Таємниці власної крові

Старійшини підвелися зі своїх місць майже синхронно, наче за невидимим помахом диригентської палички.

Їхній важкий білий одяг ворухнувся одночасно, нагадавши Еліану помах крил великих хижих птахів у сутінках. Безсмертні не прощалися, не кидали наостанок церемонних фраз — вони просто розвернулися й абсолютно беззвучно, мов привиди, розчинилися в тінях бічних проходів, що вели вглиб скелі. Лише Дамир затримався на нижній сторінці ще на одну коротку мить.

— Рада осередку дасть тобі офіційну відповідь вранці, — рівно промовив голова. — До того часу, дитя Сонця, ти — наш повноправний гість. Ознайомся з Розмарином. Спостерігай за нашим побутом. Питай, якщо забажаєш. Але ніколи не роби висновків поспіхом, правнику.

Після цих слів він також пішов, і важка кам’яна брама за спиною Дамира знову зітхнула тим самим глибоким, стогнучим звуком, зачиняючи прохід.

Еліан залишився стояти абсолютно один посеред величезної зали.

Дивно, але тутешня тиша більше не тиснула на нього так відверто, як на початку аудиєнції. Тепер вона здавалася… живою. Наче в шорсткому базальті та прозорих кристалічних жилах усе ще блукав невидимий відгомін присутності тих вікових істот, які сиділи тут щойно.

— Лея? — тихо, майже пошепки гукнув він у напівтемряву.

Жодної відповіді. Юнак озирнувся довкола, але тонкої постаті дівчини ніде не було видно — вона зникла так само непомітно, як і з'явилася. Лише холодні відблиски темних кристалів ловили його погляд, та похмурі стіни продовжували затято мовчати.

Еліан іронічно знизав плечима, намагаючись повернути собі звичну рівновагу.

— Ну звісно. Привела в саме лігво, кинула напризволяще і зникла в тумані. Дуже по-вампірськи, — тихо пробурмотів він собі під ніс, аби хоч якось розігнати липку внутрішню напругу, що досі тримала м'язи в тонусі.

Його очі почали повільно блукати навколишнім простором, вивчаючи архітектуру. І саме тоді, у глибині зали, хлопець помітив дещо дивне.

Там, прямо за порожніми кам’яними сидіннями Ради, куди слабке світло кристалів долітало лише самими своїми згасаючими гранями, на стіні були вирізані глибокі написи.

Спершу Еліан щиро подумав, що це просто якісь декоративні символи чи прадавні руни, які він уже бачив на вхідних стовпах. Проте, підійшовши ближче, юнак відчув, як серце в грудях зробило шалений, болісний перебої з ударом.

Це були імена. Десятки, сотні, тисячі імен! Довгі, нескінченні рядки, що тягнулися вгору до самого склепіння й уходили вниз, під підлогу. Вони химерно перепліталися між собою тонкими лініями, створюючи величний малюнок, неймовірно схожий на коріння стародавнього гігантського дерева. Це було генеалогічне древо. Але не людське, зафіксоване в паперових книгах ратуші.

Це було древо вампірської крові...

Еліан машинально, підкоряючись якомусь дивному внутрішньому імпульсу, підніс руку і провів кінчиками пальців по холодному, шорсткому каменю. Він вельми обережно ковзав лініями, аж поки його погляд не спіткнувся об один конкретний напис.

Solange.

Пальці правника миттєво завмерли, наче натрапили на розпечене залізо.

— Ні… — ледве чутно зірвалося з його губ. — Це не може бути правдою…

Це не могло бути простою, випадковою схожістю імен. Слово було вирізане чітко, глибоко, впевненою рукою майстра. А поряд із ним — тонка, ледь помітна лінія-зв'язок вела до іншого імені, розташованого трохи вище.

Ravena.

Жіноче ім’я. Воно було розташоване поруч, наче дві протилежні гілки якимось дивом виросли з одного спільного прадавнього кореня.

У голові Еліана яскравими, болісними спалахами миттєво пронеслися уривки напівзабутих дитячих розповідей його покійного прадіда Патріка. Юнак ніби наяву почув його низький, старечий голос, який завжди помітно тремтів від прихованого жаху та глибокої пам’яті, коли мова заходила про кордони Колонії:

«Вона була серед них найвпливовішою… Одна з найдавніших, найнебезпечніших істот того часу… Равена… Походження якої оповите багатьма легендами…»

Еліан відчув, як уздовж спини знову прокотився хвилею крижаний, липкий холод.

Соланж — його рідна прабабуся. Людська дитина, сирота. Та сама дівчинка, яка, за сімейними переказами, колись виконала прадавнє пророцтво. Та, чия чиста кров стала першим символічним мостом між двома ворогуючими світами.

І тепер він комусь знаходить її ім’я тут! Записане в камені, прямо за спинами вищої вампірської Ради.

— Що ж ти насправді приховувала від нас, бабусю?.. — ледве чутно прошепотів юнак у порожнечу зали.

Він гарячково нахилився ближче до базальтової стіни, майже торкаючись каменю обличчям, намагаючись у напівтемряві роздивитися дрібніші символи та дати навколо обох імен. Розум вимагав фактів: він відчайдушно хотів збагнути — ким саме для цього безсмертного племені була Соланж? Чому її ім’я стоїть упритул до Равени? Що означає ця лінія — таємний родинний зв’язок? Стародавній пакт? Криваву ворожнечу чи, може, союз, про який у місті ніхто не наважувався говорити вголос?

Але закінчити аналізувати написи він не встиг.

Хтось раптово, різким і залізним рухом смикнув хлопця ззаду за рукав дорожнього плаща.

Еліан сіпнувся від несподіванки й блискавично обернувся.

Перед ним мовчки стояв молодий вампір-провідник, який зустрів його біля входу до зали Ради. Його бліде обличчя не виражало абсолютно жодних емоцій, а очі дивилися на правника з пильною, холодною увагою вартового.

— Тобі сюди. Твій час у залі вичерпано, — коротко, мов відрізав, сказав він, вказуючи рукою на вихід.

Еліан ще раз, через силу, озирнувся на базальтову стіну. Тепер ці тисячі імен під стелею більше не здавалися йому просто історичними написами.
Вони були прямим, зловісним попередженням. Але про що?

Еліан дозволив мовчазному провіднику вивести себе на вулиці Розмарину, але в його голосі й думках зараз відчайдушно, з ритмом наляканого серця, билося лише одне єдине запитання, що складалося з двох імен. Соланж і Равена…