Нова небезпека

Сіре, розсіяне світло ранку ліниво просочувалося крізь вузьку бійницю келії. Кристали в стінах більше не пульсували так гаряче, як уночі, — їхнє приглушене сяйво майже згасло під натиском нового дня. Еліан лежав, втупившись у темну стелю, але замість базальтових плит бачив лише одне. Варто було заплющити очі, як розімліла від сну уява починала зрадливо домалювати те, що вночі він панічно намагався розвидіти. Перед очима знову поставав цей плавний, нестерпно повільний рух, коли срібна застібка плаща ковзнула до ніг нічної гості. Тонка тканина ритуального одягу, що спадала з округлих плечей... Еліан судомно ковтнув сухе повітря, відчуваючи, як до щок знову підступає гаряча, задушлива хвиля.

Хлопець до болю в пальцях стиснув край простирадла, але це не допомагало. Мозок, який ніколи раніше не мав подібного досвіду, тепер гарячково й жадібно чіплявся за кожну деталь. Якою вона була на дотик? Ізара сказала, що пам'ятає природне тепло чоловіка. А яка на дотик вона? Жінка здавалася такою ніжною, але водночас від неї віяло небезпечною, хижою силою.

Юнак перевернувся на бік, підтягуючи коліна, наче намагаючись сховатися від власних думок, але чистий, фізіологічний прояв збудження змусив його завмерти. Тіло реагувало саме по собі, ігноруючи весь його міський гонор і дипломатичні статуси. Еліан уткнувся обличчям у жорстку подушку, стримуючи занадто важкий, рвучкий подих.

«Що, якби я не відсунувся до стіни, а дозволив їй залишитися?» — ця думка обпалювала соромом, але від неї солодко нило внизу живота. Еліан уявляв, як важке руде волосся розсипалося б по його грудях, якби вампірка нахилилася ще ближче. Як її безшумні, прохолодні пальці торкнулися б його гарячої шкіри, змушуючи забути про Арден і про всі кляті закони світу. Спокуса здатися, потонути в цій чужій, прадавній м'якості була майже фізично відчутною. Ізара була так близько... Він міг би стати чоловіком просто тут, на цьому жорсткому ложі.І від цього гріховного «а що, якби…» ставало водночас і лячно, і солодко до нудоти.

Він міг би дізнатися, що таке жінка. Міг би відчути це незвідане, заборонене тепло, про яке Ізара говорила з таким низьким, оксамитовим придихом. І не просто жінка, а відчути те, чим не здатний був похвалитися жоден юнак чи дорослий чоловік у всьому Ардені, які звикли бачити в безсмертних лише персонажів із похмурих міських байок та нічних страшилок. Еліан мав шанс пізнати прадавню, таємничу пристрасть істоти іншого порядку, торкнутися забороненого світу, який звичайні смертні ніколи не бачили зблизька, і цей елітарний, гріховний присмак можливої таємниці дражнив його его найболючіше.

Еліан різко розплющив очі й сів на ліжку, важко дихаючи. Сире ранкове світло безжально висвітило порожню келію. В кутку все ще стояв той самий стілець, у повітрі примарно танув запах її парфумів, а всередині хлопця вибухнув справжній коктейль із сорому та прикрості.

— Прокляття… — тихо вилаявся він у порожнечу келії, стискаючи кулаки. — Ідіот. Який же ідіот!

Еліанові було гидко від своєї слабкості. Батько завжди казав, що зв'язок із вампірами — це огидний гріх. Юридичні кодекси Ардена прямо прирівнювали близькість із безсмертними до державної зради та морального падіння. А він, правник магістрату, просто вранці сидить і марить жінкою, яка, можливо, бачила, як будували його рідне місто.

І найгірше — перед очима раптом виринув зовсім інший образ. Лея. Її сувора, тонка статура у колі білого полум’я. Ця безсмертна дівчина не намагалася його спокусити. А просто... принесла йому ввечері ягоди на терасі. Цей тихий, дивовижно людяний жест турботи від істоти, яку в Ардені вважали монстром, здавався Еліану чимось настільки чистим, що його нічні фантазії про Ізару здалися майже зрадою. Як він міг розриватися думками між ними двома? Як у його голові взагалі уживалися ця брудна, палка хіть до рудоволосої вампірки та трепетне, незрозуміле замилування Леєю?

Еліан спустив ноги на крижаний базальт підлоги. Шок від холодного каменю трохи протверезив розбурхане тіло. Юнак заплющив очі, роблячи глибокий, рівний видих, намагаючись загнати це цнотливе, болісне збудження якомога глибше у підсвідомість. Час нічних марень минув. Треба було вмитися крижаною водою, сховати емоції за маскою байдужого арденського правника і йти до Дамира — навіть якщо всередині все тремтіло від сорому і невисказаного бажання.

Ранок не приніс жодного полегшення. Сонце назовні вже стояло високо. Його тепле, яскраве світло вперто пробивалося крізь єдину вузьку щілину в камені й безжально різало нічний пил кімнати гострим золотим ножем. Але до нього досі ніхто не приходив. Жодного важкого кроку в довгому коридорі. Жодного далекого голосу. Жодного офіційного запрошення на розмову.

Еліан уже котру годину поспіль розгублено ходив своєю тісною кам’яною кельєю, міряючи швидкими, рвучкими кроками вузький замкнений простір, ніби наївно намагався фізично втоптати власну панічну тривогу в холодну базальтову підлогу.  Це мовчазне очікування врешті-решт стало абсолютно нестерпним. І тоді Еліан гарячково прийняв рішення: якщо законна відповідь не йде до нього сама — він, як судовий слідчий, піде до цієї відповіді власними ногами.

Велична зала старійшин зустріла його такою глибокою й монолітною тишею, яка була густою, мов застигла вікова вода в прихованій гірській печері. Важкі вхідні двері цього разу чомусь ніхто не охороняв — наче йому навмисно ніхто не збирався забороняти увійти. Або ж безсмертні істоти в залі вже заздалегідь знали за биттям серця, що він обов'язково прийде сам.

Старійшини Розмарину сиділи рівним, застиглим колом. Важкі білі плащі спадали з їхніх блідих плечей нерухомими порцеляновими хвилями. Проте на колись беземоційних, тонких обличчях зараз виразно читалася така сильна, дика напруга, яку неможливо було приховати навіть їхньою славнозвісною віковою стриманістю. Вампіри гарячково читали численні листи, швидко передаючи їх з рук у руки по колу. Дехто з найстаріших стискав сухий пергамент із такою силою, що той з легким, моторошним тріском деформувався в блідих пальцях.