Прадавні таємниці роду

Еліан вийшов із масивних дверей ратуші, і створки за його спиною зачинилися з глухим звуком, ніби остаточно ставили жирну крапку в тій безтурботній частині життя, до якої більше за жодних обставин не можна було повернутися.

Назустріч хлопцю над гострими шпилями дахів повільно піднімалося вранішнє сонце — велике, тепле, байдужо-безтурботне, точно таке саме, як і вчора… і водночас тепер абсолютно чуже. Його перше проміння лягало на сіру кам’яну площу Ардена довгими золотими лезами, ковзало по черепиці, по дерев'яних цямринах міських криниць, по закритих вікнах домівок, де люди ще мирно спали у своїх ліжках, навіть не підозрюючи, що весь їхній звичний світ за одну єдину ніч незворотно зсунувся зі своєї осі.

Еліан безпорадно ступив у це чисте ранкове світло, і воно миттєво, болісно різонуло по очах. Правник судорожно замружився, ніби виходив не з адміністративної будівлі, а з найтемнішої, глибокої печери. Його одяг був геть обшарпаний, безжально подертий об гостре каміння розщелини та лісове гілля, наскрізь просочений липким потом, дорожнім пилом і густою, темною кров’ю Леї, що вже встигла підсохнути на тканині рудими, жорсткими плямами. Від хлопця за версту пахло задушливим димом згарища, нічною болотяною дорогою і тим тваринним страхом, який ще просто не встиг остаточно вивітритися зі змученого тіла.

Кінчики золотого волосся злиплися й посіріли від базальтового попелу; де-не-де пасма були грубо обпалені тим самим неконтрольованим магічним вибухом, що в розпачі вирвався з його власних долонь у підземній розщелині колонії. Брови й вії мали нерівні, підсмалені краї, і від цього зблідле обличчя хлопця виглядало ще виснаженішим, ще старшим і дорослішим, ніж усього день тому. Наче за цю одну прокляту ніч він проти власної волі перестрибнув через кілька років життя.

Еліан йшов уперед повільно, майже беззвучно, босі підошви чітко відчували приємну прохолоду гранітного каменю, ще не встиглого прогрітися осіннім сонцем. Кожен новий крок віддавався в напруженому тілі глухим, пульсуючим болем: у змучених плечах, що годинами несли невагому Лею, у попереку й спині, що досі пам’ятали жорсткий удар об скелі під час падіння, і в голові, яка досі дзвеніла, перенасичена дикою енергією землі.

«Я живий…» — мимохіть, з якимось тупим подивом подумав він. І одразу ж, інша думка майнула в голові сильним ударом під дих: «А Лея?.. Чи втримають Агнеса з Наелем нитку її життя?»

Перед очима знову й знову, мов нав'язливе марево, виникало смертельно бліде обличчя, з напіврозкритими, безкровними губами; холодні пальці, що в гарячці намертво вчепилися в його рукав, і тихий, уривчастий шепіт про лікувальні трави, як єдиний шанс на спасіння. Еліан не знав, чи правильно він узагалі все зробив там, на руїнах. Не знав, чи його імпровізовані слова та відчайдушні дії мали реальну силу, чи лише відтермінували неминучу смерть дівчини на декілька жалюгідних годин.

Думки полинули до зруйнованої, спаленої до попелу колонії. Всі мешканці Розмарину тепер або мертві, або безслідно зниклі в темряві…

І ці безликі незнайомці у чорних плащах... Їх срібні, освячені леза… Страшні тіні, що рухалися неймовірно впевнено, ніби заздалегідь досконало знали кожен таємний прохід колонії, кожну слабкість безсмертних охоронців.

«Якщо така могутня колонія впала всього за одну ніч… — думка формувалася повільно, важко, мов застигаюча смола. — То що, в біса, зможе стримати цих убивць тут, у нашому маленькому місті?»

Тремтячі пальці мимоволі, судорожно стиснули масивний медальйон у формі сонця, що незмінно висів на шиї під розірваним коміром сорочки. Метал був приємно теплим від тепла власного тіла, але тепер це тепло здавалося мізерним, майже сміховинним у порівнянні з тією нищівною, первісною силою, яка вчора на мить пройшла крізь його судини від самої землі до грозового неба.

Місто лише починало ліниво прокидатися. За чистими вікнами подекуди вже ледь помітно ворушилися фіранки, десь удалині звичним рипом відчинилися важкі двері пекарні, і перші солодкуваті запахи свіжого хліба плавно попливли в повітрі — такі знайомі, мирні й від того нестерпно, до нудоти недоречні цієї миті.

Еліан йшов крізь це спокійне ранкове життя містян, ніби примарна тінь, що випадково забрела сюди з іншого, понівеченого світу.

Двері будинку відчинилися ще до того, як Еліан устиг підняти руку, щоб постукати. Мати ніби серцем відчула його наближення — так само, як у дитинстві, коли син повертався з розбитими до крові колінами.

Аделіна завмерла на порозі, і весь її невисловлений переляк занімів у повітрі. Його вигляд ударив по матері сильніше за будь-які слова. Обшарпаний, з голови до ніг у дорожньому бруді й запеченій крові. Одяг висів лахміттям, а на плечах чорніли жирні сліди кіптяви. А в очах жевріла донині незнайома, лякаюча, доросла твердість.

— Еліане… — голос матері надломився й перейшов у шепіт.

Батько важко підвівся з лави. Як людина, що звикла ховати емоції від зайвих очей, Ренар намагався втримати спокійний вираз обличчя, але зараз просто не зміг.

— Що сталося? — його голос був низьким, стриманим, але пальці судорожно стиснулися в кулак. — Де ти був, сину?

З-за дверей злякано визирнули брати й сестри. Маленькі племінники, босоногі, сонні, з великими від подиву очима, притиснулися до материнських спідниць. У домі так затишно й мирно пахло ранковим свіжим хлібом та парним молоком, а від сина, що переступив поріг, на всю кімнату тягнуло їдким димом згарища й сирою кров’ю.

— Це не моя кров, — коротко кинув Еліан, руйнуючи найгірші здогадки ще до того, як рідні озвучили їх уголос.

Він повільно пройшов углиб кімнати, навіть не знімаючи брудного, обпаленого вогнем плаща. Діти інстинктивно відступили назад, мов перед наближенням літньої грози.

— Ти поранений? — мати підійшла ближче, її тремтячі пальці обережно торкнулися його рукава. — Сину, подивися на мене!

— Ні, я цілий, — він акуратно, але непохитно звільнив руку з її гарячої долоні. У цьому русі не було ворожості — лише залізна, зріла рішучість. — Усе це потім. Мені потрібно дещо знати. Просто зараз.