зараз — це просто марно витрачати дорогоцінний час. Вона таки дала свою згоду — але стриману, суху, чітко обмежену рамками холодної розсудливості.

— Гаразд, — мовила старійшина крижаним, рівним тоном. — Але тільки після того, як ти, Еліане, приведеш себе до ладу. Негайно очисти обличчя та одяг.

Він не став витрачати сили на подяку — лише різко кивнув і вже за мить зник у внутрішніх службових приміщеннях. Там, хапаючи перший-ліпший лляний рушник і зачерпуючи долонями крижану воду з кам'яної чаші, він нашвидку вмився. Вода обпікала шкіру, змиваючи сіру кіптяву прибережних пожарищ, дорожній пил і руду, засохлу кров. Судомно пригладивши мокре волосся, юнак намагався повернути собі бодай відносну подобу цивілізованої людини, а не примарної тіні, що щойно повернулася з руїн.

Одразу після цього він швидко перевдягнувся в підготовлену для нічного патрулювання форму — просту, щільну, темну і максимально зручну. Таку, що не сковувала рухів під час бігу й не привертала зайвої уваги в густих міських сутінках. Перекладаючи зошити Соланж у внутрішню кишеню нової куртки, Еліан на мить затамував подих — папір знову ліг прямо навпроти серця, ніби додаткова залізна броня.

Важкий темний плащ ліг на плечі знайомим тягарем, а зброя — довгий мисливський ніж та бойовий кинджал — звичними рухами зайняли свої місця на поясі. Коли пальці Еліана торкнулися холодного, матового блиску ефеса, він не втримався від гіркої, глибоко втомленої іронії.