Глава 8

Глава 8
У підземеллях 
    Коли завершилось тренування з Маленьким Доном у світі Сергія уже наступила ніч. Хлопчина весь день просидів в мисленному спогляданні чудес свого внутрішнього єства. Процес цей наскільки був захоплюючий, настільки й вимотував розумові ресурси. А тому коли прийшла пора сну він хоч не хоч, а мусив відключитись .
     Похід до підземель розпочався уже наступного дня, так би мовити на свіжу голову. Альфред провів Елана до однієї із непримітних дверцят в підземеллі Коронального замку, і вручивши йому одного з кристальних факелів побажав усього найкращого.  
     Переступивши поріг хлопчина опинився в темному, як рукав смерті тунелі. В невірному світлі факела було видно, що його стіни сплетені із переплетіння безлічі товстенних канатів. Себто із тканини розуму, що здається служила основою абсолютно для всього у цьому світі. З огляду на маршрут свого руху Елан цілком слушно задався роздумом з чого ж ці дивні канати ростуть; а також над тим які їх перетворення можна буде спостерігати унизу підземель.
      Звісно такої теми для всеможливих словесних вивертів ніяк не міг обійти пан Філософ. І ще не встиг хлопчина сформувати питання, як він уже явився йому його розяснювати, причому вкотре так, що мозок нормальної людини міг заклинити від цих пояснень .
         - Дивовижно бачити, що після всього пережитого вчора, у тебе ще залишилось натхнення до пізнання нових елементів ефірної світобудови, - без будь-яких привітань і поклонів, вступив у діалог із хлопчиною світлий, - От тільки тема тканини розуму настільки складна, що я боюсь як би дихання твоєї свідомості нею не вдавилося. Але рухаючись униз нам її ніяк не оминути, тож спробуй все ж зрозуміти моє пояснення. І так в потоці древнього часу можна знайти вірування начебто земля стоїть на спинах величезних черепах, або яких небуть атлантів. Квентисенсія цієї думки лежить в осонові будови твого внутрішнього світу. От тільки тут стовпами всього сущого виступають не черепахи, а первичні інстинкти. Інакше кажучи твоя людська сутність, Елане, першочергово стоїть на самозбереженні, розмноженні, насичені різних потреб організму. Але це тільки основа, яку мають і тварини; вище ж неї знаходиться тканина розуму, що творить форми необхідні для функціонування людського інтелекту. Почуттяни, тілесяни, розумяни і віряни,  це нещо інше як елементи тонкосущісного звязку на одній стороні якого інформаційне поле нейронної мережі, а на іншому...  
     - Оце то тебе понесло, - перебив премудрощі оратора голос Генерала, - неначе фотонний парус під час вибуху зірки. Я бачу ти таки невгамонно прагнеш перетворити мозок Елана на пригорілу яєшню.
     - Так може ти замість мене все це поясниш, раз я так погано справляюся? - з явною образою огризнувся Філософ.
     - От візьму і поясню. Думаєш твого танка ніхто не посуне? Зараз побачиш, як це робиться. Слухай сюди Елане жило було кілька титанічних тролів; і як подобає їх породі трощили вони все підряд і дубасили один одного. Але получати по морді тролячим кулаком і жити серед руїн не дуже то і приємно. Отож вирішили ці дувбаки відростити собі повноцінні мізки, аби розумітися один з одним. В крихітній тролячій черепушці такі мізки вміститися не могли, отож полізли вони наче дерева вверх. Але ніяке дерево не обходиться одним лише стволом, от і тролячі мозги не змогли. Для вирішення своїх проблем вони вирішили прийняти із зовнішнього світу всеможливих розумних створінь. Ті були раді заселитися на нову територію, але їм потребувалось житло і все інше необхідне. Корисних копалин в наявності не було, от і стали ці новозаселені жителі плести будинки із самих тролячих мозгів. Коли ж вільна територія закінчилась почались боротьба приватної власності. Аби навести порядок жителі обрали собі правителя і сплели йому корональний замок...
     - Браво, браво, - заоплодував Філософ, - це розяснення було б геніальним, якби не було таким же тупим як ті тролі. Більше того плин часу в цій казці каламутить істинне буття. В реальності небуло ніякої тролячої еволюції, а Елан уже відразу народився з нинішньою картиною свого внутрішнього світу. З часом може змінюватись лише його наповнення, але ніяк не генетичні залізобетонні первооснови.
     - Так все закрили цю тему, - рішуче поставив крапку юнак, - прийди до вас купити яблук, так ви їх разом з магазином продасте. Я після таких пояснень узагалі боюсь питати в вас щось нове; добре хоч учора ви надімною змилувались і обійшли цю ахінею...
     - Що тут скажиш, Елане,  захотів бути скалолазом лізь на Еверст.
     - Або спускайся в тролячі мізки, - зіронізував юнак.
     За розповіддями помічників Елан уже устиг дійти по тунелю до першої на своєму шляху розвилки. Жодних дороговказів на ній не було, отож хлопчина обрав той із рукавів, який найбільш круто спускався униз.
     Відразу після цього повороту облік сплетеного ліанами тунелю почав змінюватись. По перше він хаотично то вужчав то знову розширювався; по друге на землі почали траплятися величезні корені за які юнак постійно зачіплявся; по третє в стінах прорізались прожилки тоненьких сяючих ліній; а по четверте невідомо звідки навколо почали звучати дивні механічні звуки. Елан насторожився і потроїв свою обережність уважно вглядаючись в пітьму попереду. За десяток хвилин він виглядів по правій стороні тунелю ореол яскравого світла.
     З більш близької відстані стало зрозуміло, що це сяє вхід до якоїсь печери. Елан навшпиньки підкрався до нього і швидко заглянув всередину. А в середині, як виявилось була чергова сюрреалістична картина.
     Перед очима юнака постало обширне приміщення, що найбільше скидалося на фантастичний промисловий цех у стилі стимпанк. Його головними обєктами були вечезні грохітливі машини активно зайняті крайнє незрозумілим процесом. По величезних трубах, що спускалися з стелі, до них в прозорі ковби, переливалися різнокольорові рідини. Далі ці рідини ганялися величезними поршнями по спалахуючих спіралях і перетворювалися на пар. Цей пар конденсувався на золотистій сітці натянутій над машинами; причому конденсувався не в воду, а в сяючі іскри. Кілька розрядників із катушками претягували їх на себе і передавали на пульсуючі сфери вмонтовані в праву стіну.
     Картину доповнювали здесяток дивакуватих роботів, що обслуговували процес. Замість ніг у них були колеса із поєднання кількох шестерней, замість рук маніпулятори, замість тулуба сяючий обруч, що швидко обертався і магнітною силою утримував вищеперераховані частини. Роботи постійно щось підкручували і перемінювали в роботі механізмів; причому діяли настільки злагоджено неначе були одним цілим.
