Вечірнє місто

Місто жило своїм звичним ритмом, ніби ніч ніколи не несла в собі смертельної загрози.

Кам’яні вулиці ще тримали тепло дня, але з вузьких провулків уже тягнуло вологим холодом. Ліхтарі, запалені служниками ратуші, відкидали довгі тіні, й вони тягнулися за перехожими, немов намагалися наздогнати своїх господарів.

Еліан йшов повільно, заклавши руки в кишені темного сюртука. Він любив ці прогулянки — момент, коли місто ніби показувало своє справжнє обличчя, яке виринало, коли з нього спадав гомін та поспіх минулого дня.

Кам’яна досі бруківка пам’ятала перші угоди між людьми й тими, хто колись приходив лише в темряві. Тепер тут стояли крамниці, кав’ярні, майстерні. Люди йшли поруч із вампірами  і це нікого не дивувало.

Ось перед Еліаном пройшла жінка-вампірка з темним волоссям, зібраним у високу зачіску. Вона несла кошик із травами, пахучими, сповненими прихованої енергії, магія якої тепер замінювала її племені кров. Шкіра була значно блідніша за людську, але в очах не вгадувалось хижацтво, там панував лише спокій багаторічної мудрості.

Попереду двоє людських чоловіків сперечалися про ціну зерна, в в тіні дерева старий вампір у довгому сірому плащі читав книгу просто на лаві, не звертаючи уваги на шум довкола.

Баланс. Спокій. Світ, який здавався правильним і незмінним. Хоча був таким не завжди.

Еліан поправив комір сюртука, ховаючись від вечірньої прохолоди. Хлопець трохи виділявся серед інших перехожих своєю яскравою зовнішністю: світле золоте волосся ловило на кінчиках останні промінці сонця та блакитні очі, які люди часто називали «очима старої крові». Він звик до цих поглядів. Це було спадком його роду, але не тягарем.

Повз проходили люди. Еліан дивився на них і думав про те, як мало вони знають про те, що насправді лежить під їхніми ногами. Під цими каменями простягаються старі підземні катакомби. Під спокоєм вечірньої метушні — пам’ять про часи, коли місто вночі зачиняло ворота раніше, ніж заходило сонце.

Еліан зупинився біля фонтану, де вода тихо стікала з кам’яної чаші і мимоволі згадав голос прадіда.

Патрік. Грубуватий, теплий, гучний чоловік. Людина, яка пережила найтемніші часи й вижила, залишивши по собі потомство.

«Ти питаєш, чому ми боялися ночі?» — казав він малому Еліанові, коли той сидів у нього на колінах. — «Бо ми знали, що в темряві ходять не звірі. А розумні людиноподібні мисливці...»

Патрік завжди говорив про минуле яскраво, з болем і вогнем в очах. Він бачив на власні очі, як вампіри колись полювали.

«Вони не були однаковими», — казав прадід, сидячи біля каміна і тримаючи кухоль гарячого вина. – «Були серед них ті, що мислили. Можна сказати, кхм… наділені розумом. Вони будували сховища, бібліотеки, мали своїх жерців і власні закони. Вони не вбивали людей просто так, а вивчали нас. Відбирали, з однією їм відомою метою. Вели полювання, як мистецтво…»

Маленький Еліан тоді тремтів від страху і захоплення історією одночасно.

«А були й здичавілі упирі. Втрачені навіки людські душі. Ці тварюки нападали хаотично, розривали тіла, купалися в крові, не в змозі втамувати пекельної жаги. І хоча й поводилися, як тварини, проте їхній напад не можна було сплутати із жодним диким звіром. Занадто багато людського було в їхній жорстокості… Бо звір вбиває для того, щоб поїсти. А упир — щоб забути біль власного надприродного голоду, якому не зарадиш нічим.»

Патрік завжди закінчував свою оповідку однаково:

«Твоя прабабуся Соланж не любила цих розмов… Вона… Вона знала ціну миру. А я хотів би, щоб ти знав ціну війни, мій хлопче.»

Еліан пам’ятав руки прабабусі. Запах сухого чебрецю. Гіркоту полину.

Він торкнувся грудей, там, де під тканиною, завжди висів маленький мішечок із травами. Материнський захист. Родинна звичка, що передавалася з покоління в покоління.

Еліан усміхнувся спогадам, дивлячись, як втомлене сонце грає на воді фонтану.

Ціна війни… Якої війни, діду? Світ змінився. Вампіри тепер живуть поруч з людьми. Діти безтурботно граються у вечірніх сутінках на площі. Ніч тепер є просто ніччю.

Старі історії, подумав він, потрібні, щоб цінувати теперішнє…

Але саме в ту мить, коли Еліан дозволив собі цю легку, майже юнацьку самовпевненість, йому в пам’ять прийшло бліде обличчя Марени Ірвальд і два акуратні прокуси на її шиї.

Раптом вечірнє місто здалося не таким вже затишним та безпечним, а площа і фонтан спохмурніли, ніби затягнуті димкою давно забутого кошмару.