У згарищі Розмарину

Еліан судорожно вхопився за холодну, шорстку кам’яну стіну, яка в цю секунду здавалася єдиним надійним орієнтиром, який взагалі утримував його в розколотому надпіл світі й не дозволяв безсило впасти на коліна серед гарячого попелу та кривавих, хижих тіней руйнування. Ноги зрадницьки підкошувалися від пережитого жаху, а в самих грудях стискалося настільки сильно й боляче, ніби там прямо зараз розверзлася глибока, чорна безодня, і лише гострий, тверезий біль у пучках пальців, що з усієї сили вп’ялися в базальтову породу, утримував  свідомість на самій межі перед повною непритомністю.

І саме в цю мить, коли весь навколишній простір кружляв у полум'яному мареві, він раптово відчув, як під подушечками долоні проходить ледве помітна, тонка й нерівна борозна — глибоке прадавнє щерблення породи та чітко вибиті в ряд літери.

Це були ті самі загадкові написи, та сама монолітна стіна й те саме фатальне місце, яке ще вчора привернуло увагу лише на коротку мить і від якого його тоді так грубо, поспішно відірвав покійний провідник Нарем.

Тепер навколо панувала смерть, і ніхто більше не смикав його за рукав плаща, не змушував іти геть і не ховав від нього родинні секрети.

У заграві пожежі, серед нерівних, тремтячих відблисків кривавого полум’я, Еліан повільно, затамувавши подих, повів пальцями по розпеченому каменю, зчитуючи інформацію не стільки очима, скільки самим лише дотиком, ніби незрячий, який відчайдушно намагається збагнути структуру всесвіту через рельєфні, висічені знаки власної долі. Літери під його руками були прадавніми, неймовірно глибоко врізаними в тверду породу й ідеально відполірованими часом і дотиками сотень тих безсмертних істот, хто стояв перед цією стіною задовго до його появи в колонії.

Перед очима з темряви проступали розгалужені лінії, що утворювали складне, величне дерево — справжнє генеалогічне древо, яке віками зберігало пам'ять про чиїсь покоління.

Але чий саме рід був тут зафіксований з такою ретельністю? Людський чи, можливо, вампірський?
І чому ці дві абсолютно протилежні гілки були переплетені між собою так тісно, ніби коріння одного живого світу назавжди проросло крізь плоть і кістки іншого, утворюючи єдиний хворобливий вузол?

Тремтячі пальці мимоволі ковзнули вище по рельєфу, намацуючи нові символи, і нарешті Еліан знову знайшов там ім’я прабабусі та загадкової Равени.

Не вірячи власним очам Еліан ще раз обмацав літери. Обидві жінки, як свідчив непохитний літопис каменю, були народжені від однієї пари — від Гарета та Ліори.

Ці імена абсолютно нічого не говорили хлопцеві, бо досі залишалися похованими на напівзабутих, сторінках родинних переказів, але тепер гордо й моторошно майоріли тут, на головній стіні вампірської ради Розмарину, вирізані поруч із тими прадавніми правителями, хто поколіннями керував нічними колоніями й тримав у своїх руках крихкий баланс між двома расами.

Еліан чітко відчув, як по спині повільно, липким струменем сповзає заціпенілий холод, коли він, підкоряючись професійному інстинкту правника, опустив тремтячу руку ще нижче по базальтовому стовбуру.

Там він без зусиль знайшов наступні імена, що вибудовувалися в чітку пряму лінію: його рідний дід, бабуся, їхні спільні діти, знайоме до болю ім’я власної матері…

А ще далі, на самому краї цієї кривавої кам’яної хроніки — його власне, — «Еліан».

Чітко й безжально вибиті літери в моноліті серед вікового родоводу, поруч з іменами істот, які ніколи не знали старості, хвороб і природного в’янення, серед тих, хто одноосібно панував над часом і жив довгими століттями.

Уся реальність навколо нього в цю мить хитнулася, загрожуючи остаточно розсипатися на уламки.

Отже, це все-таки не був випадковий збіг людських імен… Його прабабуся Соланж була зовсім не простою травницею, яка випадково зналася на лісових секретах — вона з самого початку була невід’ємною частиною цього древнього, ретельно прихованого, страшного і водночас величного світового порядку. А він сам, юний правник з Ардена… був кровно вписаний у нього від самого свого народження.

Кров звичайних людей, священна кров дітей Сонця і зовсім поруч — важка, німа тінь Місяця.

Що ж це все означало наділі, ким він був насправді у цьому хижому світі й чому батьки так ретельно, протягом усього його життя, мовчали й ніколи не казали йому про це ані слова? Та чи знали вони самі?..

У розгубленій голові Еліан відлунням зазвучав голос загиблого Нарема, який розповідав про минулу глобальну катастрофу, про забуті пророцтва, про необхідність відновлення балансу та про живу кров як про найпотужнішу енергію цього світу.

А просто перед ним зараз лежав у руїнах величезний осередок, який хтось невідомий примудрився повністю знищити всього за одну коротку ніч.

Цей загадковий ворог полював далеко не лише на беззахисних людей у міських провулках — він цілеспрямовано й жорстоко винищував безсмертних вампірів, і, цілком можливо… тепер відкрив полювання на тих поодиноких істот, у чиїх жилах одночасно текла спадщина обох цих світів.

Еліан відчайдушно захотів зробити крок назад, розвернутися й утекти від цієї стіни якомога далі, але раптом крізь тріск палаючих балок до його слуху долетів дивний звук. Ледь чутний, тонкий, схожий на слабкий передсмертний подих або приглушений болем стогін.

Юнак здригнувся всім тілом і різко, суто оборонним рухом схопився за рукоять срібного кинджала, який ще вчора здавався йому абсурдною, зайвою пересторогою міського судді, а вже сьогодні став  єдиною тонкою межею між життям і неминучою смертю.

Обережно, майже не дихаючи від напруги, він напівзігнутим кроком обійшов масивний перекинутий кам’яний стіл ради.

І в ту ж секунду побачив Лею. Довге чорне волосся дівчини густим шовком розсипалося по брудному камінню підлоги, перемішане з сірим пилом та дрібними уламками магічних кристалів, які тьмяно виблискували навколо її голови, наче розсипані в темряві далекі зорі. Її шкіра зараз здавалася ще блідішою, ніж під час їхньої першої зустрічі — майже прозорою, позбавленою будь-яких ознак життя, очі були напівзаплющені, а слабкий подих виривався з грудей рідкісними, уривчастими поштовхами. А прямо в районі її тендітної ключиці виблискував  метал. Важкий срібний ніж був встромлений туди неймовірно глибоко й безжально — так, ніби той, хто завдавав цього удару, з ювелірною точністю знав анатомію безсмертних і чудово розумів, куди саме потрібно бити, щоб надійно знерухомити навіть сильного вампіра, але не вбивати його миттєво, прирікаючи на тривале перебування між життям і смертю.