     - Це один із багатьох робочих вузлів інстинктів, - прокоментував побачене юнаком Філософ, - тут механічно обробляють звязок твого внутрішнього і зовнішнього світу, видаючи при тому різні психологічні реакції. Від специфіки роботи цих вузлів залежить концепція твоєї психіки, темперамент, і тому подібне. Як би сказали послідовники філософії Генерала - ми спускаємось до більш тупої частини тролячих мізків.
     - А що це за створіння? - кивнув в сторону роботів Елан.
      - Робітники інстинктів. Механізовані і доволі примітивні істоти, зате сильні. Не раджу вертітися поряд із ними, знесуть тобі голову і непомітять.
     Цілком внявши пораді Елан швидко  проскочив повз сяючу печеру й подався далі. Але як виявилось дуже скоро вона тут була далеко не єдина. Меньш ніж за сотню метрів тунель яким рухався наш герой перетворився на справжнісінький промисловий коридор. В його стінах розташовувались десятки нових печер з цехами, що зєднувались між собою багаточислиними кумунікаціями. 
     Сяючі труби, лазерні імпульси між величезними кристалами, цепні передачі із якихось амебоподібних створінь,  струмочки незрозумілих рідин, - все це, наче в полосі перешкод, Елану доводилось як не обповзати то перестрибувати.  І паралельно до акробатичних маневрів він іще намагався наситити свою цікавість заглядаючи всередину все нових і нових фантастиних виробничих приміщень. Більшість із них були крайнє подібними до вищеописаного цеху із роботами. Але деякі поістині не вкладалия в голові. Ви тільки спробуйте уявити наприклад залу в якій дюжина смерчів обертають один одного, видаючи при тому цілий оркестр різноманітних злагоджених мелодій;  або інше приміщення в якому з землі наочах виростали невеликі мурашники, що вибухали безліччю комах, зникали, і знову росли.
     Нащастя для психіки Елана, подібний сююреалістичний супровід на його шляху десь за дві сотні метрів таки завершився. Причому завершився якось крайнє дивно. В абсолютно нічим непримітній точці тунелю, всю фантастичну активність промисловості інстинктів хтось наче топором обрубав. Позаду неї грохочуть і сяють механізми, попереду глуха пітьма. 
     Настільки несподівана переміна обстановки немогла не насторожувати. Елан зупинився й у тьмяному світлі факела почав розглядати цю дивну межу. Як виявилось у пітьмі попереду також були присуті труби, шестерні і інші промислові елементи; але усі вони перебували в закинутому стані: розвалені, покурожені і засипані пилом.  
     - Десь поряд знаходиться розрив, - прокоментував побачене Еланом Філософ, - тобто ти доходиш до краю відкола. Будь обережним аби ненароком не ступити в прірву.
    Почувши про настільки серйозну небезпеку юнак звичайно мав би в черговий раз умножити свою обережність. Але тут раптом сталось таке, що все в його свідомості перевернулося з ніг на голову. 
     Без жодного оголошення війни із стіни навпроти вилетіла примара. Прозора, немов мутнувате скло, дівчинка в могильно зеленуватому платті. У першій реакції, від шоку і жаху навіть у Сергія дихання перебилося і серце мало не зупинилося. Але цей ступор доволі швидко пройшов, оскільки зустрічі із Пустошителем помітно підзакалили нерви хлопця. Коли ж до розуму повернулись адекватні думки він із величезним подивом упізнав у прозорій дівчинці своє перше, уже доволі призабуте кохання. 
     - Ти забув мене, - із безмежною ненавистю в обличчі прошепотіла примара, - поверни мені моє життя...
    Дівчинка різко викинула руку і вчепилася у горло хлопчини. Із її смертоносним доторком не тільки удушення, а іще й пронизливий холод почав наповнювати тіло Елана. Здавалося, що через шию у нього заливали крижаний екстракт антрактиди. І нічим добрим це явно не могло завершитись. Отож сформувавши образ вогняного шару і вклавши в нього думку про відчуження ворога, юнак наніс по примарі контр удар.
     Подіяло надиво ефективно - противника відкинуло в глубину тунелю. Але перж ніж Елан хоча б устиг перевести подих із стіни перед ним постала нова примара. Цього разу це був величезний ведмідь -  улюблена іграшка його дитинства. Але якщо у реальності вона була самою невиністю, то тут хижацький оскал не залишав сумнівів сприводу добродушності створіння.
     Не чекаючи знайомства з його пазурями, Елан тим же вогняним шаром відправив примару слідом за попередньою. Уже в польоті звір раптом видав пронизливий рик; за мить цей звук обрушив на  хлопчину  локальний апокаліпсис.
     По стінах тунелю пройшлося тремтіння й плетіння канатів зашевелилося. Буквально звідусіль почали виринати мабуть не десятки, а сотні привидів. Все те що колись являлось частиною Сергія і забулось (образи дитячих мрій, страхів, захоплень,здобутків і поразок) нині постало перед ним. Їх було настільки багато, що здавалось ніби в тунель заповнив бурхливий потік води.
      Примари верещали кожна на свій лад вимагаючи усе одного і того ж самого - життя, життя, життя. Сотні крижаних хваток намагалися вчепитися в хлопця, а він гаряче від них відбивався. Та цей бій був наче боротьба із всемогутньою стихією, абсолютно безрезультатним. На місце одного відкинутого противника поставало троє нових. Елану нічого не залишалось, як звити навколо себе вогняний кокон і спробувати втікати. Але примари незбиралися його відпускати і своїми тілами загорожували прохід уперед. Кожен крок доводилось продавлювати з величезною натугою, оплачуючи значною частиною своїх сил. Захисний кокон швидко слаб і руки найприткіших ворогів почали пробиватись крізь нього. Ось крижаний параліч пройняв плече юнака, ось ліву ногу, руку, а ось і пелена забуття почала накатувати на свідомість. І тут, зовсім несподівано крижані доторки зникли,разом із примарами та тунелем, і Елан відчув, як кудись летить, а точніше сказати падає. Утікаючи від ворогів він не помітив, як шагнув у безодню.
***
     Безмежно довгим здається час, коли стоїш на порозі загибелі. Елану ж довелось дізнатися, що він не менш довгий і коли летиш до неї. Падіння в провал було подібно до спуску в глубини пекла - у очі вливається пітьма, у душу безкрайній відчай. Спочатку юнак і ще пробував якось барахкатись, але всепоглинуюча сила безодні швидко позбавила його усяких надій. Зупинити падіння своїми силами Елан ніяк не міг, отож мусив смиритись із неминучим кінцем.
