Надзвичайний стан

Передсвітанкова темрява навколо була настільки густою, важкою й тягучою, мов крижана річкова вода, у якій можна безслідно втопити і власні сліди, і цей невідступний, липкий страх. Еліан зійшов зі змученого коня надзвичайно обережно, прораховуючи кожен мікрорух свого тіла так, щоб бодай випадково не потривожити й не завдати зайвого болю тому крихкому тілу, яке він досі тримав у своїх руках. Лея зараз здавалася лише примарною тінню колишньої гордої безсмертної дівчини.

Старі вулиці міста міцно спали, загорнуті в туман. Потемнілий камінь бруківки під ногами зберігав глибоку нічну прохолоду, а вузькі, заплутані провулки Ардена жадібно ковтали тихі кроки, ніби саме місто на якомусь містичному рівні прагнуло приховати цього небажаного, нічного гостя від чужих очей. Він рухався максимально швидко, але абсолютно беззвучно, усім своїм єством притискаючи Лею до грудей, немов підсвідомо боявся, що варто хоча б на секунду послабити пальці й розтиснути руки — і вона миттєво зникне, розчиниться в цьому тумані, як вранішня примара.

У якийсь момент у змученій голові хлопця спалахнуло палке, чисто людське бажання просто звернути вбік, до свого власного, знайомого дому. Адже там — звичне тепло, там — надійні рідні стіни, там — спокійна й зрозуміла безпека, яку він знав усе своє життя. Але професійна інтуїція, гостра й безжальна, як сталеве лезо, миттєво зупинила цю думку.

Не можна. Не зараз. Не з пораненою вампіркою на руках!

Рідні просто не зрозуміють, злякаються, побачивши її. А людський страх перед невідомим — це найгірший, найнебезпечніший союзник у такій справі.

Лея зараз понад усе потребувала тих, хто досконало знає її справжню природу. Тільки тих, хто не здригнеться від вигляду потворної, потемнілої від металу шкіри на її плечі. Тих, хто вже неодноразово бачив подібні метафізичні рани й усе ще пам’ятає прадавні, майже забуті способи, як їх лікувати.

Саме тому, коли далеко над гострими дахами міських будинків з’явилася ледь помітна бліда лінія майбутнього світанку, Еліан уже стояв прямо перед величною міською ратушею. Висока, похмура кам’яна будівля темніла перед ним, мов мовчазний, грізний страж закону й таємниць цього міста. Хлопець повільно піднявся високими гранітними сходами, чітко відчуваючи своїми долонями, як під шарами тканини сукні дівчини все ще повільно, але дивовижно вперто б’ється серце. Слабке, переривчасте, але — живе.

— Потерпи ще зовсім трохи, — ледь чутно, одним подихом прошепотів Еліан у холодний простір, ніби панічно боявся голосним звуком порушити цю крихку передсвітанкову тишу. — Я обов'язково знайду того, хто зможе тебе врятувати…

Еліан ступив усередину просторої зали ратуші так тихо й обережно, як тільки взагалі дозволяли його смертельно втомлені ноги, але навіть цього мінімального руху виявилося цілком досить, щоб прохолодне нічне повітря, впущене крізь раптово відчинені важкі двері, помітно поворухнуло тонке полум’я високих воскових свічок і змусило довгі темні тіні на кам’яних стінах здригнутися, мов живі істоти.

Велична судова зала була майже повністю залита теплим, насиченим золотавим світлом — несподівано яскравим для такої глухої передсвітанкової години. Довгий стіл із масивного темного дерева стояв посередині приміщення, і над розгорнутими на ньому пергаментами та картами похмуро схилилися троє старших очільників міста, чия особиста присутність у ратуші в цей час доби здавалася Еліанові такою ж тривожною й неприродною, як і сама напружена тиша Ардена за вікнами.

Полум’я свічок у високих канделябрах знову сильно здригнулося. І разом із цим хитливим світлом так само помітно змінилися й вирази суворих облич старійшин.

Еліан нерухомо біля дверей — блідий, розхристаний і скуйовджений, із густим дорожнім пилом на темному плащі та запеченою кров’ю на тремтячих руках. На його затерплих долонях важко лежала непритомна Лея із грубою перев’язкою на тонкому плечі, крізь шари якої вже встигла виразно проступити велика буро-червона тінь. Довге волосся дівчини спадало вниз до самої підлоги важкими, шовковистими пасмами, а красива голова безвольно, довірливо торкалася напружених грудей правника.

Кілька довгих, болісних секунд у залі абсолютно ніхто не наважувався говорити. Лише розплавлені свічки зрідка тихо потріскували в темряві, ніби панічно боялися своїм звуком порушити крихку, небезпечну рівновагу цієї доленосної миті.

— …Еліане? — нарешті першим озвався збентежений Магістр Орлен. Його старечий голос був сухим і тихим, але в ньому виразно звучало те, чого цей загартований політик зазвичай ніколи не дозволяв собі виявляти на публіці — щире, глибоке здивування. — Ти мав повернутися з осередку щонайменше через три дні. Що сталося?

Еліан важко, із зусиллям ковтнув сухе повітря. Його горло нещадно пекло від придорожнього пилу, гарячого попелу та довгих безсонних годин божевільної скачки.

— Осередок… — хлопець ледве впізнав свій власний, здавлений і сиплий голос. — Його більше немає…

Пані Мірея після цих слів повільно, з тривогою підвелася зі свого крісла. Її холодні очі, які за роки служби давно звикли до заплутаної дипломатії, політичних інтриг та прихованих військових загроз, тепер дивилися виключно на нерухому дівчину, ніби не чуючи слів Еліана.

— Це…, — вимовила Мірея дуже тихо, майже пошепки, ніби сама спроба промовити  очевидний факт вголос могла миттєво викликати якісь непоправні, катастрофічні наслідки. — Це ж… вампірка з колонії!

Суддя Карвен важко піднявся зі свого місця слідом за нею. Товсті дошки підлоги під його масивними, впевненими кроками гучно скрипнули, наче неохоче й із зусиллям визнаючи цей несподіваний рух представника закону.

— Ти привів сюди, в Арден, вампіра з осередку, — промовив Карвен глухо й суворо, і в його голосі вже закипав законний гнів. — До нашої офіційної ратуші. В саме серце міста, Еліане. Вампіра, про перебування в місті якого немає жодних домовленостей з Центральною Радою колонії! Ти хоч розумієш, що накоїв?

Хлопець після цих слів лише ще сильніше, до болю в суглобах притиснув холодну Лею до своїх грудей, ніби намагаючись власним тілом захистити її від цих важких, звинувачувальних слів старших.