Повернення за відповідями

Сонце вже давно не стояло в зеніті. Воно повільно, невблаганно котилося до далекого обрію, ніби важка, розпечена на шаленому вогні мідна монета, яка ось-ось має безсило впасти за гостру зубчасту лінію дальніх гір.

Дорога перед Еліаном усе так само тяглася вузькою стрічкою між сірими кам’янистими схилами, і втомлений кінь ступав рівно, розмірено, наче навмисно відмірював копитами дорогоцінний час для його важких роздумів.

Сухий осінній вітер наполегливо ніс із глибини хащів гіркий запах підсохлих лісових трав і ледь помітного, далекого диму. Небо над головою поступово густішало у своїх кольорах — стрімко переливаючись від блідого вечірнього золота до густої, важкої мідної крові передвечірнього заходу.

Еліан їхав абсолютно мовчки, злегка схилившись біля старого шкіряного сідла, і дозволяв своїм гарячковим думкам вільно кружляти в голові, мов великим чорним птахам над глибокою гірською прірвою.

Він досі з дикою чіткістю бачив перед очима ту кам’яну залу старійшин… Білий ритуальний одяг, суху пергаментну шкіру на руках безсмертних, їх нерухомі очі, у яких, здавалося, віками жили цілі епохи. І глухий, нещадний голос Дамира: «Негайно їдь додому, дитя Сонця».

Повернення додому без жодної офіційної письмової відповіді… Лише похмурі пояснення Нарема про давній Розлом, який колись ледь не знищив усе живе.

«Якщо навколо знаходять знекровленими і людей, і наших безсмертних братів… це вже далеко не випадковість. Це чиясь дуже чітка, кривава заява. Зухвалий виклик Раді. Або… початок великої, нещадної війни».

Від одного лише спогаду про це формулювання кінчики пальців судомно стискали шкіряний повід міцніше.

Хлопець знову подумки згадав рідне місто. Ту глибоку нічну тишу Ардена, яка тепер, після всього почутого в Розмарині, здавалася виключно оманливою, штучною ширмою. Він згадав стареньку Агнесу й Наеля — тих самих мирних, інтелігентних вампірів, що роками жили серед людей, служили в Ратуші і ніколи, ні за яких обставин не проливали людської крові. Але тепер навіть вони, його колеги, опинилися під смертельною, невідомою загрозою.

Якщо це дійсно початок нової війни… то з ким саме вони мають воювати? І заради якої мети?

Та понад усіма цими політичними питаннями в його свідомості зараз стояла одна єдина, нестерпно гостра, майже болюча думка про ім’я, висічене на базальтовій стіні Ради.

Ім’я його рідної прабабусі. Тієї самої дивної жінки, що все його дитинство вміла ледь чутно розмовляти з деревами й чути потаємний шепіт трав у полі. Жінки, яка до самої своєї смерті вперто мовчала про власне юне минуле. Жінки, чия таємнича історична тінь тепер ніби простяглася через цілі покоління аж сюди, у приховану залу вампірських старійшин Розмарину.

А поруч із нею — інше, не менш вагоме ім’я. Равена. Абсолютно невідоме для нього та водночас записане на камені поруч, ніби жінки були двома міцними гілками одного прадавнього спільного кореня.

Еліан від безсилля аж до болю скреготнув зубами.

«Чому я, дурень, не запитав про це прямо? Чому злякався перед Радою виглядати невігласом у власній сімейній історії? Чому дозволив цим безсмертним істотам так легко відпустити мене назад у місто без жодної реальної відповіді?!»

Важкий медальйон у формі стилізованого сонця на грудях зараз легенько, ритмічно вібрував від кожного кроку коня. Та тепер хлопцеві на мить здалося ніби цей родинний оберіг фізично, магічно відгукується на його гарячкові думки. Теплий метал щільно притискався до шкіри крізь тонку сорочку, пульсуючи в один такт із його власним наляканим серцем.

Наче цей знак предків прямо зараз говорив зсередини: не смій відвертатися від світла істини, хлопче. Шукай далі!

Еліан раптово, з усієї сили різко потягнув шкіряний повід на себе. Кінь від несподіванки миттєво зупинився як укопаний, голосно фіркнув і нервово вдарив переднім копитом по гострому придорожньому камінню.

Юнак повільно, важко обернувся назад, дивлячись через плече. Позаду нього, гублячись у вечірніх сутінках, тяглася звивиста лісова дорога, що вела назад до вампірської колонії. До їхніх величних кам’яних терас. До застиглих білих постатей старійшин. До тих прадавніх стін, на яких назавжди було висічені загадкові імена.

Попереду — лежав прямий, безпечний шлях додому, до Ардена. До родини, до міської ради Ратуші. До тисяч людей міста, яке вже несвідомо стояло на самому порозі первісного нічного страху.

Еліан пильно подивився вперед, у бік Ардена. Потім знову розвернув погляд назад, у бік Розмарину. І в цю секунду судовий слідчий всередині нього раптом з дикою, тверезою чіткістю усвідомив — іншої подібної нагоди в його житті може просто ніколи більше не бути! Коли ще він, звичайний міський правник, зможе легально потрапити всередину прихованого осередку безсмертних? Коли ще він на власні очі побачить ті секретні написи на стіні? Коли ще він матиме унікальну можливість почути справжню, невигадану правду з вуст тих істот, хто особисто пам’ятає минулі століття?

Він від власної колишньої слабкості ледь не вилаявся на весь ліс вголос.

— Трясця його матері… — тихо, крізь зуби прошепотів Еліан, і ця лайка прозвучала зараз як важке, безкомпромісне прокляття його власній тривалій нерішучості.

У змученій пам’яті знову виразно виринуло бліде, витончене обличчя Леї... Її густе чорне волосся, що пахло нічним чебрецем, спокійні, глибокі очі, у яких не було хижості. Та ледь помітна, дивовижно тепла усмішка, яка мимоволі виникала на її губах, коли він, ніяковіючи, незграбно намагався жартувати. Прохолодна, але ніжна рука, яка так щиро подала йому лісові ягоди після виснажливого поєдинку з Кайром. Та первісна, чиста турбота безсмертної дівчини, що не мала жодної особистої вигоди чи користі.

«Вона точно знає… Вони всі в цьому осередку чудово знають правду про мій рід! І лише я один серед них — сліпий, мов новонароджене кошеня».

Різкий вечірній вітер знову підняв довгий край його дорожнього плаща. Сонце остаточно торкнулося гострого краю гір, і все небо навколо в одну мить спалахнуло моторошним, темно-рубіновим пожежним кольором.