     І все таки пащеці провалля сьгодні не судилося відвідати людської плоті. Здобич у неї вирішив перехопити конкурент. В певний момент падіння перед нашим героєм почали зявлятися якісь сіті. Хоча вони розривалися і не могли зупинити тіло хлопчини, але зате суттєво знижували його швидкість. Хапаючись за оркемі канати цих сітей Елан навіть дещо зумів скоригувати траєкторію свого падіння ближче до стіни відколу. Він сподівався дотягнутись руками до ліанового плетіння тканини розуму, але як виявилось це було зайвим. Одна із сіток, нижче в проваллі, знайшла в собі достатньо міцності аби таки зупинити хлопчину і нерозірватись.     
     Вмить все кошмарне дійство завершилось і Елан немов розлігся у мякому гамаку. Факел, що в польоті розстався з хазяїном, якимось дивом упав за декілька метрів неподалік. Тільки завдяки його блідому світлу юнак міг розрізняти навколо загальні контури найближчого відколу. І то в радіусі не більше десятка метрів, а далі все розчинялось у безпроглядному мороці. Тонка смужка небес залишилася десь далеко-далеко вверху, наче сонлива ілюзія. Важко й представити, скільки тепер доведеться топати вверх аби повернутися до коронального замку.
     Тут Елан вельми доречно звернув увагу на канати, які утримували його в невагомості. І чим більше він придивлявся, тим гірших наповнювався відчуттів. Ніякі це були не канати і не сіті, а полотно величезної павутини. Розлом в ширині сягав метрів двадцять, якщо не тридцять; а вона обплітала усе навколо вздовж і в поперек. Які ж тут мають водитися павуки?!
     Знову вдихнувши адреналіна, юнак перелякано почав роззиратись у пошуках шестиокого монстра. Ніби все тихо, але серед темряви його все одно не побачиш. Отож ліпше всього не тупити об чорноту очі, а якомога швидше забиратися геть.
     Елан потягнувся до факела, аби узяти його з собою. Але правиця чомусь не послухалась. Спочатку нічого не розуміючи, юнак марно спробував кілька раз повторити ту ж саму дію. Потім з запізненням увімкнув розум й відкрив жахливу реальність. Павутина почала самовільно його обплітати! Тоненькі ниточки наче змії звивалися навколо тулуба і кінцівок міцно чіпляючись за свою жертву.
     Юнак завзято заборсався, вириваючись з під влади підлих оковів. Це було дуже не просто і він знову мусив викласти значну частину сил перш ніж зумів звільнитися. Потім швидко, навкарачки, поповз вздовж двох грубих канатів до плетеної стіни відколу.
     Павутина не хотіла здаватись і періодично повторювала свої напади. Відбиватись доводилось без зупину.Також важко було серед темряви розрізняти міцні і слабкі частини сітей. Часто чи рука, чи нога Елана провалювалися вниз і він втрачав рівновагу. І все таки, як не як просування в перед відбувалось, а значить юнак наближався до перемоги.
     Уже з більш близької відстані Елан помітив у прямовисній стіні відколу кілька печер. Це придало йому сил на останній і дуже непростий ривок. Аби вскарапкатись до найближчого прихистка в плетеній стіні довелось виконати кілька акробатичних маневрів великої небезпечності. Притому він умудрився дещо обідрати руки, але усе таки дотягнувся до порогу рятівної печери. А ось тепер можна було і перевести подих, обпершись уже не на зміїне кубло, а на надійну сумирну тканину розуму. 
     -  Оце так був хід конем Елане, - явився в голові голос Генерала, - стрибнути в провалля аби вберегтись від ворога. Це наче підірвати корабель аби ніхто по ньому не стріляв...
     - Учіться поки я живий, - саркастично відповів юнак, - а жити мені, судячи по всьому довго не доведеться. Та зграя примар, я так розумію і були відкинуті? 
     - Так, але то так би мовити добропорядні відкинуті, - вступив до розмови Філософ, - тобто ті, хто не займається пірацькими набігами на розколоті поселення, не відбирає печатки влади силою і не вступає в звязок з демонічними силами. Вони просто мирно чекають свого остаточного зникнення у пітьмі проваль...
     - Нічого собі мирно! Та я мало не загинув.
     - Ну це окремий випадок. Здобич сама залізла у пащу до лева. Себто правитель наділений владою над життєвою енергією, сам явився до тих хто померає від її нестачі. Ось уяви ти б скажімо рік голодав, а тут раптом поряд проходить мясник обвішаний пахучою ковбасою. Те саме пережили ті примари, тож немає чого на них нарікати. Ось зайдеш в царство темних відкинутих, тоді зрозумієш хто тут справжнє зло...
     - Але як же мені знайти те царство? Я пролетів таку величезну відстань, що певно давно його минув і взагалі покинув будь-яку систему координат...
      - Зовсім ні, - заперечив Філософ, - судячи по тому що примари з верху тебе не наздогнали, ти якраз таки опинився в районі влади темних відкинутих. Тай прожорлива павутина, тому підтвердження...
     - Що це іще за павутина така?
     - Просто один із паразитів цього світу, висмоктує енергію з усього що до нього потрапляє. Таке собі низше зло, що розводиться там де присутнє зло значно посерйозніше. Якби поряд жив хтось із світлих він би його однозначно винищив.
      - І що багато хто падає в це провалля? 
      - А тим сам подумай. Темні відкинуті постійно вдаються до пірацьких вилазок на розколоті поселення. Зазвичай на краю обривів їх зустрічають солдати сили волі. Відбувається бій, хтось когось перемагає, і хтось вражений противником летить униз гудувати ці павутини...
      - І що той хто упав гине?
      - Елане я ж казав, що тут померають не так як в земному світі. Якщо павутина зїсть якогось солдата волі, він утратить свою матеріальну форму, стане примарою і полетить уверх. Там йому видадуть печаток влади і він знову стане матеріальним. Аби загинути місцевим жителям потрібно утратити своє визнання тобою, і своє місце у твоєму внутрішньому світі. 
      - А темні відкинуті? Що буде коли павутина зїсть їх плоть?
      - Точно теж саме, стануть примарами і полетять до своєї нички з краденими печатками відновлюватись. А от якщо солдати волі постійно буть їх перемагати, тоді запаси завершаться і вони дійсно загинуть. 
       - В чому ж тоді користь цих павутин для темних відкинутих? Вони ж і їх поїдають.
      - Вони уміють відкачувати із павутини енергії, тож залишаються в плюсі. До того ж якщо їм летіти далі в низ, там починається пояс безсвідомого, потрапляти в який доволі небезпечно. Можна задіти не ті ниті плетіння психіки, після чого вона тебе пропише ненависним ворогом номер один...
