Виклик на двобій

Провідник ішов попереду впевнено й безжально рівно, ніби заздалегідь знав і прораховував кожен подих, кожен рух і кожен шелест цього прихованого місця.

Вампір був високий, худорлявий, з дивовижно довгими руками, які під час ходьби рухалися плавно, майже примарно безшумно. Його густе волосся — темне, з глибоким, майже неприродним синюватим відблиском — було акуратно зібране у низький, тугий вузол на самій потилиці. Витягнуте обличчя з тонкими, аристократичними рисами, гострим підборіддям і бездоганно рівною лінією тонких губ нагадувало витончену мармурову скульптуру. Але найбільше вражали очі — глибокого, чистого бурштинового кольору, рідкісного й незвичного навіть для тутешніх безсмертних мешканців. У цих бурштинових глибинах не світилося ні людського тепла, ні відкритої хижої ворожості — там панувала лише абсолютна, крижана уважність професійного спостерігача.

— Мене звати Нарем, — коротко кинув він через плече, навіть не думаючи обертатися. — Я відповідаю за безпеку та розміщення гостей нашого осередку. Поки ти перебуваєш у Розмарині — ти під моєю особистою відповідальністю.

Його голос був підкреслено рівним, тихим та позбавленим емоцій. Але інтонація була такою, що не припускала жодних заперечень.

Вони швидко вийшли з похмурої кам’яної зали через довгий бічний прохід, який поступово розширювався догори, доки нарешті стрімко не вивів їх назовні, під відкрите небо.

Еліан мимоволі заплющив очі й примружився від раптового денного світла.

Велике внутрішнє подвір’я осередку розкинулося перед ними широкою, монументальною терасою, висіченою прямо в крутому схилі базальтової гори. Камінь під ногами тут був помітно світлішим, ніж у залі Ради, і дихав приємним, живим теплом, увібравши в себе промені полудневого сонця. Свіжий гірський вітер галасливо приносив із низин густі запахи диких трав, хвої та вологого моху. Десь зовсім далеко, над верхівками дубів, пронизливо й самотньо кричав хижий птах.

Навколо них вирувало злагоджене, чітке життя.
Хтось із мешканців спокійно переносив важкі плетені коші, ущерть наповнені стиглими лісовими ягодами та корінням. Хтось зосереджено різав гострими ножами тонкі смуги міцної темної шкіри для портупей та кінських ременів. Біля далекої стіни декілька вампірів сиділи навколо круглого кам’яного столу, мовчки розкладаючи великі, пожовклі від часу мапи територій.

Проте увагу Еліана, попри всю його професійну допитливість, миттєво притягнуло зовсім інше видовище.

Праворуч від сонячної тераси, трохи осторонь від житлових споруд, була облаштована простора, огороджена грубим камінням площа для військових тренувань.

Там билися на важких сталевих мечах.

Загартована сталь пронизливо й голодно співала в прохолодному повітрі.

Яскраві, гарячі іскри каскадами летіли в усі боки від кожного потужного зіткнення лез. Рухи бійців були неймовірно швидкими — надто швидкими й невловимими для звичайного людського ока. Але Еліан, напружуючи зір до болю в очах, усе ж устигав помічати траєкторію ударів.

Особливо його погляд прикував один із фехтувальників.

Цей вампір був кремезним, широким у плечах, із коротким, жорстким сивим волоссям, яке різко контрастувало з його ще досить молодим, позбавленим зморшок обличчям. Шкіра велетня була помітно темнішою, ніж у переважної більшості блідих мешканців Розмарину, ніби вона колись, у дуже далекому минулому, тривалий час бачила справжнє, палюче сонце. А очі… його очі були сірими. Ні, не магічно-срібними, як у старійшин Ради. Прості, холодні сірі очі, що нагадували колір заточеної сталі перед вирішальним ударом.

Він тримав свій важкий меч настільки природно й невимушено, ніби ця смертоносна смуга заліза була прямим, живим продовженням його власної сильної руки. Рухи цього бійця не відрізнялися вишуканою міською красою чи палацовим пафосом — вони були максимально ефективними. Безжальними. Кожен випад мав чіткий тактичний сенс. Кожен крок назад чи вбік — миттєво й бездоганно прорахований.

Його супротивник — молодий вампір у легкому обладунку — вже важко, хрипко задихався від напруги, марно намагаючись відбити чергову атаку. А сивий воїн — ні. Його дихання залишалося абсолютно рівним, наче він просто прогулювався лісом.

Еліан несвідомо, підкоряючись азарту, зробив крок ближче до огорожі.

— Це… просто звичайне тренування? — стиха запитав він, не зводячи очей із сіроокого вампіра.

Нарем зупинився поруч, заклавши довгі руки за спину.

— Так, — рівно відповів провідник. — Ми просто підтримуємо належну форму. Навіть вічне, безсмертне тіло без щоденної суворої дисципліни швидко стає слабким і вразливим.

— Але він… — Еліан виразно кивнув головою в бік широких плечей бійця з сивим волоссям. — Він виглядає так, ніби не просто відточує майстерність. Він виглядає як людина… як істота, що провела половину життя у справжніх, кривавих битвах!

Нарем повільно перевів свій бурштиновий погляд у той бік, і кутики його губ на мить напружилися.

— Це Кайр, — тихо промовив провідник. — Один із небагатьох у Розмарині, хто особисто пережив Час Крові.

У Еліана від цих слів миттєво, гостро похололо десь там, глибоко під ребрами. Час Крові… Саме так у хроніках Ардена називали той найстрашніший, дикий період історії, коли вампіри полювали на людей відкрито, без жодних Пактів і жалю.

— Він… дійсно був там? У самому центрі тих подій? — ледве чутно спромігся на запитання правник.

— Був, — підтвердив Нарем, і в його голосі вперше проглянула повага. — І не просто був — він вижив і зберіг свій розум. Саме тому наша Рада Старших завжди дуже уважно дослухається до його слів, навіть попри те, що Кайр принципово не носить білого плаща старійшини.

У цей самий момент на майданчику Кайр зробив блискавичний, невловимий фінт корпусом і потужним висхідним ударом гарди жорстко вибив меч із рук свого виснаженого супротивника. Важке залізне лезо з гучним, жалібним дзенькотом відлетіло вбік і впало на каміння тераси. Поєдинок було закінчено за секунду.