Срібна отрута

Еліан біг назад настільки відчайдушно, що його легені буквально пекло від розпеченого, насиченого сажею повітря, а злякане серце важко, лунко билося в самому горлі, і йому в цю мить здавалося, ніби кожен його швидкий крок болісно віддається глухим, тривожним стогоном у безкінечних кам’яних коридорах цього повністю знищеного осередку. Коли хлопець нарешті стрімко влетів до просторої зали старійшин, яка тепер була освітлена лише блукаючими, кривавими відблисками лютої пожежі ззовні, весь видимий світ перед його очима на мить хитнувся — і хитнувся він далеко не від фізичної втоми, а від того страшного видовища, яке раптово відкрилося його погляду.

Прямо від того страшного місця, де важкий срібний ніж безжально пробив тонку ключицю Леї, по блідому тілу стрімко розповзалися потворні багряно-коричневі плями — густі й темні, наче отруйне коріння мертвої рослини, що повільно й невблаганно проростає під її напівпрозорою шкірою, забираючи останні залишки тепла та живого світла. Вся ліва рука, тендітне плече й частина грудей уже повністю потемніли від дії металу, і цей мертвотний, тлінний колір настільки разюче й моторошно контрастував колись ідеальною, молочно-блідою шкірою, що Еліанові миттєво стало млосно від підступної суміші безсилої люті та всеохоплюючого страху.

— Лея… Лея, чуєш, я тут, я вже поруч… — хрипко, з надривом вирвався його голос у порожнечу зали, але дівчина вже абсолютно ніяк не реагувала на цей заклик, лише ледь-ледь дихала, ніби кожен наступний короткий подих вимагав від її знесиленого тіла просто неймовірного, останнього зусилля.

Еліан важко впав на коліна поруч із вампіркою, його пальці дико тремтіли від напруги, проте розум продовжував працювати з якоюсь дивною, крижаною й чіткою ясністю чистого відчаю. Він обережно, але міцно схопив пальцями холодне руків’я срібного кинджала, що досі глибоко стирчав із її грудей, і на одну коротку секунду заціпенів, смертельно боячись своїм незграбним втручанням зробити ще гірше, проте зловісні темні плями вже підповзали до самої шиї, і тоді хлопець рішуче, одним плавним, упевненим рухом витягнув убивче лезо назовні. Гаряча кров не хлинула фонтаном, як він того боявся — лише густа, темна, майже чорна отруйна волога повільно проступила з глибокої рани, і це видовище здавалося настільки неприродним для людського ока, що в хлопця на мить перехопило подих.

Він різко розтиснув свою затерплу долоню, в якій досі міцно стискав рятівні пучки трав, гарячково подрібнив сухі рослини пальцями, абсолютно не шкодуючи ніжної шкіри об гострі стебла, й щільно заповнив цим зеленим порошком зяючу криваву рану, ніби намагався власноруч засипати цей розлом між життям і неминучою смертю. Його бліді губи при цьому рухалися без жодного упину — він пошепки й гарячково промовляв усе те, що колись у дитинстві випадково чув від своєї матері-травниці, згадуючи всі уривки давніх захисних замовлянь і напівзабуті слова лікарських рецептів, змішуючи їх із власними щирими молитвами та з тими дивними фразами, що тільки-но хаотично народжувалися в його голові від дикого страху й палкої надії, часом переходячи на глухий шепіт, а часом — майже на відчайдушний крик, ніби сама сила його голосу могла фізично утримати згасаючу душу Леї в її тілі.

Червоне світло від лютої пожежі ззовні нерівно тремтіло на  нерухомому обличчі вампірки. Еліан спостерігав за цим процесом, буквально затамувавши подих, і раптом побачив, як потворні темні плями на її шкірі зупинилися, наче наразилися на якусь невидиму, могутню внутрішню межу, а мертвотний багряний колір більше не повз далі до її шиї, і саме тоді хлопець із полегшенням усвідомив, що Лея все ще продовжує дихати — слабо, ледь відчутно, але її серце жило. Від цієї раптової думки в його змучених грудях гарячою й пекучою хвилею розлилося колосальне, неймовірне полегшення.

Еліан швидко відірвав від її колись білосніжної, а тепер забрудненої сажею сукні довгі, широкі смуги міцної тканини, абсолютно не зважаючи в цю мить на те, як дико це мало виглядати зі сторони, й надзвичайно обережно, професійно перев’язав тонке плече дівчини, надійно закриваючи цілющі трави всередині рани, немов дбайливо огортав цю останню, тендітну іскру її життя в захисний, рятівний кокон.
А потім, не дозволяючи своєму розуму більше жодної секунди згубного сумніву чи вагання, акуратно підсунув руки під її знесилене, легке тіло, одним упевненим рухом підняв Лею на руки й міцно притиснув до своїх грудей. Дівчина була лякаюче холодною, нереально легкою, майже невагомою й такою тендітною, мов тонка порцелянова статуетка, яка могла незворотно розбитися від будь-якого необережного, різкого руху.

Навколо них усе ще з тріском руйнувався базальт і вирував нещадний вогонь, а десь далеко за стінами досі виразно чути було глухе відлуння чужих криків і брязкіт смертоносного металу, але Еліан уже абсолютно не слухав цей зовнішній світ. Він просто йшов.

Крок за кроком, упевнено пробираючись через зруйнований, засипаний попелом осередок, повз обвуглені тіла, гарячий попіл і розбитий віковий камінь, Еліан тримав свою дорогоцінну ношу так дбайливо й ретельно, ніби ніс у своїх руках саме серце цього знищеного, колись величного місця. І коли його постать нарешті переступила поріг і вийшла далеко за межі палаючої зали старійшин, глибока, бездонна ніч мовчки поглинула їх обох — глибока й непередбачувана, мов сама таємнича доля, яка тільки-но починала розгортати перед молодим правником свої нові, темні й абсолютно незвідані шляхи.

Він мчав так, ніби за ним по п’ятах гналася сама прадавня смерть, готова будь-якої миті простягнути свої крижані кістляві пальці й забрати його крихку ношу. Важкий вороний кінь, відчуваючи панічний розпач свого вершника, з останніх сил рвався вперед крізь глухі нічні дороги; міцні копита глухо, ритмічно вибивали шалений залізничний темп по нічній багнюці й камінню, і цей звук повністю зливався з гучним, болісним гупанням його власного серця у грудях. Еліан ні на секунду не відпускав натягнутий повід, але ще сильніше, до судоми в м'язах, він стискав знесилену Лею — відчайдушно притискав її легке тіло до себе, закриваючи власним широким дорожнім плащем від різкого холодного вітру, від випадкових хльостких гілок придорожнього лісу та від усього цього величезного, колись знайомого світу, який раптом в одну єдину ніч став смертельно небезпечним для її понівеченого тіла.