Перша жертва

У залі міської ратуші Ардена пахло старим, вогким каменем, бджолиним воском і гірким димом сухих трав — полину та шавлії, якими служники з давніх-давен обкурювали приміщення, намагаючись очистити його від «зайвих енергій» та чужих пристрастей. Високі, стрільчасті вікна пропускали всередину бліде, прохолодне світло ранку. Проте воно безсило розсіювалося на підлозі, так і не зумівши розігнати густі тіні, що скупчилися під самою стелею, немов жива темрява потайки підслуховувала небезпечну розмову, яка точилася внизу.

За довгим столом із потемнілого від часу дуба сиділи старійшини міста, їхні особисті писарі та поважні радники. Обличчя присутніх були напруженими, а плечі — скованими.

Перед головою ради лежали декілька сторінок грубого пергаменту із коротким, поспіхом записаним звітом нічних вартових. А поруч із чорнильницею блідо виблискувала тонка, витончена прикраса — маленький золотий жіночий медальйон, знайдений кілька годин тому в багнюці біля тіла загиблої.

Гнітюче, важке мовчання тривало вже не першу хвилину, поки його врешті не наважилася порушити пані Мірея — єдина з радників, хто офіційно відповідав за підтримання зв’язку та крихких домовленостей із колонією вампірів.

— Жінка. Тридцяти років. Законна мешканка північного кварталу, — вимовила вона, і її зазвичай м’який голос прозвучав під склепінням зали сухим тріском. — Крові в тілі практично не залишилося. На шиї виявлено два глибоких проколи. — Мірея зробила коротку паузу, обвівши присутніх виразним, важким поглядом. — Анатомічні ознаки класичні для укусів вампірів.

Суддя Карвен не витримав. Його важка, широка долоня з гуркотом упала на дубову стільницю, змусивши забряжчати чорнильниці. Чоловік так люто насупив сиві брови, що вони майже зійшлися в одну суцільну лінію на переніссі.

— Це абсолютна нісенітниця, пані Міреє! Це неможливо! — гримнув він. — Ми маємо чинні, скріплені кров’ю та печатками угоди! За останні сто років у наших лісах не було зафіксовано жодного підтвердженого випадку нападу вампірів на солярів!

— Дев’яносто сім, — педантично й абсолютно сухо виправив його магістр Орлен, навіть не підвівши голови. Він обережно прибрав довге сиве пасмо волосся за вухо й застругав перо. — Останній інцидент стався через три роки після підписання великого Пакту. Проте навіть тоді винуватця швидко відшукали серед диких, здичавілих упирів, які не мають жодного стосунку до цивілізованої колонії і, технічно, прирівнюються Радою до скажених лісових звірів.

Молодий правник, який досі сидів трохи осторонь і мовчки розглядав вилучений медальйон, повільно перебираючи тонкими пальцями золотий ланцюжок, ліниво підвів погляд. На його обличчі не було й сліду того священного жаху, який сковував старців.

— А може, це був просто дуже великий, голодний вовк? — невимушено промовив юнак, злегка крутнувши прикрасу в руках. — Або якийсь міський дурень начитався старих страхітливих історій про нічних істот і вирішив так незвично розважитися?

Карвен повернув до нього голову й подивився на хлопця з такою люттю, ніби прагнув цим поглядом прибити його прямо до кам’яної стіни.

— Еліане, замовкни, якщо не маєш чого сказати по суті, — процедив суддя. — Лісові вовки не вміють висмоктувати людську кров до останньої краплі з аптекарською охайністю. І вони ніколи не залишають тіло жертви без жодної рваної рани чи зламаної кістки. Ти сам це чудово знаєш із судової практики.

Хлопець лише спокійно знизав плечима, м’яко посміхнувшись тією безтурботною, легкою усмішкою, яка притаманна лише новому поколінню — людям, що виросли у благословенні часи міцного миру й ні разу в житті не бачили війни.

— Добре, я не сперечаюся, — примирливо підняв долоні Еліан. — Але паніка серед солярів зараз — наш найгірший ворог, за будь-яких обставин. Щойно на вулицях прозвучить слово «вампір», ми отримаємо такий хаос, який уже жодними законами не втримаємо.

Мірея уважно, з якоюсь прихованою тугою поглянула на юнака, ніби зважувала його слова, і врешті вимовила стишеним, майже таємничим напівшепотом:

— Саме тому, Елі, ми й зібралися тут таємно, до того, як в місті дізнаються новину про трагедію… Бо якщо цей крихкий Баланс справді порушено… це торкнеться не лише паперів у ратуші. Це забере життя наших людей. Перш за все.

Еліан мимоволі стиснув пальці. Медальйон у його долоні більше не крутився.

Магістр Орлен повільно підвівся зі свого крісла. Тінь від його сухорлявої, високої фігури химерно витягнулася вздовж сірої стіни, і в тьмяному світлі ранку здалося, ніби разом із ним із підлоги піднявся хтось третій — величезний і моторошний.

— Ми зобов’язані негайно розпочати слідство, — твердо вимовив магістр. — Офіційно для городян — це напад невідомого небезпечного звіра. Але неофіційно… — Орлен перевів свій важкий погляд прямо на Еліана. — …ми розслідуватимемо це як повернення того жахіття, яке мало назавжди залишитися лише казкою зі старих пильних книжок.

***
Тіло загиблої перенесли до нижньої зали ратуші, розташованої глибоко в підземеллі — туди, де масивні кам’яні склепіння надійно зберігали крижану прохолоду навіть у найспекотніші дні літа. Зазвичай у цих вогких сутінках під наглядом вартових зберігалися міські залізні печатки, податкові книги та старі заархівовані документи. Тепер же поруч із пожовклим пергаментом минулих століть належало лежати мертвій жінці.

Її звали Марена Ірвальд. Про неї в Ардені знали зовсім небагато, але цього виявилося цілком достатньо для швидкого розпізнання: тридцятирічна ткаля, вдова, мати двох маленьких дітей, яка щодня працювала у великій швацькій майстерні біля північних воріт. Спокійна, непомітна, тиха відлюдниця. Вона належала до того типу простих людей, яких суспільство помічає лише тоді, коли їхнє місце на лавці раптом виявляється порожнім.

Марена лежала на довгому кам’яному столі для оглядів, з голови до ніг накрита грубим білим полотном. Лише її обличчя прислужники ратуші залишили відкритим для правників.

Еліан стояв біля самої стіни, схрестивши руки на грудях. Його густе золоте волосся неслухняними пасмами спадало на чоло, а світлі брови вперше за довгий час зсунулися до перенісся — зараз у його поставі не залишилося нічого від звичних жартів, лише гранична напруга. Блакитні очі, які зазвичай дивилися на світ із легкою, майже дитячою довірою, тепер гостро й прискіпливо фіксували кожну дрібницю.