Чорний силует нападника

Еліан вже майже остаточно втратив будь-яку надію, коли в найдальшому закутку вщент зруйнованого підземного сховища, де сірий попіл лежав товстим шаром, а важке повітря пахло старою обпаленою глиною й сухою полинною гіркотою, він раптово натрапив на напівзгорілу плетену корзину, яка була дбайливо прикрита зверху товстою перекинутою дошкою, ніби хтось перед самою смертю свідомо намагався вберегти її вміст від усепоглинаючого вогню.

Тремтячими від напруги пальцями юнак поспішно відкинув важку дерев'яну перешкоду й на мить заціпенів, побачивши всередині щільно сплутані пучки сушених ритуальних рослин — темні, глибокого, майже чорного відтінку листки з ледь помітними тонкими сріблястими прожилками, що пахли вологою сирою землею й чистою гіркою ніччю, та довгі червонуваті стебла кров’яниці, які чомусь досі залишалися досить теплими на дотик, ніби в їхніх сухих волокнах усе ще зберігалося невловиме відлуння живого літнього сонця.

Він гарячково схопив обидва безцінні пучки, стискаючи їх у своїй долоні настільки міцно й відчайдушно, що ламкі сухі стебла глибоко впивалися в ніжну шкіру, залишаючи по собі темні зеленуваті сліди рослинного соку, і, не гаючи більше ні єдиної дорогоцінної миті, стрімко вибіг назад у задимлений, завалений уламками прохід. Проте щойно чоботи юнака переступили межу зруйнованого підземного сховища, перед його очима раптово відкрилася жахлива картина, від якої гаряча кров у жилах похолола значно швидше, ніж від крижаного пориву нічного вітру.

На широкому відкритому майдані, прямо серед палаючих будівель і розколотих навпіл кам’яних плит, усе ще точилася запекла, остання битва цього приреченого осередку, і хоча значна відстань не дозволяла чітко розгледіти обличчя нападників, він усе ж виразно бачив високі фігури в довгих чорних плащах із глибокими, насунутими на лоб каптурами, які ідеально зливалися з нічною темрявою, мов живі хижі тіні, озброєні смертоносним сріблом та якимось дивним, неприродним світлом, що періодично вибухало короткими, сліпучими спалахами серед чорної ядучої кіптяви. Навпроти них, відчайдушно й безпорадно, мов загнані у пастку звірі, повільно відступала зовсім невелика група вцілілих вампірів, і серед цього хаосу кривавої сутички Еліан раптово впізнав знайомий, яскравий мідний відблиск розпущеного волосся — ту саму руду спокусницю, чий зухвалий погляд змусив його серце на мить збитися з ритму вчора уночі.

Попереду цього невеличкого загону в обороні гордо й непохитно стояв їхній очільник — суворий, сивоволосий, широкоплечий Кайр. Вампір упевнено розмахував важким мечем, лезо якого виблискувало блідим, зловісним світлом, і гучно віддавав свої чіткі, безжальні накази.

Проте, не дивлячись на його старання, залізне кільце облави навколо відступаючих безсмертних стискалося все щільніше, невблаганно відтісняючи обезсилених вампірів усе глибше й глибше до межі чорного прадавнього лісу, де високі вікові дерева стояли стіною, мов похмурі, німі свідки неминучої кривавої різанини.

Еліан виразно відчув, як шалений гарячий жар навколишньої пожежі й крижаний холод страху одночасно зустрілися в його грудях, створюючи важке, неконтрольоване тремтіння в усьому тілі, і коли один із чергових сліпучих спалахів світла випадково ковзнув по завалах у його бік, хлопець із жахом зрозумів: ще одна коротка мить — і його чіткий силует опиниться в самому центрі цього білого сяйва, повністю відкритий для жорстоких нападників, які нищили цей прихований світ без жодного жалю, сумнівів чи пояснень.

Тоді він різко, суто інстинктивно відступив на кілька кроків назад, щільно притиснувшись спиною до гарячої обгорілої стіни, і, ні на секунду не зводячи напружених очей з цієї кривавої сцени на майдані, швидко змінив свій початковий напрямок, без звуку ковзаючи густими тінями вузьких, захаращених провулків. Еліан намагався будь-якою ціною обійти небезпечний майдан стороною й повернутися до пораненої Леї зовсім іншим, безпечнішим шляхом, до судом у пальцях стискаючи знайдені рятівні трави, які зараз здавалися йому єдиною, неймовірно крихкою надією на порятунок серед цього фактично загиблого осередку.

В кожному швидкому, обережному кроці, у кожному ударі пульсу в скронях тепер набагато голосніше за вибухи пожежі звучало лише одне єдине, відчайдушне слово: встигнути.

Еліан поспішав настільки швидко, що майже зовсім не відчував під своїми ногами твердої землі, і лише гострі, розпечені уламки базальтового каміння час від часу глибоко врізалися в тонкі підошви його міських чобіт, змушуючи раз у раз боляче спотикатися в темряві, проте панічний, первісний страх за життя Леї гнав його вперед значно сильніше за будь-який фізичний біль.

Саме через цю гарячкову поспішність юнак далеко не одразу помітив, як густа тінь прямо перед ним раптово стала ще темнішою, неприродно щільною й вагомою, мов суцільний клапоть глухої чорної ночі, який хтось безжально вирізав із самого грозового неба й поставив живим бар'єром посеред вузької скельної розщелини, якою Еліан зараз гарячково крався, відчайдушно намагаючись уникнути яскравого світла й пильних поглядів безжальних нападників.

Цей темний  силует виріс перед ним абсолютно раптово, повністю перекривши єдиний можливий шлях для відступу, і на фоні далекого чорного неба та ще чорнішого кам’яного провалля він здавався монолітним шматком живої пітьми, що відокремилася від самого всесвіту, аби безслідно поглинути його у своїх надрах. У тьмяному, задимленому відблиску навколишньої пожежі чисте срібло в руках цього невідомого ворога раптово блиснуло холодним, хижим зубом, і саме в ту коротку мить у самій глибині приголомшеної свідомості Еліана майнула дивна, майже безглузда думка — що для нього, звичайного смертного міського правника, подібне дорогоцінне срібло є аж надто великою й непотрібною розкішшю, адже такого, як він, можна було б спокійно прибити й простою дерев'яною палицею… проте він одразу ж, з огидою відкинув цю недоречну іронію, бо первісний жах і гостра необхідність діяти негайно не залишали в голові жодного місця для сторонніх думок.