Термінова нарада

Еліан виринув з глибокого, безтурботного сну від різкого, настирливого стукоту в двері. Звук був уривчастим і важким — так б’ють у дерево лише тоді, коли у людини не залишається часу ні на ввічливість, ні на страх.

— Еліане! — з-за дубових дощок пролунав приглушений, стривожений голос Жюля. — Вставай, негайно! З ратуші прийшли.

Юнак ще не встиг до кінця розплющити очі, а липка, холодна тривога вже важким каменем осіла десь глибоко в грудях. Сон миттєво злетів, лишаючи по собі лише сухість у роті.

На порозі будинку, важко дихаючи, стояв зовсім молодий хлопець-посильний. На його плечах висіла вогка від роси сіра накидка з вишитим гербом ратуші. Обличчя хлопчака було смертельно блідим, під очима залягли темні тіні — здавалося, він не спав усю ніч і біг сюди з останніх сил.

— Правник Еліан? — затинаючись, запитав він, ледь тримаючись на ногах.

— Так, я слухаю.

— Старійшини… вони скликають негайну, закриту раду. Просили доставити вас без зволікань. У місті… ще два випадки. Такі ж, як…

Посильний не договорив. Він раптово замовк, перелякано озираючись на порожню, оповиту сутінками вулицю, ніби шукав потенційних шпигунів у лілових тінях придорожніх кущів.

Проте Еліану не потрібні були деталі — він усе зрозумів із пів слова. Юнак стрімко повернувся до кімнати, мовчки натягнув темну вовняну сорочку, затягнув на поясі широку шкіряну портупею із залізним знаком правника і накинув на плечі дорожній плащ.

Коли він підійшов до виходу, мати вже стояла біля одвірка. Аделіна дивилася на нього в німому заціпенінні, кутаючись у теплу шаль.

— Не питай, мамо, — тихо, майже благально промовив Еліан, не зупиняючи кроку.

Жінка й не думала питати. Вона лише на мить перехопила руку сина, лагідно, з якоюсь особливою тугою торкнулася його щоки сухою долонею і прошепотіла вслід, наче віддавала останнє благословення:

— Повертайся, синку. Що б там не було… завжди повертайся додому.

Її слова розчинилися в передранковій темряві, коли Еліан швидким, майже гарячковим кроком рушив услід за посильним.

***
Масивна кам’яна будівля ратуші з високими вузькими вікнами височіла в самому центрі міста — міцна, похмура й непохитна, як і сотні років тому. Проте сьогодні навколо неї панувала неприродна, гнітюча атмосфера.

У великій залі засідань густо пахло бджолиним воском і ядучим гаром від воскових свічок, які, вочевидь, палили тут від самого вечора. Усі старійшини вже були в зборі, нерухомо застигши на своїх звичних місцях за довгим дубовим столом. Еліан одразу помітив, якими змарнілими й наляканими виглядали ці поважні мужі: дехто нервово перебирав пальцями краї мантій, хтось гарячково тер скроню.

Голова ради, старійшина Варден, затиснув у кулаці пергаментний сувій із нічним звітом капітана варти. Його пальці помітно тремтіли.

— Ми ще не встигли поховати першу жертву, панове, — вимовив Варден, і його глухий голос ехом відбився від високого склепіння. — А ця проклята ніч принесла нам нових…

Важко зітхнувшись, він із шелестом розгорнув сувій і, повільно ведучи товстим пальцем по чорнильних рядках, зачитав уголос:

— Гульвіс Аркен. Чоловік, тридцять сім років, ремісник. Пив у таверні «Мідний бик» майже до опівночі. Повертався додому один, без зброї. Знайдений вартою без ознак життя в глухому провулку за м’ясарнею.

Варден зупинився, важко ковтнув повітря, збираючись із силами під важкими, вичікувальними поглядами членів ради.

— Енні Морен, — продовжив він, і його голос помітно здригнувся. — Дев’ять років. Гралася на Площі Сонця з іншими дітьми. Пішла додому пізно ввечері, близько дев’ятої години, як розповіли пізніше її подруги. До власного порогу дівчинка так і не дійшла…

По залі миттєво прокотилася хвиля шокованого, болісного шепоту. Пані Мірея зблідла як полотно і судорожно прикрила рот тремтячою рукою.

— Дитина… — ледь чутно пролепетала жінка, і в її очах блиснули сльози. — Боги, що ж це коїться? Це не просто вбивство… це прямий виклик усім нам!

— Які анатомічні ознаки? — сухо, з професійною відстороненістю запитав Варден, намагаючись перервати наростаючу паніку.

З кутка столу підвівся худорлявий, сивочолий міський лікар, пан Сайрус. Його обличчя здавалося вирізаним із сухого дерева.

— Ті самі, старійшино, — відповів медик, опустивши голову. — Два чітких, глибоких проколи в районі сонної артерії. Судини абсолютно порожні, в тілі практично не залишилося крові. Жодних слідів боротьби, розірваного одягу чи синців. Смерть була тихою, майже миттєвою.

Шепіт у залі вибухнув із новою силою, загрожуючи перерости в крик.

— Сто років… — пробурмотів хтось із дального кінця столу. — Сто років із моменту підписання Пакту жодного подібного випадку! Жодного!

— Якщо це якийсь здичавілий упир, що приблукав із диких лісів… — почав був інший старійшина, але Сайрус різко перебив його:

— Ні. Ви ж чудово знаєте анатомію, панове. Здичавілий упир розриває плоть зубами, лишаючи понівечені рани, зламані кістки та калюжі крові навколо. А тут… Тут працював розумний хижак. Той, хто наділений свідомістю, холодною логікою та залізним самоконтролем. І це… це вже третя жертва за дві останні ночі…

Ці слова зависли над столом, мов крижаний подих зимового вітру. Ніхто не хотів вимовляти це слово вголос, але воно читалося в кожному переляканому погляді: вампір. Справжній, чистокровний вампір.

Еліан стояв осторонь, притиснувшись спиною до холодної кам’яної колони. Формально він був наймолодшим правником у ратуші — йому не належало сидіти за головним столом поруч із сивочолими старійшинами, але його обов’язки вимагали бути присутнім при фіксації злочинів.

«Дев’ять років…» — ця цифра б’ючим молотом віддавалася в скронях. Перед очима миттєво постала картина, як його маленька племінниця Ірма, вчора ввечері так безтурботно бігала коридором із дерев’яним мечем в руках. О боги, хто міг скоїти таке з невинним дитям?

Думки в голові роїлися нестримним, хаотичним вихром. Якщо це не поодиноке безумство… якщо це початок чогось масштабного й кривавого? Його вчорашня легковажність та самовпевнені жарти за сімейною вечерею зараз тріщали й розсипалися вщент, мов тонке скло під важким чоботом.