       - Що іще за пояс безсвідомого? Чи це знову тема якої ліпше не торкатися?
        - Так Елане, тобі зараз явно не до цього, хоч тема вельми цікава - з печаллю відвернувся від рідної стихії мудрування Філософ, - ти в царстві темних, а отже вороги зовсім поряд.
      Може вороги і були поряд, але Елан поки не те що їх, а навіть і самого себе перестав бачити. Доки тривала розмова із світлими, факел, котрий залишився у павутинні погас; а отже усе навколо поглинула темрява.   
      Ця переміна виявилась крайнє неприємною, що для очей, що для душі хлопчини. Спробуйте уявити, як воно, залишитись в глубочайшому підземеллі з монстрами, в абсолютній пітьмі і самотності. Доволі швидко у свідомість Елана почала закрадатися паніка. А коли із глубин тунелю долинуло кілька незрозумілих звуків, до неї ще й додався мурашливий холодок страху.    
     Наш герой мусив чим пошвидше узяти себе в руки, поки не явився хтось із противників. Але на що оперти свою силу духа в таких умовах? Власна віра хлопчини у перемогу таяла у капкані безодні, але нащастя він мав при собі резервну частинку чужої сили.
     Відчепивши від пояса деревяний меч Маленького Дона Елан спробував пригадати те чим його напутстував головнокомандувач. Узявся шукати образів перемоги в спогадах безлічі своїх фегтувальних поєдинків в земному житті. Кожен із таких удало захоплених образів неначе вливав у душу хлопчини по склянці оживотворяючого тепла. І зрештою, коли тепла цього зібралось достатньо багато сталось найважливіше на даний момент - деревяний меч у руці Елана почав світитися.       
     Як тільки кайдани мороку спали з очей, наш герой почав оглядати новий тунель яким йому надлежало рухатись. Вигляд у того був іще більш сюрреалістичний ніж у попопердніх. Перед юнаком постала вузька розчелина поміж плетіння стовбурів якихось величезних  дерев. Ці стовбури сягали в діаметрі мабуть більше десятка метрів, і мали на своїй поверхні безліч невеликих виступів. Тільки по цим виступам між ними юнак і міг рухатись, адже замість підлоги (як і замість стелі) в імпровізованому проході розтягнулась роззявлена паща безодні.
     Не чекаючи поки нова хвиля паніки поспішить на зов описаної картини, Елан стрибнув до найближчого виступу у стіні проходу. На дотик ніг він виявився доволі пружнім. Схоже ці виступи були якимись грибами, котрі пообліплювали вищезгадані величезні стовбури. Юнаку пощастило, що росли вони доволі часто і притому на однаково близькій відстані. Хоча узагалі то це якось неприродньо, якщо мова іде про звичайні гриби...
      І тут Елана наче блискаю ударило від неймовірного здогаду. Ні мова ішла не про гриби і не про стовбури - він знаходився на присосці титанічного осьминогово щупальця!
     - Що це таке! - буквально завопив Елан до своїх світлих помічників.
     - Спокійно Елане, - відразу ж явився Філософ, - немає тут нічого особливо важливого. Так, дійсно, первооснови інстинктів у цьому світі представляють собою величезних осьминого подібних носіїв. Таких самих як ті що носять темних відкинутих, тільки значно більших...
     - Але... але ... значить весь мій внутрішній світ тримають не черепахи і не тролячі мізки, а величезні щупальця осьминогів? 
     - Я не бачу в цьому жодної  різниці, і чогось такого що реально мусило б тебе турбувати на даний момент.
     - Ти уже як почав говорити то доводь до кінця. Поясни хоч на пальцях, як це все тут відбувається і звідки беруться носії у відкинутих, - попрохав Елан, бажаючи усвоїти чергову кашу в своїй голові.  
      - Ну давай спробуємо покорити іще один Еверест, якщо тобі так нудно живеться - без особливого інтузіазму почав Філософ, - в одній із ячейок тканини світобудови знаходиться твоя душа. ЇЇ оплітає кокон із первичних основ людської суті. Цей кокон є наче поєднання мушель величезних носіїв, всередині яких те що у людському світі називають безсвідомою частиною психіки. Далі від поєднання мушель носіїв відходять щупальця - на яких ти зараз і стоїш. Вони основа, що задає ритм верхній частині світу, і передає від нього інформацію до душі. Ну а іще далі ці щупальця переростають у більш інтелектуальну матерію - тканину розуму, яка в свою чергу служить основою для поселень розумян, тілесян, почуттян, і вірян.
     - А я думав моя душа знаходиться в корональному замку, у тому приміщенні в яке я потрапив першого разу...
     - Ні то лише дзеркало душі, наче її голографічна проекція, що потрібна для передачі енергетичних імпульсів до ріки духа...
      - Так цю частину лекції давай перемотаємо. Поясни ще звідки беруться носії у відкинутих?
      - Коли достатньо преспективний відкинутий вирішує стати на темну доріжку він звертається до демонічних сил. Вони передають йому частину своєї суті і як би наділяють окремим буттям. В такому возвишено ненормальному стані це створіння спускається до самого кокона твої душі і як би приєднується до нього. Система сприємає начеб то у неї зявився новий первоінстинкт і починає ростити для нього окремого носія. Але енергії у темного відкиного замало аби довести процес до кінця і відбувається певного роду аборт. Кокон душі відкидає недорозвитого носія разом із його хазяїном і він подається так би мовити у вільне плавання. 
     - Хтось іще відчуває запах смаженого мозку? - встряв у розмову зі своїми звичними закидами Генерал, - Елане мені здається чи це від тебе несе?
      - А мені здається це від когось другого, - парирував хлопець, - добре завершуємо із цим, відчуттям Генерала слід довіряти. Хіба лиш мені іще незавадило б зрозуміти для чого присоски у щупалець які нікуди не повзуть?
     - Це радше не присоски, а наче недорозвинуті бруньки у дерева. На більш високому рівні з них починає рости тканина розуму. А ось темні відкинуті дійсно вирощують на своїх носіях зацепи для лазання по стінах; та й ще й плоть їх наповнюють оберненою енергією, що сприє невагомості цих кракенів. Сподіваюсь Елане на тому твої питання дійсно вичерпались, тому що скоро ми не матимемо можливості говорити.
       - Це ще чому? - не зрозумів хлопчина.
       - В лігві відкинутих велика консентрація демонічних сил. Якщо ми будемо проявляти активність, тоді коли ти будеш знаходитись там, нас можуть помітити темні. А оскільки ми втікачі і вигнанці, вони можуть спробувати нас полонити. Отож у твоєму поєдинку із владикою відкинутих, ми не зможемо допогти навіть словесно. Опинившись перед ним ти мусиш прикликати на допомогу сили світла, які ще мають законну владу, і тільки так переможеш.  
