Заборонений союз

Дім стояв на сонячному боці вулиці — старий, присадкуватий, вимурований із важкого сірого каменю, який подекуди повністю потонув у цупких обіймах дикого плюща. На широких дубових підвіконнях тут роками, змінюючи один одного за сезонами, сушилися зв’язки цілющих трав, через що навколо будівлі завжди стояв особливий, густий шлейф. Це було житло, де ніколи не панувала абсолютна тиша: тут завжди пахло свіжоспеченим подовим хлібом, гарячими відварами та відлунням багатьох родинних голосів. Для Еліана цей дім залишався єдиною безпечною заводдю — місцем, куди він повертався після виснажливих засідань у ратуші, наче пірнав у прохолодну, спокійну воду після довгого плавання штормовим океаном.

Хлопець штовхнув важкі вхідні двері плечем, тримаючи в руках стос паперів, і звичне домашнє тепло миттєво огорнуло його з ніг до голови.

— Я вдома, — видихнув він, залишаючи за порогом прохолоду вечора.

— Нарешті! — одразу ж відгукнулася з кухні Марта. Його старша сестра з’явилася в дверях із засуканими рукавами, тримаючи в руці заляпану борошном дерев’яну ложку. — Якщо ти знову забув зайти до книжника й принести мій трактат про чортополох, я особисто змушу батька викреслити тебе з родинного заповіту!

Еліан не встиг відповісти — коридором, ледь не збивши його з ніг, пронеслася галаслива лавина. Ірма і Лукас, його малі племінники, реготали на всю горлянку, тікаючи один від одного й нещадно лупцюючи повітря обструганими дерев’яними мечами.

— Дядьку Еліане! — майже в один голос вигукнули малюки, на мить пригальмувавши біля його ніг.

— Дивись, я шляхетний лицар! — гордо заявив Лукас, виставивши вперед свою грізну дерев'яну зброю.

— А я — нічний вампір, я наздожену тебе й вип’ю! — засичала Ірма, роблячи страшні очі.

Еліан повільно підняв брову, ховаючи посмішку в кутиках уст:

— У такому разі, шановна нечисть, я дуже прошу не пити забагато лицарської крові перед вечерею. У нас сьогодні суп, а мама не любить, коли псують апетит.

Діти знову залилися сміхом і, тупотячи босими п’ятами по дошках, зникли вглибині кімнат будинку.

З кухні, витираючи руки об фартух, вийшла мати. Аделіна несла на собі відбиток шляхетного й важкого селянського життя: її темне волосся вже зворушила легка паморозь сивини, проте воно незмінно було заплетене в тугу, товсту косу. Очі жінки — глибокі, волошкові — дісталися їй у спадок від її бабусі Соланж. На полотні фартуха темніли плями від щойно зварених настіїв; від матері завжди пахло чебрецем, гірким полином і парним молоком.

— Ти пізно, сину, — тихо сказала жінка, підходячи ближче. — У ратуші знову сперечалися?

Еліан нахилився і ніжно поцілував її в теплу, суху щоку.

— Старійшини надто люблять звук власних голосів, мамо. Це їхній головний секрет довголіття.

Аделіна подивилася на сина уважніше. Від гострого й материнського погляду неможливо було приховати тривогу Еліана, навіть якщо вона ховалася за звичною маскою іронії. Жінка помітила і надмірну напругу в плечах, і те, як міцно хлопець стискає папери.

— Щось сталося, Еліане? — запитала жінка так тихо, наче намагалася зазирнути в самі глибини його думок.

Юнак змусив себе посміхнутися — легко, безтурботно, як робив це сотні разів до цього.

— Нічого, мамо. Просто занадто довгий день серед сухих законів.

Аделіна лагідно провела долонею по його плечу, зітхнула і повернулася до кухні. Наче повірила поясненням сина. Чи вдала, що повірила…

Знявши дорожній сюртук і важкі чоботи, Еліан пройшов до вітальні.

Там, у своєму незмінному кріслі біля великого вікна, сидів батько. Ренар лагодив старий кишеньковий годинник. Еліан окинув голову сім'ї уважним поглядом і перед його очима постав великий, кремезний чоловік із суворим обличчям та важкими руками, які за життя більше звикли тримати сокиру й плуг, а не проявляти ніжність.

— Як поживає сьогодні світ поза цими стінами? — запитав Ренар, не піднімаючи голосу і не відриваючись від лупи.

— Все стоїть на своїх місцях, батьку, — відповів Еліан, сідаючи на лаву біля столу.

— Світ завжди стоїть, поки не падає безповоротно, — буркнув чоловік, закручуючи мікроскопічний гвинт. — Іди мий руки. Вечеря на столі. Не змушуй матір чекати.

***
Великий дубовий стіл, за яким збиралися покоління їхнього роду, буквально вигинався від простих, але ситних страв. Запечене м’ясо стікало соком, хліб виблискував хрусткою золотистою скоринкою, поруч височіли глечики з міцним темним вином та миски з тушкованими коріннями. Над усім цим панував той неповторний аромат дому, який неможливо відтворити штучно, бо він створюється роками спільного побуту, слів та пам’яті.

Еліан зайняв своє звичне місце ліворуч від батька. Місце молодшого сина — поряд з головою родини, але ще не в центрі прийняття рішень. Вже не дитина, але для старших — ще й не повноцінний муж.

Ренар їв зосереджено й мовчки. У їхній родині панувало давнє залізне правило: спершу їжа, потім розмови. Так його вчили дід і прадід. Проте сьогодні чоловік відклав ніж ще до того, як спорожніла його тарілка.

— Еліане, — промовив Ренар, і його низький голос миттєво змусив усіх за столом затихнути. — Тобі пішов двадцять перший рік. Ти маєш посаду при ратуші, статус, повагу серед містян. Тобі не здається, що настав час подумати про продовження роду?

Ложка в руці матері завмерла на півдорозі до миски. Аделіна знала цю тему — вона виникала не вперше, і кожне таке обговорення закінчувалося глухою стіною нерозуміння між батьком та сином.

— А й справді, — підхопив старший брат Жюль, хитро підмигнувши дружині. — Поки ти протираєш штани над своїми трактатами й ганяєш лісами селянських «вампірів», наші діти вже скоро наздоженуть тебе зростом. Не можна вічно жити як вітер у полі, брате!

Малеча за столом підхопила сміх дорослих, хоча й не розуміла суті розмови. Вони просто раділи згальному жартівливому тону.

Еліан спокійно підняв свій келих із темним елем, витримав довгу, театральну паузу, збираючи на собі вичікувальні погляди батька, брата та сестри.