Тендітна загроза

Еліан їхав повільно, заколисаний монотонним тупотом копит та роздумами про майбутні дипломатичні делікатні розмови в колонії. Проте затишна тиша віковічного лісу розірвалася в один момент — різко, наче натягнута струна.

Кінь під Еліаном зупинився настільки раптово, що весь навколишній світ із деревами та клаптями неба хитнувся перед очима. Густі м’язи вороного жеребця миттєво напружилися, задерев’яніли, ніби тварину вразило прихованою в землі блискавкою. Вже за частку секунди кінь здичавіло захрипів і став на дибки, люто б’ючи повітря передніми копитами.

— Тпру, дурний! Тпру! — вигукнув Еліан, інстинктивно вчепившись у шкіряний повід і намагаючись притиснутися до кінської шиї.

Та було запізно. Шкіряне сідло невблаганно вислизнуло з-під нього, баланс було втрачено. Сирий лісовий вітер зі свистом різанув по вухах. Земля стрімко й невідворотно кинулася назустріч — і правник, перелетівши через голову зляканого жеребця, важко впав на бік. Він сильно вдарився плечем і спиною об м’яку, але підступну лісову підстилку з товстого шару прілого листя та коріння.

Весь подих із тріском вибило з легень. Кілька секунд Еліан просто лежав, безпорадно ковтаючи ротом повітря, поки перед його очима хаотично миготіли яскраві сонячні диски, що пробивалися крізь густе сплетіння гілля.

Насилу переборовши заціпеніння, він підвівся на ліктях, усе ще гарячково хапаючи ротом прохолодне повітря. І саме тоді, крізь пелену сліз, побачив її.

Вона стояла прямо перед конем, який усе ще перелякано задкував і хрипів.

Тендітна. Смертельно бліда, ніби виліплена з чистого місячного світла. Довге, як сама ніч, вугільно-чорне волосся спадало абсолютно прямими, важкими пасмами вздовж тіла, дістаючи аж до тонкої талії. У її правій руці блідо виблискував невеликий закруглений серп, лезо якого було ще вологим від соку щойно зрізаних рослин. Навколо босих ніг лежали акуратно зрізані свіжі стебла чебрецю та гіркого полину — їхній різкий, концентрований аромат густо заповнював простір, химерно змішуючись із крижаним запахом сирої хвої.

Але найбільше у вигляді незнайомки вражали очі. Абсолютно чорні. Бездонні. Непроникні, мов озера зрілого чорнильного скла. Вони дивилися прямо на Еліана. Без тіні людського страху. Без найменшого подиву від його ефектного падіння. Взагалі без жодної емоції.

Здавалося, дівчина заздалегідь знала, де саме хитнеться кінь і де путник впаде. Ніби чекала його саме на цьому метрі лісової землі.

Еліан відчув, як у горлі остаточно пересохло, лишаючи лише смак сухого пилу. Важкий срібний ніж на поясі, призначений для самозахисту, незручно тиснув у стегно. Амулет Сонця, схований під сорочкою, здавалося, раптом став гарячим і обпікав груди. Власне серце калатало в грудній клітці так гучно, що повністю заглушало шелест вітру в кронах дерев.

«Вампірка».

Ця думка виникла в голові миттєво, без жодної логіки чи юридичних висновків. Прокинувся чистий, первісний інстинкт предків, солярська кров, яка завжди розпізнавала хижака.

Могутній кінь продовжував тупцяти й відступати назад, ламаючи кущі, але дівчина навіть не ворухнулася. Вона здавалася частиною цього лісового пейзажу, кам’яною статуєю. Лише затиснутий у пальцях серп блідо лиснув тонкою срібною дугою в лілових тінях.

— Ти… — хрипло, прочищаючи горло, почав Еліан, спираючись на здорову руку. — З дороги б…

Дівчина повільно нахилила голову трохи набік. Цей рух був дивним, майже механічним — так хижий птах на гілці вивчає поранену, легку здобич перед тим, як спуститися вниз.

— Це мій ліс, — нарешті промовила дівчина.

Голос незнайомки був тихим, дивно рівним і абсолютно безбарвним. У ньому не було ні злості, ні погрози, ні пристрасті — і саме від цієї крижаної байдужості Еліану стало по-справжньому моторошно. Так звучить камінь. Так звучить вічність.

Правник здушив стогін, акуратно підвівся на ноги й обтрусив плащ, який тепер був щедро забруднений чорною лісовою землею та мохом. Ліве плече неприємно нило, а золоте волосся зовсім вибилося з-під каптура, безладно впавши на обличчя та закриваючи огляд.

Він повільно, підкреслено спокійним рухом прибрав неслухняне пасмо за вухо, випрямив спину й змусив свої губи розпливтися в тій самій фірмовій, безтурботній усмішці, яка так часто дратувала старійшин у ратуші. Гумор був єдиною зброєю, яку в нього зараз не могли відібрати.

— Що ж, красуне, — іронічно протягнув юнак, злегка вклонившись, — тоді, здається, твій ліс щойно вчинив напад на посадову особу при виконанні обов'язків. Сподіваюся, у тебе є хороша виправдальна записка для Ради Старійшин?

Вампірка продовжувала дивитися на нього. Вона мовчала, не відповідаючи на кпини, і навіть жодного разу не моргнула своїми антрацитовими очима.

Еліан нарешті перевів подих, намагаючись повернути контроль над тремтячими колінами, і тільки тепер змусив себе озирнутися навколо. Погляд правника ковзнув по листяному пркрову, і всередині в нього все похололо.

Дорожня сумка, яку юнак так поспіхом і недбало закріпив на луці сідла перед виїздом з Ардена, не витримала удару об землю. Цупка шкіра розірвалася по шву прямо при падінні, і тепер її вміст хаотично розсипався по зеленій траві галявини, ніби якийсь невидимий глузливий демон навмисно вивернув усі його таємниці та страхи назовні, під ноги нічній істоті.

Краєчком ока Еліан гарячково зафіксував свій нехитрий реманент. Шматок зачерствілого хліба, що вивалився з полотняної серветки. Мідна фляга з водою, яка тихо покотилася вбік. Згорнута вовняна ковдра, яка припала лісовим пилом. Офіційний, скріплений важкою сургучевою печаткою Рати лист старійшин, який мав гарантувати йому недоторканність. Запасний срібний ніж, що випав із піхов. І — найгірше, що взагалі могло трапитися в цьому всесвіті — товстий, ретельно виструганий осиковий кілок. Він ефектно розмістився прямо посеред галявини, білий, гладкий і чистий, мов обгризена звірами кістка.

Дівчина повільно, майже ліниво перевела свій погляд із обличчя Еліана донизу. Без жодного поспіху, з тією самою пташиною грацією.