Термінова рада старійшин

Еліан різко прокинувся від стукоту у двері. Настирливого та уривчастого. Так стукають тоді, коли не мають часу на ввічливість.

— Еліане! — з-за дверей пролунав голос Жюля. — Вставай швидко! З ратуші прийшли.

Еліан ще не встиг до кінця прокинутись, а тривога вже осіла в грудях, наче камінь. Невже щось сталося?

За дверима стояв хлопець-посильний у сірій накидці представника ратуші. Обличчя бліде, ніби юнак не спав всю ніч.

— Правник Еліан? — уточнив він.

— Так.

— Старійшини скликають негайну раду. У місті… ще два випадки…

Посильний не договорив, почавши знервовано крутити головою у пошуках можливих зайвих слухачів.

Але Еліан зрозумів його і з півслова. Швидко повернувся в кімнату, надягнув темну сорочку, ремінь із знаком правника, накинув на плечі плащ. Мати стояла в дверях мовчки, опершись плечем об одвірок.

— Не питай, — промовив тихо, крокуючи до порогу.

Жінка й не питала. Лише торкнулася лагідно щоки долонею.

— Повертайся, синку. Завжди повертайся додому.  — прошепотіла наче благословення, вслід квапливим крокам сина у передранковій темряві.

***

Кам’яна будівля з високими вікнами стояла в центрі міста, міцна та непохитна, як завжди.

У залі ратуші пахло воском і гаром від свічок, які, вочевидь горіли тут всю ніч. Старійшини вже були всі в зборі, займаючи звичні міста за довгим столом. Деякі з них, як помітив Еліан, були бліді та знервовані.

Голова ради, старійшина Варден, тримав у руках сувій зі звітом нічних вартових.

— Ми не встигли поховати першу жертву, — сказав він. — А ніч принесла нових…

Тяжко зітхнувши, він розгорнув сувій і, проводячи пальцем по строках, зачитав вголос:

— Гульвіс Аркен. Чоловік. Тридцять сім років. Пив у таверні «Мідний бик» до опівночі. Повертався додому сам. Знайдений мертвим у провулку.

На мить замовчав, збираючись із думками та продовжив читати, під пильним поглядом членів ради:

— Лея Морен. Дев’ять років. Гралася на Площі Сонця. Пішла додому пізно ввечері, близько дев'яти, як розповіли пізніше її подруги. Не дійшла…

Піднявся шепіт шокованих старійшин. Пані Мірея прикрила рот рукою.

— Дитина… — прошепотіла вона. — Що ж це таке? Це виклик всім нам…

— Ознаки? — сухо запитав Варден, не звертаючи уваги на вигук Міреї.

— Ті самі, — відповів худорлявий міський лікар, пан Сайрус. — Два проколи на шиї. Судини порожні. Ні сліду боротьби. Смерть тиха.

У залі знову прокотився шепіт, наростаючи, наче морські хвилі.

— За сто років… — пробурмотів хтось. — За сто років жодного… Жодного подібного випадку!

— Якщо це здичавілий упир… — почав інший.

— Ні, — перебив Сайрус. — Ви ж чудово знаєте, панове. Упир розриває плоть, лишаючи рани та поламані кістки. Це… робота розумного. Того, хто наділений свідомістю та інтелектом…

Ці слова зависли в повітрі, наче крижаний подих. Ніхто не хотів вірити у почуте та збагнути того, що сталося у повній мірі.

Еліан стояв осторонь стола. Формально, він був наймолодшим правником. Не рівня старійшинам та іншим правникам, але допущений слухати, через особливості своїх професійних обов'язків.

Дев’ять років… Він згадав, як учора Ірма бігала коридором із дерев’яним мечем… О, боги, хто ж міг таке скоїти з невинною дитиною!

Думки роїлися в голові нестримним вихрем. А якщо це не випадковість… якщо це початок?

— Потрібно повідомити колонію вампірів, — сказала Мірея. — Нехай їхній намісник відповість нам!

— І звинуватити без доказів? — різко відповів Варден. — Це може зруйнувати пакт про мир!

— А якщо ми мовчатимемо — зруйнує місто, забираючи одного мешканця за іншим! — прошипів Торен, зморшкуватий старійшина, з очима фанатика.

Голоси почали підійматися. Поважного віку старійшини, які ще пам’ятали легенди та розповіді очевидців, сперечалися з тими, хто виріс у мирі.

Еліан дивився на них і міркував: «Учора напади вампірів були лише історією з книжок. Невже сьогодні вони стали реальністю?».

Хлопець вперше відчув, як його легковажність тріскається, немов тонке скло.

«Хтось полює на нас… Обережно. Свідомо. Але хто і навіщо? Як не помилитися?».

Тпохи повагавшись, хлопець зробив крок уперед.

— Якщо дозволите… — промовив стиха до старійшин.

Усі погляди звернулися до молодого золотоволосого правника. Надто спокійного та легковажного для усвідомлення повної міри катастрофи, яка сталося цієї ночі.

— Усі попередні роки ми часто розслідували «вампірські напади» згідно скарг тутешніх селян. І завжди знаходили сліди тварин. Завжди! Я можу особисто, зі стовідсотковою впевненістю завірити, що тут їх немає. Отже… або це справжній вампір, панове… Або той, хто хоче, щоб ми так думали.

На деякий час запанувала тиша.

— Провокація? — прошепотіла стурбовано Мірея, крутячи у пальцях якусь дрібничку.

— Можливо, — відповів Еліан. — І якщо це так… провокатор хоче, щоб ми злякались і зробили перший різкий крок… Хибний крок.

Варден дивився на правника довго і, врешті решт, промовив, майже виплюнувши слова тому в обличчя:

— Ти пропонуєш що, хлопче?

— Дайте мені право вести розслідування, — сказав Еліан. — До того, як місто вибухне панікою від новин.

За вікном дзенькнув дзвін храму — наступала ранкова година і поступово місто прокидалося. Скільки в них є часу, щоб приховати деталі нічних смертей?

Під сводами ратуші, в думках найрозумніших голів міста Арден, ширилося цупке усвідомлення того, що ніч до них прийшла надовго, і навіть ранкові промінці не в силах її прогнати…