     На тому розмова завершилась і Елан приступив до альпініських звершень. Без хоробрості і героїзму із цією справою було ніяк не впоратись. Стрибати через безодню поміж величезних щупалець це вам не весело в лісі гуляти. Причому слід додати що щупальця інколи щей вяло шевелилилися, значно додаючи юнаку гостроти відчуттів. 
     Перша біда, на цьому сюрреалістичному шляху, трапилась  з нашим героєм меньш ніж за кілька десятків метрів. Причому вона була повязана зовсім не з рівнем його акробатики. На черговій осьминоговій присосці росло якихось кілька скрючених і перехрещених корінців. Юнак не звернув на них жодної уваги, а даремно - достатньо було зробити один неправильний крок і корінці захлопнулись подібно капкану. Ногу тут же пройняв шалений біль, наче від десятка застромлених голок.        
     Елан страшно зойкнув і почав люто сікти підлого паразита своїм мечем, вкладаючи у удари образ розколу. Капкан виявися надзвичайно міцним і вперто не хотів піддаватися. Навіть коли юнак вирвав його із виступа, смертоносні гіллячки все одно не розімкнулись. Довелось розламувати їх буквально по шматочках, паралельно виймаючи із своєї плоті грубезні голки. Схоже за допомогою них капкан намагався смоктати кров. 
     Отож і не дивно, що по завершенню страшно болісної операції, на нозі залишилась величезна кровава рана (яка вдодачу могла бути чимось отруєна). Допомогти собі, з даною проблемою юнак міг хіба лише перевязкою. Для даної задачі він хотів відірвати край своєї  штанини. Але та, при одній лише цій думці, сама собою набула форми бинта і міцно обв’язалась навколо ноги. Чудасія та і годі.
     - Будь обережний Елане, - із кайнє запізнілою засторогою явився Філософ, - таких і інших паразитів тут доволі багато. Ті хто зумів відбитися від прожерливої павутини і хочуть повернутись наверх їхні головні жертви. Правда тобі потрібно вниз, а не наверх, і не вперед. Не йди в сліпу інакше блуждатимеш безкінечно. Ліпше прислухайся, з правої сторони, внизу, інколи долинає скрежіт. Це явно лазять носії відкинутих, тобі потрібно до них. 
     Скорегувати курс в указаному напрямку було надзвичайно непросто. По горизонталі, на одній нозі, іще можна спробувати якось покульгати. А от стрибнути чітко на виступ два метра нижче, і не промахнутися, навіть зі здоровими кінцівками потрібно мати удачу. При наявному ж поранені, тут нема і про що говорити. До того ж таких стрибків потребувалось виконати кілька десятків.
      І всетаки юнак зумів знайти вихід з положення, причому доволі екстравагантний. Поглядаючи на перебинтовану ногу він раптом вирішив спробувати перетворити свій одяг на мотузку. І це цілком вдалося. За бажанням думки матерія почала розповзатися тонкими взаємоповязаними смужками. Таким чином (при тому, що залишились труси і бинтова перевязка) Елан отримав близко дюжини метрів достатньо міцної пенькової мотузки. 
     Ну а далі все було доволі просто. Привязався до виступу, спустився вниз, силою думки змусив мотузку відвязатися і знову звернутися в бухту. Пять таких підходів і Елан опинився на необхідній висоті.
      Скрегочуші звуки ворожих кракенів стали чутися значно сильніше. Тепер юнаку необхідно було іще якось скорегувати свій курс до них дещо правіше. Поміж величезних щупалець первоінстинктів було доволі багато розчелин-відгалужень різноманітних розмірів. В одне із таких Елан і ризикнув повернути, аби нарешті рухатись чітко прямо до цілі.
     Черговий прохід вивився черезвичайно вузьким, зате його підлога практично не мала провалів. Певний час Елан шкутильгав собі по ньому доволі комфортно; але потім, у певний момент розчелина стала звужуватись іще сильніше, зрештою перетворившись на невеликий лаз. Оскільки назад повертатися не хотілось, довелось юнаку, долаючи клаустрофобію, повзти уперед навкарачки. Він дуже сподівався, що не упреться в глухий кут, адже тоді доведеться іще й задкуавати навкарачки. 
     Цієї халепи не сталося, зате сталася інша значно небезпечніша. Коли розчелина знову розширилась до прийнятних для прямоходіння розмірів, дорогу Елану перегородила якась старезна трухлява колода. Навколо неї розлилась калюжа з  мерзенною зеленуватою субстанцією. Дуже дивний субпродукт як для звичайної гниющої деревини; я вже мовчу про те, що колоді узагалі немає чого робити в даній локації.
     Юнаку варто було насторожитися, але він уже якось занадто втомвся боятися за цей день. Тай іти кудись занадто втомився. Чому б йому ліпше не зробити тут невеликий привал. А може і прилягти поспати... Так поспати ноги страшенно втомилися, все тіло гудить, очі закривваються. Нікуди не втече той Пустошитель із своїм злощасним босом... Поспати... Ось перед очима попливши мальовничі картинки. Юнак із якось дівчинкою грає у сніжки… Як весело, вони валяються у снігу… А тепер лежать у двох у каміна, під теплою ковдрою. Дівчинка так мило пригорнулась до нього і вже починає засинати.. Так і йому пора спати… скільки можна блукати крізь темряву, чи не простіше заснути поряд із дівчинкою…
     Дрімота все сильніше й сильніше заволодівала Еланом. Він розлігся на землі неподалік від гнилої колоди. Думки усе рідшали, ліве око закрилось, а праве ледь-ледь прогладало на світ через повіки. Його рука мимохідь, бездиханно, звалилась в калюжу гнилі. Але яка різниця, нехай полежить... спати, так спати… ось поряд знову дівчинка… Хм, але от тільки, до чого цікаво – рука в гнилі почала розовіти… а он потекли маленькі червоні струмочки… такі красиві… Але все потім, зараз треба заснути… Червоні струмочки… червоні… та це ж кров… Хоча хоч би і кров, у нас її достатньо, пора спати, хто зігріє бідну дівчинку… ні ні ні кров… кров… КРОВ!
     Юнак буквально заволав крізь затьмарений розум і це пробудило у ньому життя. Він швидко скочив на ноги і з останніх сил волі чимдуш побіг уперед, перескочивши злощасну колоду. Всі думки наче переклинились в імпульсі руху і він довго не зупинявся час від часу стукаючись у стіни і спотикаючись.
