Заборонений союз

Дім стояв на сонячному боці вулиці, там, де плющ обіймав камінь, а на вікнах завжди сушилися зв’язки трав. Це був старий дім, але теплий — із запахом хліба, відварів і родинних голосів. Тут ніколи не було по-справжньому тихо. І саме тому Еліан любив повертатися сюди, ніби занурювався в безпечну воду спокійної заводі після довгого плавання бурхливим океаном.

Хлопець відчинив двері плечем, з теплом в душі очікуючи на зустріч з рідними.

— Я вдома.

Одразу ж з кухні долинув дзвінкий голос:

— Нарешті! — вигукнула Марта, його старша сестра. — Якщо ти знову забув принести книгу про чортополох, я офіційно викреслю тебе з родини!

Двоє дітей пробігли коридором, ледь не збивши Еліана з ніг. Ірма і Лукас, його племінники, діти Марти, реготали й тікали один від одного, розмахуючи дерев’яними мечами.

— Дядьку Еліане! — привітались діти майже одночасно.

— Дивись, я лицар!

— А я — вампір!

Еліан підняв брову.

— Ну тоді прошу не пити забагато крові перед вечерею. У нас суп!

Діти знову розсміялися й зникли в іншій кімнаті.

З кухні вийшла мати, Аделіна. Темне волосся з легкою сивиною, заплетене в товсту косу. Очі — ті самі блакитні, що передавалися їхньому роду від прабабусі Соланж. На фартусі виднілися плями від трав’яних настоїв. Від жінки завжди пахло чебрецем, полином і теплим молоком.

— Ти пізно, — сказала вона м’яко. — У ратуші знову сперечалися?

Еліан ніжно поцілував мати в щоку.

— Старійшини люблять звук власних голосів. Це — гарантія їхнього довголіття!

Аделіна подивилась на сина уважніше. Від материнського погляду неможливо було приховати власну тривогу, навіть замасковану звичним гумором.

— Щось сталося? — тихо запитала жінка, заглядаючи очима наче в самісіньку душу.

Еліан усміхнувся у відповідь — легко, звично, майже безтурботно.

— Нічого, мамо. Просто занадто довгий день.

Жінка лагідно погладила синове плече та повернулася на кухню. Наче повірила. Чи зробила вигляд, що повірила…

Еліан, знявши сюртук та чоботи, пройшов до спільної кімнати.

Там, сидячи у кріслі біля вікна його батько, Ренар, лагодив старий годинник. Мужній, впевнений у собі, з руками, які звикли більше до роботи, ніж до ніжності.

— Як поживає сьогодні світ? — запитав він, не піднімаючи очей.

— Все стоїть, — відповів Еліан.

— Світ завжди стоїть, поки не падає безповоротно, — буркнув Ренар. — Іди, мий руки. Вечеря за п’ять хвилин. Не змушуй матір знову чекати.

***
Великий дубовий стіл був заставлений стравами. Запечене м’ясо, хліб із хрусткою скоринкою, глечики з темним вином, миски з тушкованими овочами. Над усім стояв запах дому, той самий, який не купиш і не відтвориш, бо він складається з років, голосів і пам’яті.

Еліан сидів зліва від батька. Як завжди. Місце молодшого — ближче до голови столу, але не в самому центрі. Ще не чоловік, та вже не дитина.

Ренар їв мовчки. Він ніколи не був говірким за столом — спершу їжа, тоді слова. Так його вчив власний батько.

Та сьогодні він заговорив першим.

— Еліане, — сказав він, не піднімаючи голосу. — Тобі вже двадцять п’ять. Посада при ратуші. Статус. Час подумати про продовження роду.

Ложка матері зупинилася в повітрі. Вона знала, що ця розмова настане знову, хоча нічим добрим це, зазвичай не закінчувалося.

— Бачиш, — підхопив старший брат Жюль, — поки ти читаєш свої трактати й ганяєш селянських «вампірів», наші діти вже ростуть. Не можна все життя прожити як вітер в полі!

Діти засміялися, не зовсім розуміючи про що говорять дорослі, але радіючи їх жартівливому тону.

Еліан підняв келих.

— Якщо справа лише в одруженні… то я вже визначився.

Він зробив маленький ковток елю, витримавши паузу та ловлячи на собі цікаві погляди батьків, братів та сестри.

— У майбутньому візьму собі в дружини вампірку. Вона довше проживе, не розповнішає від пирогів і жодних зморшок у старості! Вигідний союз. — додав, клацнувши язиком.

Жюль хмикнув, Марта усміхнулась, а потім впала тиша, мов камінь у глибоку воду. Навіть діти перестали соватися.

Ренар повільно відклав ніж та випростався в кріслі, візуально ще збільшившись у розмірах.

— Не повторюй такого більше, синку. — сказав він, дивлячись Еліану прямісінько в самі очі.  Промовив без гніву, але таким тоном, що повітря в залі стало помітно холоднішим.

Еліан сперся ліктями об стіл та нахилився вперед до батька, спокійно витримуючи той крижаний погляд.

— Чому? — спокійно запитав хлопець. — Я лише жартую, звісно. Але ж цікаво, батьку! Пакт про мир давно підписаний. Вампіри є рівноправними мешканцями міста. Вони мають свої будинки, лавки, навіть місця в раді! То чому шлюбний союз із ними — табу?

— Бо вони не люди, — відповів Ренар, ніби цього зауваження було цілком достатньо.

— Але вони мислять, як ми. Говорять, мають пам'ять. — Еліан почав гарячкувати та переконувати батька. — Люблять мистецтво, науку, мають свою віру і традиції. Де межа в тому, хто є людьми, а хто — ні?

Мати тихо поклала руку на плече Еліана, намагаючись загасити гарячу кров сина та відволікти від суперечки з батьком.

— Сину…

Еліан м’яко зняв її руку з плеча та продовжив наполягати на своєму, не відводячи погляду пильних очей з батьківської фігури.

— Я хочу почути відповідь, тату.

Ренар глибоко зітхнув, ніби відкриваючи двері до кімнати, куди не хотів пускати нікого і стиха проговорив:

— Колись, за часів твоїх прадідусів та ще раніше від них,  у містах не було жодних пактів з вампірами. Були облоги, нічні полювання, люди зникали сотнями. Не всі вампіри були однакові — так. Деякі будували. Деякі вчилися. Але навіть вони… живилися нами.

— Але ж тепер — інші часи, — м'яко перебив Еліан.

— Часи інші, синку, твоя правда. Природа вампірів — така сама.

Ренар підняв погляд.

— Союз шлюбу чоловіка та жінки — це змішання крові. Дитина. Спільна плоть. Спільна доля. Якщо людина зв’яже життя з вампіром, що станеться їх з дітьми? Що буде з їх душею? Де буде їх місце — серед людей чи серед нічних істот?..