Запрошення на «вечерю»

Нарем привів гостя до невеликої, майже аскетичної кімнати у глибокому внутрішньому крилі базальтового осередку. Товсті кам’яні стіни надійно зберігали приємну гірську прохолоду, навіть попри м’яке, сизе світло невеликих ламп із кристалів, що були акуратно вмонтовані в глибокі стінні ніші. Обстановка була підкреслено простою, майже спартанською: невисоке кам'яне ліжко, застелене грубим сукном, важкий глиняний глечик із чистою джерельною водою, широка миска та лляний рушник.

— Тут ти можеш побути наодинці й відпочити, — рівно сказав Нарем, зупиняючись у дверному отворі. — Вища Рада працюватиме та аналізуватиме твій лист до самого світанку. Не виходь без потреби.

Еліан лише мовчки кивнув, не маючи сил на розпитування.

Коли важкі дерев'яні двері з тихим клацанням зачинилися, тутешня тиша миттєво стала справжньою. Вона не була просто зовнішньою відсутністю звуків — вона була глибокою, внутрішньою німотою його власного єства.

Юнак повільно підійшов до кам’яного постаменту, підняв глечик і налив прохолодну воду в миску. Зачерпнув повні долоні й кілька разів відчайдушно побризкав собі на обличчя, намагаючись змити липке відчуття ганьби. Потім підвів голову і вдивився у власне слабке віддзеркалення на водній гладі.

Трохи розбита в кров нижня губа. Глибока темна подряпина на правій щоці від удару гарди. Почервонілі, виснажені очі, в яких більше не було колишнього самовпевненого блиску.

«Слабкий… порожній…» — подумки, з німим болем повторив він безжальні слова Кайра. — «Нікчема, яку доводиться оберігати ціною життів…».

Юнак дбайливо витер обличчя рушником і безсило сів на край жорсткого ліжка, обхопивши голову руками.

Перед його внутрішнім зором, наче випалена на сітківці, знову й знову вставала та кам'яна стіна з тисячами імен.

Соланж. Равена.

«Прабабусю… Що ж ти робила тут сто років тому? Чому твоє ім’я висічене в самому серці безсмертної Ради поруч із тією потворою з прадавніх легенд?».

Він виразно згадав теплі, пахнучі чебрецем мамині руки, коли вона в дитинстві розкладала сухі лікарські трави на великому дубовому столі в їхньому міському будинку. Її голос, завжди такий м’який, але дивовижно впевнений, раптово пролунав у пам'яті:

«Просто слухай саму рослину, Еліане. Вона завжди говорить із тобою. Треба тільки мати чисте серце і вміти по-справжньому чути цей тихий шепіт».

«Я не почув…» — гірко подумав Еліан, стискаючи кулаки. — «Навіть сьогодні, коли від цього залежало все моє життя, я не зміг змусити заговорити землю під каменем. Я і справді порожній…».

Він безсило ліг на ліжко, закинувши руку за голову, але бажаний сон категорично не йшов до нього.

Юнак безперестану згадував Кайра. Його первісну, монолітну силу та вистражданий століттями гнів. І ті страшні слова вампіра: «Ми щоночі проливаємо свою силу за вас».

Невже все їхнє спокійне, цивілізоване міське життя в Ардені — з судами, театрами, кав'ярнями та законами — було всього лише дешевою ілюзією, купленої таємною вампірською кров'ю на кордонах? І вони в магістраті навіть не здогадувалися про це, вважаючи Пакт просто вдалим папірцем?

У горлі стояв важкий, пекучий клубок — і цього разу не від фізичного болю чи втоми, а від нестерпного сорому. І від чогось абсолютно нового, раніше невідомого його юній душі. Від липкого страху перед справжньою, неприхованою правдою цього світу.

Минуло чимало часу. Можливо, година, а можливо й значно більше — у цих підземеллях час ніби втрачав свій звичний людський хід.

Раптом у двері кімнати пролунав короткий, делікатний, але чіткий стукіт.

— Еліане, — почувся з-за дверей знайомий низький голос Нарема. — Чи ти ще не спиш?

— Ні… заходь, — відгукнувся правник, швидко сідаючи на ліжку й поправляючи одяг.

Важкі двері плавно відчинилися. Нарем зайшов усередину кімнати. Його дивовижні бурштинові очі в густій напівтемряві коридору світилися м’яким, приглушеним світлом, наче два шматочки розплавленої смоли.

— Старійшини все ще палко радяться у залі, — спокійно повідомив провідник. — Але… в осередку настав офіційний час вечері. Ти, як наш легітимний гість, маєш бути присутнім на ній.

Еліан здивовано підвів брови, на мить забувши про свій сумний стан.

— Вечері? — він розгублено й трохи нервово усміхнувся. — Якщо чесно, я за весь цей час не помітив тут жодного натяку на кухню чи дим від печей.

Нарем на це лише ледь помітно, кутиками губ, посміхнувся — таємниче й прохолодно.

— Це зовсім інша вечеря, правнику, — тихо промовив він, роблячи крок ближче до ліжка. — Це наш прадавній Ритуал наповнення життєвою енергією. Вампірам Розмарину необхідно регулярно підтримувати свої сили, аби не перетворитися на тих самих здичавілих упирів. Сьогодні — час загального циклу колонії. Ти — офіційний посланець Ардена, а тому маєш побачити це на власні очі, аби краще розуміти нашу природу.

Еліан повільно, тримаючись за забите плече, підвівся з ліжка. Його серце знову зрадницьки прискорило свій біг.

— І… що саме я там побачу, Нареме?

Провідник відчинив важкі дерев'яні двері кімнати набагато ширше, пропускаючи вперед густі нічні тіні коридору.

— Ти побачиш те, про що люди у ваших безпечних містах уже понад століття як повністю забули, — тихим, проникаючим у саму душу голосом відповів вампір з бурштиновими очами. — Але саме те, що дозволяє вам щоночі спати у своїх ліжках абсолютно спокійно.

Еліан зробив останній глибокий, рішучий вдих — і впевнено вийшов за ним у темний базальтовий коридор.

Повний місяць висів над комуною Розмарин, ніби колосальне, світле око самого нічного неба, що пильно й неупереджено стежить за всім, що відбувається внизу. Його чисте, м’яке світло лягало на дикий камінь тераси, прим’яту траву й пласкі дахи базальтових будівель суцільною срібною пеленою. Воно химерно стирало будь-яку межу між реальним світлом і примарними нічними тінями.

Еліан ішов за Наремом абсолютно мовчки, майже не дихаючи. Навіть повітря тут, у внутрішньому дворі, раптово стало зовсім іншим — густішим, важчим, настояним на різкому запаху нічних трав і чомусь гострому, металевому, ледь відчутному на кінчику язика, як подих близької грози.