       Елану довелось прокульгати достатньо велику відстань, перж ніж він відчув, що  розум остаточно прояснився. І тільки це сталося його рука наче спалахнула вогнем. Виглядала кінцівка поістині жахливо - всюди де її торкнулася гниль шкіра практично облізла;  в багатьох місцях з артерій бігли невеличкі струмочки крові. Тут явно потребувалась серйозна медична допомога, але от тільки у Елана на даний момент був лише один засіб - знову усе міцно замотати бинтом. 
     Ще одну таку підлість від цих злощасних катакомб, юнак явно не зміг би пережити. Отож для нього було поістині великою радістю, коли через кілька хвилин розчелина таки вивела його до цілі. Правда придивившись до вигляду цієї цілі юнак зрозумів, що певно на найближчий час про поняття"радість" можна абсолютно забути.
     Перед Еланом постало справжнісіньке живе черево безодні ладне пожерти і переварити увесь світ. Усі навколишні прямовисті стіни відколів, були повністю обплетені суцільним полотном із незліченних зубастих щупалець. На них водночас висіли, шевелилися і кудись повзли мабуть сотні носіїв-восьминогів найрізноманітніших розмірів.
     Найменші з їх мушель сягали метрів трьох, найбільші мабуть метрів тридцять. І всі вони, і малі і великі, намагались дістатись до найліпших ділянок на стінах, із виступами чи впадинами. А тому постійно штовхались, чіплялись один за одного, відганяли і зривали щупальці конкурентів.
     Їх безумна колотнеча, роздирала провалля, змушуючи його двигтіти аж до глибини коріння. Ну а що можна сказати про відчуття комах людського зросту потрапивших до цього пекла. Виберіть асоціацію між астероїдним полем чи серцевиною урагана, та спробуйте прогулятись їх просторами. Звідусіль падають якісь обломки, в повітрі хаотично носяться щупальця і брилоподібні мушлі, вуха закладає від скрежету і грохоту; а ти все намагаєшся зрозуміти чи ще живий чи уже помер і став якимось духом.
     Доречі про духів, вони тут також були присутні у великій кількості. Напівпрозорі побратими Пустошителя, заповнювали собою пустоту в середині провалля. Примари кружляли в якомусь хаотичному вихрі, утворюючи кошмарне ядро всього цього дійства. Таке собі сонце загробного світу, що не дарує життя, а віднімає його у кожного пійманого погляду.
     Після всього вищеописаного можна було подумати, що наш герой накиває пятами із цього проклятого місця. Але безумна доза стресу, навпаки позбавила його усіх самозахисних рефлексів, і переключила в режим якогось автоматичного термінатора. Елан дійшов до грані і уже просто не міг боятися іще більше; йому стало просто байдуже до всього на світі. Юнаку хотілося лиш би чим поскоріше зустрітися із своїм противником, або нарешті знайти собі смерть.   
     Отож ступивши на поріг всієї цієї мясорубки, Елан почав прикидувати в якому із носіїв мав знаходитись ворожий владика. На перший погляд завдання могло здатися надзвичайно складним, але на справді все в цьому питанні було дуже просто. Серед решти восьминогів,  один виділявся відразу кількома параметрами. Своїм розміром, він настільки перевищував побратимів, що радше нагадував окрему гору. Мушля його була мабуть більша за сотню метрів! А щупальця, цієї мушлі, поєднувались з контурами стіни відколу, наче невеликі гірські хребти! В додачу до розміру, титанище мав не чорне, а золоте забарвлення; завдяки чому блистів навіть при наявних кригтах світла. 
     Провівши анологію з таким же золотим виглядом коронального замку, не важко припустити, що в цьому носієві і мав знаходитись ворожий владика. Куди більшою проблемою для юнака було знайти можливість дібратися до нього. На щастя між золотим носієм і позицією Елана знаходився іще один великий і доволі стабільний носій, мушля якого могла зійти за місток. От тільки слід додати, що дистанцію від печери до цього містка, а потім і від містка до золотої мушлі, хлопчина мав подолати по рухомим щупальцям. Тобто одною ногою стояти між смертоносних кликів, іншою опиратись на бездонне провалля. Коротше кажучи те іще завдання.
     Теоретично всю цю історію Елан міг би вельми спростити, атакувавши літаючих у височині примар. Вороги б звернули на нього увагу і напевно б провели до свого повелителя. Але практично ця ідея юнаку надзвичайно не подобалась. По-перше велике питання чи вихр примар відразу ж його не прибє. По друге Елан бажав перед тим як показуватись, по можливості непомітно оглянути золоту мушлю. Добре було б заздалегіть побачити, що там на нього чекає в її глубинах; а також розробити кілька маршрутів для швидкої втечі з ворожого лігва.
    Отож в останнє все зваживши, Елан сховав меч за пояс і ступив до самої межі із проваллям. Поблизу його печери знаходилися три щупальця: одне на два метри вище, одне десь на чотири метри правіше і одне на метрів шість нижче.
     Оскільки сорочка чомусь не бажала перетворюватись у пароплан, довелося знову удатися до скалолазання. Добре, що восьминоги вдоволь пороздовбували стіни провалля. Глибоко вдихнувши юнак міцно вчепився руками за невеличкий горизонтальний жолоб, а ногами почав переміщуватись по окремим виступам в прямовисній стіні. Це було надзвичайне завдання, якщо зважати на одні лише забинтовані поранення. Кожен метр в бік щупальця, давався через величезні муки, і все ж якось обійшлося без зривів і падінь. 
     Досягши того щупальця, що було правіше, Елан обережно ступив на його поверхню і далі уже пересувався повзком, притримуючись за ряди кликів. Перша половина цього маршруту проминула доволі благополучно; але на другій частині юнака раптом перестріла чергова напасть. Як на зло, до восьминога за якого вчепився Елан, підповзли два інших, та почали штовханину за місце. Юнак сподівався що скоро усе минеться, і зйожившись чекав, намагаючись утриматись на рухомій платформі. Але боротьба носіїв навпаки набирала обертів, аж поки наш нещасливець не опинився в самому центрі протистояння. 
     Батоги засвистіли за декілька метрів від голови, і в апогеї цього кошмару у Елана просто не витримали нерви. Він скочив на ноги, пробіг декілька кроків і в стрибку схопився за одне із щупальців нападників. Таким чином ошаленілий розум зібрався перелетіти залишок дистанції до чорної мушлі. Але розрахунок виправдався тільки частково – тарзанка відправила юнака у потрібну сторону, і водночас сильно підкинула вверх. Тому відпустивши щупальце, він мусив іще падати метра чотири вниз. А коли упав на край мушлі, то через прискорення не міг зупинитися, і наче згірки котився далі. І певно безодня уже готувалася проковтнути нахабного літуна, коли раптом він кудись провалився і все зупинилось. На шляху Елана трапився один із печеро-подібних входів у мушлю, і схоже, що тільки ця випадковість його й врятувала.
