Спокуслива гостинність

Еліан лежав на вузькому, жорсткому ложі, судомно накрившись тонким білим простирадлом до самого носа так, ніби цей шматок полотна дійсно мав якусь магічну силу і міг надійно захистити його від усього божевілля, що відбулося з ним за сьогодні. Важкі кам’яні стіни келії дихали абсолютною нічною тишею. Проте глибоко в самих надрах темної породи все ще м’яко виблискували врощені кристали — їхнє розсіяне, приглушене світло нагадувало далекі зорі, що якимось дивом застрягли в кам'яному полоні гори. Вони ледь помітно, ритмічно пульсували, ніби базальт усе ще відлунював залишками щойно завершеного енергетичного ритуалу.

Юнак категорично не міг заснути. Кожен нерв у його тілі був наче натягнута струна.

Перед очима знову й знову, мов живі картини, поставали кадри цієї ночі: шалене біле полум’я, велична й недосяжна Лея в колі, нещадний оцінюючий погляд Кайра... І, звісно, той загадковий, висічений на стіні Ради напис…

«Що ж ви ще приховуєте від людей у цих проклятих лісах?» — гарячково думав він, вдивляючись у стелю.

Раптом у повній, глухій тиші коридору пролунав короткий, ледь чутний звук — сухе, плавне ковзання каменя об камінь.

Двері його келії почали повільно відчинятися.

Еліан миттєво підвівся на ліктях, затамувавши подих, і панічно намацав рукою під подушкою сумку, в якій лежав  осиковий кілок. Розбурхана подіями уява уже змалювала картину нічного замаху з боку прихильників Кайра.

Проте в кімнату плавно зайшла дівчина.

І вона була абсолютно, кардинально не схожа на тонку й сувору Лею. Її тіло мало дивовижно м’які, спокусливі й округлі лінії, а кожен рух був напрочуд плавним, котячим і безмежно впевненим. Густе руде волосся важкою, розкішною хвилею спадало на її плечі, у сизому світлі настінних кристалів відливаючи яскравою, гарячою міддю. Шкіра була традиційно блідою, як у всіх мешканців осередку, проте на вигляд здавалася дуже ніжною й теплою — мов стигла, нагріта південним сонцем персикова кісточка. Великі карі очі блищали в напівтемряві якимсь особливим, шаленим і дуже веселим вогником.

Вона спокійно штовхнула кам'яну плиту назад, зачиняючи за собою двері.

— Моє ім’я Ізара, — сказала вампірка легко, майже співуче, і її голос розсипався по келії дрібним кришталем. — Вища Рада прислала мене сьогодні до тебе, гостю з Ардена.

Еліан від несподіванки не встиг видавити з себе бодай якесь підходяще вітання.

Ізара одним граційним рухом тонких пальців розв’язала витончену срібну застібку свого важкого плаща — і біла білосніжна тканина слухняно ковзнула на підлогу до її ніг. Потім, абсолютно не збавляючи темпу, вона так само невимушено почала знімати наступний шар свого легкого ритуального одягу. Всі її рухи були настільки вільними, природними й позбавленими бодай найменшої тіні людського сорому чи ніяковості, ніби роздягатися посеред ночі в келії незнайомого чоловіка — це найзвичайніша, буденна річ у всьому Розмарині.

Еліан від такого видовища буквально остовпів. Його обличчя в ту ж секунду залило такою пекучою фарбою, що це, певно, можна було без зусиль розгледіти навіть у темряві.

Судомно, суто на панічних рефлексах, він різко підтягнув грубе біле простирадло до самого підборіддя, намагаючись забарикадуватися ним, і від цього гарячкового руху боляче, з розгону вдарився травмованим плечем об гострий кам’яний виступ у стіні ложа.

— Ай!.. — мимоволі, зовсім не солідно вирвалося з його грудей на всю кімнату.

Ізара раптово зупинилася, тримаючи руки на тонкій талії. Зацікавлено нахилила голову набік, розглядаючи його позу.

— Ти… ти мені зовсім не радий? — у м'якому голосі прозвучала щира, майже дитяча цікавість і легке здивування.

— Що… що ти взагалі тут робиш?! — задихано, наче після тривалого бігу, ледве спромігся запитати Еліан, сильніше кутаючись у сукно.

Вампірка повільно, з грацією ситої пантери почала підходити ближче до його ліжка. Її босі кроки по кам'яній підлозі були абсолютно безшумними. Дівчина спокійно й невимушено сіла на самий край його ложа, і важкий камінь під ними обома ледве відчутно, глибоко здригнувся, ніби реагуючи на її безсмертну вагу.

— Наш головний провідник Нарем чітко сказав усій громаді, що ти — офіційний і дуже важливий гість Вищої Ради, — Ізара говорила абсолютно спокійно й розважливо, наче терпляче пояснювала дурній дитині очевидні істини закону. — А гостей у нашому осередку здавна прийнято щиро шанувати й розважати. По-різному, звісно. Сьогодні вночі — випала моя офіційна черга.

Еліан судорожно проковтнув сухе повітря, відчуваючи, як залишки його міського виховання та юридичної логіки остаточно залітають у глухий кут.

— Шанувати… отаким чином?! Без одягу?! — зойкнув Еліан, і його голос зрадницьки звівся високою нотою на останньому слові.

Ізара, почувши це, раптом весело усміхнулася — дивовижно спокусливо, але абсолютно без хижої жорстокості чи прагнення образити. Скоріше, у її погляді панувала чиста грайливість.

— Ти що… ніколи в житті до цього не був із жінкою-вампіром? — запитала вона, з легкою кокетливістю нахилившись своїм теплим на вигляд обличчям трохи ближче до його плеча.

Юнак панічно відсунувся назад, настільки далеко, наскільки йому взагалі дозволяла тверда базальтова стіна келії, у яку він уже буквально вріс спиною.

— Я… я взагалі ні з ким ніколи не був, якщо вже на те пішло! — у повному розпачі відверто випалив він, повністю втративши контроль над своїм язиком, і в ту ж мікросекунду гірко пошкодував про власну надмірну судову відвертість.

Ізара на мить застигла, а потім раптом розсміялася. Тихо, неймовірно дзвінко й мелодійно, наче розсипала пригорщу срібних монет по каменю.

— О-о, — з неприхованою радістю промовила рудоволоса вампірка, і її карі очі спалахнули з новою силою. — Ну, в такому разі наша з тобою пригода стає набагато цікавішою, мій маленький соляре.

Еліан дивився на дівчину своїми широко розплющеними, повними паніки блакитними очами, чітко відчуваючи, як бідне серце шалено, наче скажене, б’ється вже десь у самому горлі, перекриваючи дихання.