Перша жертва

У залі міської ратуші пахло старим каменем, воском і сухими травами, якими з давніх-давен очищали приміщення від «зайвих енергій». Високі вікна пропускали холодне світло ранку, але воно не могло розігнати тіней, які скупчилися під стелею, немов підслуховуючи розмову, яка точилася між людьми.

За довгим темним столом сиділи старішини міста та їхні помічники, писарі і радники.

Перед шановним панством, лежали сторінки пергамену із коротким звітом вартових. А поряд — маленький золотий жіночий медальйон. Його вчора знайшли біля тіла загиблої.

Напружене мовчання тривало доволі довго, поки його не порушила пані Мірея, хранителька домовленостей із колонією вампірів:

— Жінка. Тридцяти років. Мешканка північного кварталу. Крові майже не лишилося. Два проколи на шиї. — Вона зробила паузу, кинувши виразний погляд на представників ради. — Класичні для укусів вампірів.

Суддя Карвен ударив важкою долонею по столу, насупивши брови так, що вони майже зійшлися в одну лінію.

— Це неможливо! Ми маємо угоди! За сто років не зафіксовано жодного справжнього випадку нападу вампірів на людей!

— Дев’яносто сім, — сухо виправив магістр Орлен, прибравши сиве пасмо волосся за вухо. — Останній був через три роки після підписання Пакту. Але навіть тоді винуватця знайшли серед здичавілих упирів, які не мають жодного відношення до колонії вампірів та, технічно, прирівнюються до тварин.

Молодий правник, який досі розглядав медальйон, перебираючи прикрасу пальцями, ліниво підняв погляд.

— А може, це просто великий вовк? — промовив юнак легко. — Або якийсь фанат старих страшилок вирішив розважитися?

Карвен подивився на правника так, ніби хотів прибити поглядом до стіни.

— Еліане, вовки не висмоктують кров охайно! І не залишають тіло жертви без жодної рваної рани, ти ж сам це чудово знаєш!

Хлопець знизав плечима, усміхнувшись тією безтурботною усмішкою людини, яка виросла у світі без війни.

— Добре, добре. Але паніка зараз — найгірший ворог для нас, за будь-яких обставин. Люди почують слово «вампір» і ми матимемо хаос…

Мірея уважно подивилась на хлопця, ніби розмірковуючи, та промовила, врешті решт,  стишеним голосом.

— Саме тому ми й зібралися таємно, без оголошень про нараду… Бо якщо Баланс справді порушено… це торкнеться не лише політики, а людських життів, перш за все!.

Еліан мимоволі перестав крутити медальйон у пальцях.

Орлен підвівся. Тінь старого сухорлявого магістра витягнулася вздовж стіни, ніби разом з ним піднявся ще хтось моторошний.

— Ми маємо повідомити колонію про обставини події. І розпочати розслідування. Офіційно — як напад звіра. Неофіційно… — він перевів погляд на Еліана. — …як повернення того жахіття, яке мало залишитися лише легендою зі старих книжок…

***

Тіло перенесли до нижньої зали ратуші, яка знаходилась у підземеллі. Саме туди, де товсті кам’яні стіни зберігали прохолоду навіть у найспекотніші дні. Тут, зазвичай,  зберігали міські печатки й старі заархівовані документи, а тепер, разом із ними,  ще й мертву жінку.

Її звали Марена Ірвальд. Про неї в місті знали не так багато, але достатньо, щоб ідентифікувати персону: ткаля, вдова, мати двох дітей, яка працювала у швацькій майстерні при північному кварталі. Спокійна, тиха  відлюдниця. З того типу людей, яких помічають лише тоді, коли їх раптом не стає.

Жінка лежала на довгому кам’яному столі, накрита білим полотном. Лише обличчя прислужники ратуші залишили відкритим.

Еліан стояв біля стіни, схрестивши руки. Золоте волосся спадало йому на чоло, світлі брови трохи зсунулися — цього разу не від жартів, а від напруги. Блакитні очі, що зазвичай дивилися на світ з легкою довірою, тепер уважно ковзали по кожній деталі.

Пані Мірея відкинула біле полотно з тіла. Марена була одягнена у просту темно-синю робочу сукню. На краях подолу зачепились різнокольорові обривки ниток — ткаля, мабуть, поверталася додому в момент, коли її спіткало лихо. На зап’ясті — потертий шкіряний браслет. На пальцях — сліди фарби від ниток.

Але найбільше привертало увагу інше. Неприродно бліда та прозора шкіра, навіть як на мерця. Немовби в жінці не лишилося жодної краплини крові.

Карвен нахилився, відсунувши пасмо волосся з шиї загиблої.

Ні подряпин, ні гематом. Лише два проколи: чіткі, акуратні, глибокі, без рваних країв. Також візуально не фіксувалося жодних ознак боротьби.

— Вона не пручалася, — тихо промовив суддя.

— Або не встигла, — додав Орлен.

Еліан ковтнув. Йому згадалися інші тіла, які він оглядав відповідно до своїх обов'язків.
Селяни часто приходили із різними скаргами до ратуші. Тоді огляд фіксував геть інші обставини смерті: розірвані горлянки в людей та худоби, укуси та рани від вовків чи кабанів. І завжди налякані соляри* божилися, що то був вампір, сподіваючись на фінансову компенсацію від Ради Старійшин.

Тоді Еліан брався за розслідування, фіксував покази, їхав оглядати жертви і знаходив шерсть на ранах, хаотичні рвані краї, паніку й перебільшення.

Ті смерті завжди були грубими, брудними та тваринними.

Аое зараз… Чисто. Точно. Ніби хтось досконало знав, що робить.

Еліан підійшов ближче до мертвої ткалі, напружено міркуючи.

«Якщо це звір, то занадто розумний. Якщо ж людина, то явний збоченець чи хитрий інсинуатор…»

Хлопець не договорив навіть у власній голові. Мірея помітила вираз його обличчя та легко торкнулась руки.

— Ти щось бачиш, Елі? — запитала жінка з тривогою в голосі.

Еліан змусив себе всміхнутися.

— Бачу, що ваша страшна легенда виглядає переконливіше, ніж мені би мені цього хотілося…

Але голос юного правника був уже не таким безтурботним, бо вперше в житті
стара легенда дивилася на нього відкритими мертвими очима.

*Соляр — від анг. «сонячний».
Соляри — жаргонне, в тексті — люди, діти Сонця на відміну від дітей Місяця — вампірів.