    ***
     Довго довелось юнакові вислуховувати скарги від усіх своїх кісточок і боків, поки ті знову погодились виконувати хоч якісь рухи. Забився він доволі серйозно, і взагалі диво що після такого падіння зміг знову стати на ноги. Не знаю скільки іще нашому герою доведеться випробовувати запас своєї удачі, але боюсь що той уже доходив до дна. Необхідно було чим поскоріше завершувати всю цю історію, інакше по всім законам логіки хлопчину чекала якась велика біда.      
     От тільки поки що "поскоріше" особливо невиходило. Судячи із звуків, на поверхні мушлі продовжувалась колотнеча кракенів. Знову літати над безоднею серед титанічних щупалець хлопчині вельми нехотілося. Значно ліпше виглядав варіант пройти дистанцію до золотого кракена через середину чорної мушлі. Правда, що саме являла собою ця середина ворожого лігва, Елану було абсолютно невідомо тож він ризикував потрапити звогню та в полумя. Коротше кажучи марафонної дорішки до ворожого владики доля юнаку представляти не бажала, тож його поневіряння автоматично продовжувались.  
      Після падіння у мушлю меч Маленького Дона чомусь перестав світитися.  Аби виправити ситуацію Елан, як і попереднього разу узявся перебирати в розумі різноманітні радісні і переможні образи. Його духоносна сила почала з натугою розсувати завісу пітьми, але та раптом заборсалась і активно запручалась. Схоже темнота всередині ворожого носія була цілком живою, і небажала по доброму поступатися своїми володіннями. Юнаку довелось потроїти зусилля, і тільки тоді кілька метрів найближчого простору стали видимі для його взору.
       На границі відкрившогося горизонту Елан розгледів факел закріплений на стіні, який, на привеликий подив, горів не світлом, а пітьмою. Його чорні язики, наче скажені змії намагались кидатися в сторону очей хлопчини, бажаючи їх осліпити. Елан на всяк випадок створив навколо себе захисний щит духа і поспішно пройшов повз дивного антисвітильника. Коли той залишився позаду, завіса пітьми відступила і меч Маленького Дона знову став цілком прийнятно освітлювати все навколо.  Дива та й годі. 
     Далі за “чорним порогом”  Елана в котре зустрічала розвилка із трьох доволі вузьких тунелів. Без зайвих роздумів хлопчина ступив у правий із них (що вів у потрібному напрямку) і відразу ж побачив в його кінці золотисте поблискування головного носія. Певно на вході, з протилежної сторони, чорного факела не було, а тому він і просвічувався наскрізь. Мушля в перерізі сягала не більше тридцяти метрів, отож і не дивно що блукати всередині неї не довелось. Натомість юнака тут могли очікувати неприємності у вигляді зустрічі з ворогами, чи якісь пастки;  а тому уперед він рушив дуже повільно і в повній бойовій готовності.
      Слід відзначити, що на відміну від колишніх багаточислених тунелів по яким довелося побродити Елану цей виділявся крайнє специфічним колоритом. Тут був крайнє неприємний запах; ні не так - тут просто смертельно СМЕРДІЛО! Смерділо наче всередині десятитонної кучі перепрілого сміття. Смерділо так, що очі сльозилися, а легені небажали дихати цим повітрям навіть через тряпку. Але запах то була тільки вершина айзберга, куди більше відчуття огиди у юнака викликоло неприємне відкриття того, що всі стіни і підлогу тунелю покривав шар якогось слизу. Елан спочатку злякався,чи цей слиз бува не пастка чергової гнилої колоди. Але за кілька метрів просування вперед зрозумів, що помилявся, коли дорогу йому перегородив метровий слизень. Хоча називати це створіння слизнем значить принижувати його земний аналог; зустрітий юнаком мерзенний монстр нагадував радше рваний шмат мяса оповитий коконом з якоїсь слизеподібної гидоти. При одному погляді на нього Елану почало здаватися, що щось таке ж мерзеннне заповзає всередину його єства. Як не дивно це нудотне відчуття здалося юнакові вельми знайомим. У розумі почали спалахувати певні асоціяції і спогади. Так він уже не раз переживав цю нудоту,    правда у іншому обліку та за інших обставин…
     - Ні нашому поганому хлопчику потрібно дещо більш розпустне і жорстоке. Додай одягу більшої відкритості, а образу тонкого присмаку насилля…, - прозвучав десь зовсім поряд злощасно знайомий, диявольський голос.
     Іще за декілька метрів далі в тунелі був бічний отвір. Елан потушивши меч і переступивши через слизня, навшпиньки підкрався до нього, і непомітно заглянув всередину. Перед очима постало невеличке приміщення, в котрому знаходилась Похотська Дама і її компаньйон Неарделтанець. Важко сказати який тут зв'язок і які можуть бути пояснення. Але це точно та парочка, що позавчора мучила Сергія, спотворивши його мрії збоченнями. Власне, вони і зараз займалися тими ж справами, певно відпрацьовуючи майбутній “репертуар”.
     Тут варто зробити маленький відступ і повідати про деякі інші деталі. По перше, починаючи з простого зазначу, що ця кімната освітлювалась кількома кристальними, червоними лампами. По друге, у ній величезних псевдослизнів знаходилось певно більше десятка! Огидні створіння повзали і по стінах і по стелі. Про підлогу сказати щось важко оскільки вона була повністю затоплена товстенним шаром болота, - суміш із бруду і мерзоти яку виділяли слизні. По третє - тутешній сморід, відрізнявся від того що був у коридорі - від нього зздавалося  не те що ніс, а навіть горло забивалося. А по четверте слід відзначити, що окрім знайомої нам парочки Неарделтанця і Похотьської  дами в цьому логові квасились іще кілька однотипних персонажів. Така собі  трійка якихось злобних карликів, із надзвичайно збоченими обличчями, і непропорційно сплющеними черепами. Здавалося що у районі мозку, голови нещасних ніби зсохлися, і ополовинились, - мабуть відповідний наслідок їх професійної діяльності. 
     Злобні карлики черпали руками багно із слизом і ліпили із нього різного роду, оголені фігури жінок. Похотська Дама керувала процесом, намагаючись передати у кожній новій скульптурі якомога більше наруги над людським тілом. А Неарделтанець уже намагався грубо приставати, до цих іще неживих образів, подібно якомусь вонючому примату. Бруд і слиз обмазали його уже з ніг до голови, та він здавалось нічого не помічав. Як і не помічав того, що один із псевдослизнів вмостився на його шиї. 
