Витончені дурниці

Лея плавно підняла з вогкої землі плетений кошик, доверху наповнений свіжозрізаним чебрецем. Густий, теплий, майже по-домашньому затишний аромат трав миттєво концентровано хлинув у повітря — це було настільки дивно й невідповідно до того похмурого, кривавого образу «таємничого вампірського поселення», який Еліан малював у своїй уяві всю дорогу, що він мимоволі розгубився. Дівчина впевнено рушила вперед вузькою, ледь помітною стежкою, жодного разу не озирнувшись назад. Вона просто знала, що він піде слідом. Без варіантів.

Еліан перехопив шкіряну вуздечку вороного жеребця коротше і пішов поряд, намагаючись триматися на пів кроку позаду її тонкого плеча. Спершу хлопець чесно намагався мовчати. Його затятості вистачило рівно на три кроки під глухий тупіт кінських копит. На четвертому — дипломат усередині остаточно здався. Тиша тиснула на вуха надто сильно.

— Насправді… — почав Еліан і одразу судорожно ковтнув прохолодне повітря, ніби перед стрибком із кручі в крижану воду. — У нашій Раді в Ардені теж є вампіри. Ну, тобто, не те щоб багато, але двоє точно знайдеться. Старенькі такі, неймовірно поважні особи. Мадам Агнеса й майстер Наель. Вони… ну… якщо чесно, вони печуть просто феноменальний хліб із кмином на міських ярмарках. І варять дивовижні трав’яні настої від мігрені. І ніхто нікого не їсть. Уже дуже давно. Навіть Пакту про Баланс ніхто не згадує за обідом.

Лея мовчала. Дівчина йшла напрочуд легко, майже нечутно ковзаючи босими ногами по моху, наче туман. Лише плетений кошик ледь помітно погойдувався в такт її крокам, поширюючи навколо заспокійливий аромат чебрецю.

Еліан поспіхом продовжив, бо ця абсолютна, мертва лісова тиша зараз лякала його значно більше за будь-яку сталеву зброю:

— А справжніх, запеклих мисливців на вампірів у наших краях немає вже… — юнак на мить замислився, переводячи погляд на верхівки дубів, — …ну, пів століття так точно. Я їх, якщо чесно, бачив лише у старих судових архівах та на старих готичних гравюрах. Знаєш, там вони всі зображені такими… — він вільнішою рукою експресивно змалював у повітрі силует, — …у важких шкіряних плащах, із пафосними глибокими каптурами і настільки похмурими обличчями, наче їм під страхом смертної кари заборонили посміхатися.

Говорячи Еліан пильно стежив за дівочим профілем і раптом помітив: у правому куточку її губ щось ледь помітно, майже примарно ворухнулося.

Еліан внутрішньо вибухнув радістю — щиро й по-дитячому, наче бешкетник, якому нарешті вдалося змусити гордовитого сусідського кота бодай раз кліпнути оком. Це був перший маленький успіх його безнадійної дипломатії.

— Я навіть спочатку грішним ділом думав, що то бідні художники відверто перебільшують для драми, — підбадьорений успіхом, розвів руками правник. — Ну бо ж поміркуй сама: не можна весь час ходити по світу з таким трагічним виразом обличчя. У них же там, напевно, щелепу зводило від напруги під кінець дня.

Тепер тінь усмішки з’явилася на блідому обличчі Леї значно чіткіше. Маленька, тонка, ледь помітна в лілових тінях під дубами, але абсолютно справжня.

— Ти надто багато говориш, Еліане, — промовила Лея своїм рівним, прохолодним голосом, не збавляючи ходу.

— Я просто шалено нервую, — абсолютно чесно, без зайвого кокетства зізнався він, поправляючи сумку на плечі. — А коли я нервую — я завжди говорю без зупину. А коли я починаю говорити, то нервую ще сильніше, бо мій юридичний розум тверезо усвідомлює, що я верзу казна-що і бовкаю зайве істоті, яка може випити мене до краплі.

— Це помітно.

— Дякую. Я дуже старався справити солідне враження, — іронічно вклонився на ходу юнак.

Лея раптом тихо хмикнула. Це був короткий, майже невагомий звук, але в ньому вгадувався щирий, живий сміх.

Еліан здивовано підняв золотаві брови й театрально заглянув їй в обличчя:

— О! Зачекай. Це що, щойно був сміх? Чи моїм наляканим вухам просто примарилося в цих хащах?

— Тобі примарилося, — сухо й відсторонено відрізала вона, хоча іскорка в чорних очах на мить спалахнула теплішим світлом.

— Шкода, — зітхнув правник, знову вирівнюючи крок. — Бо якщо у вашому поселенні всі такі поважні та похмурі, то вам там просто катастрофічно необхідний хтось на кшталт мене. Хтось, хто професійно розповідає витончені дурниці. Суто для збереження природного балансу лісової екосистеми.

— Можливо, — так само спокійно відгукнулася Лея, розсуваючи рукою густі зарослі папороті попереду. — Але май на увазі: якщо ти розповідатимеш занадто багато дурниць перед нашими Старійшинами — тебе просто з’їдять ще до того, як ти дістанеш свій підписаний лист.

Еліан на секунду буквально завмер на місці, спіткнувшись об корінь, і жеребець ледь не ткнувся мордою йому в спину.

— Що ж… — юнак швидко наздогнав дівчину, нервово поправивши комір. — Добре. Щиро дякую за своєчасне попередження. Розважальну програму мого виступу я, мабуть, суттєво скорочу. Скорочу до мінімуму.

Свіжий лісовий вітер знову галасливо пронісся між ними, підхоплюючи теплий запах трав з кошика й розвіюючи його поміж похмурих стовбурів дубів. І десь там, у самій глибині грудної клітки Еліана, непомітно для нього самого, липкий, первісний страх перед невідомим почав повільно, але невблаганно поступатися місцем палкому, азартному зацікавленню правника.