      Довго дивитися на все це було не сила. Всього за кілька секунд уже навіть Сергія в реальності почало нудити. Отож поки діло не дійшло до блювотини юнак поспішно відвернувся і прошмигнув повз диявольську печеру.
     Але на цьому все не завершилось, адже всередині мушлі було далеко не одне приміщення. Всього лиш за десяток метрів уперед, в стінці тунелю прояснився іще один бічний вхід. Я цілком згоден, що після попереднього досвіду Елан мав би його оминути. Але він цього не зробив, адже ж людська допитливість не особливо піддається законам логіки. До того ж із даної печери, долинав якийсь приглушений дівочий плач, що не міг не торкнутися юнацького серця.
     У цьому новому приміщенні Елан натрапив на місцевий зал слави. Такий собі архів для здобутків та перемог хазаїв цього носія. Його стіни загромаджувалися безліччю картин із зображеннями найгірших падінь Сергія. Усі ті миті коли Похотська Дама і Неарделтанець знущались над ним і усі ті мерзенності, які вони творили. В тому числі і останній із інцендентів, коли злощасна парочка спотворила мрію про дівчину під дощем…
     Причому зображення ці були не намальовані, а живі наче голографічні відеоролики, що постійно прокрувались. Цілий океан бездонної чорноти, яка здавалось була забута і стерта, враз востала у памяті хлопця. Жахливі кадри наче рій із кинджалів впивалися у його розум. Але найгірше із потрясінь чекало нашого героя не у минулому, а у майбутньому.
     В самому центрі кімнати знаходився величезний монумент надзвичайно реалістичного виконання. Він закарбував у собі прекрасну дівчинку у весільному платті, яка лежала на землі і страшно плакала. Над нею, спершись на нещасну ногою, стояла Похотська дама, і зі злобною посмішкою дивилась на свою руку. А на руці у дияволиці, на безимяному пальці красувалося кільце, без сумніву кільце-обручка нареченої…
     Страшне пророцтво, зображене в монументі абсолютно вибило Елана з колії і позбавило розуму. Спочатку його душу почали душити сльози, а потім її до країв заповнив безмежний гнів. 
     - Будь-те ви прокляті мерзенні почвари, - во все горло заверещав він, і що було сили рубонув мечем по ненависному постаменту. 
      З якимось аж занадто громовистим гуркітом статуя розпалась надвоє. Але це не принисло юнакові жодного полегшення,і бо уже за кілька миттєвостей до зали слави поспішили явитися Похотська дама і Неарделтанець.     
      - Ви подивіться хто явився до нас вгості, - з гидотною посмішкою промовила дияволиця,- хлопчику, тебе невчили, що ламати чужі речі не слід. Тим паче настільке вишукане зображення твоєї нареченої...
     - Зараз ти у мене будеш валятися на землі не меньш вишукано, - зі страшною злобою пообіцяв юнак.
     - Ти щось плутаєш хлопчику, - все в тому ж манері продовжувала  вульгарна лялька, - це я твоя наречена, а не та нікчема в білому лахмітті. І ти мене насправді дуже любиш, а тому не можеш скривдити.
     У відповіть на почуте Елан в одну секунду створив образ величезного вогняного батога, і шмаганув по ненависні парочці з такою силою, що ті вилетіли з приміщення у коридор. Але відлежувалимь вони там не довго, і відразу перейшли у крайнє своєрідний контр наступ. Похотська дама створила бойову форму у вигляді все тієї ж нещасної нареченої, і за волосся поволокла її за собою.
     - Пробач мені мій сужений, - знову зайшовши в кімнату промовила дяволиця, - я прийшла до тебе в неподобному вигляді. Ти ж любиш мене не за базікання, а за те, як я мучаю для тебе дівок чи не так? 
     Доведений до білого коліна Елан хотів нанести новий удар, але тут у злощасне приміщення ввалилося аж чотири ворожих воїни.  Вони були водночас чимось подібні і протилежні до солдат волі Маленького Дона. У тих же середньовічних обладунках, тільки чорних і спотворених зображенням черепів. З тими ж вогняними написами на кольчугах, але іншого змісту, як то: “убю, знищу, зітру, поглину, зламаю”. З такою ж холодильною зброєю, але у вигляді ланцюгів із кайданами. І іще обличчя противників були закриті потворними масками із рогами, а на їх плечях сиділи якісь маленькі феї.      
     Без зайвих коментарів четвірка атакувала Елана, закинувши в його сторону свої ланцюги наче лассо. Юнак  відправив їм на випередження образ спутаності, вложивши в нього впевненість у своїй спритності. Контр випад подіяв належним чином і ланцюги противників заплелися один за одного повалившись додолу. Але радіти було зарано, уже за якусь миттєвість до Елана полетіли ті дивні маленькі феї, що сиділи на плечах ворожих солдат. Хлопчина не знав чого від них очікувати і тому не встиг зреагувати, коли ті накинули на нього образ якоїсь прозорої ковдри. Як виявилось ця ковдра була зіштопана із безмежної втоми, зневіри,і духовної слабкості. Як і гнила колода вона почала дурманити голову нашого героя бажанням відпочити і забути про все насвіті; а іще давила на його плечі величезним тягарем. Аби не піддатися цьому безволлю, юнак вцепився за думку про військову дисципліну і замарширував на місці. Слабкість почала відступати, але вороги не бажали дати йому час повноцінно звільнитися. Неарделтанець підбігши схопив Елана за руку від чого на нього обрушилась нова напасть. Тіло хлопчини умить неначе наповнилось вогнем і перестало слухатись. Його почав тягнути якийсь звірячий зов плоті до Похотьської дами. Але тут Елан вельми вдало згадав про слизнів і ту мерзоту в якій копався нещодавно цей самий Неарделтанець. Його наповнила огида такої сили, що він її образом зумів підняти і вишвирнути людиноподібного примата назад в коридор.
     Такий активний супротив вельми розлютив присутніх ворожих солдат безволля. Вони заричали і почали разом готувати якийсь новий випад, але Елан поспішив їх зупинити. 
     - Слухайте сюди, - звернувся він до них, - я істиний владика цього світу, що спустився в це вонюче лігво на зустріч з Вашим ватажком. Він обіцяв мені чесний двобій, отож раджу припинити цю гру і відвести мене до нього. Інакше я перестану піддаватися і одним махом спопелю все це ваше гніздилище. 
     Дружній регіт був йому відповіддю, і тим не меньше вороги поприбирали бойові форми. Коли ж вони вдоволь насміялися, то один із солдат зволив відповісти на погрозу юнака.
     - Спопилиш, якже. Уже можеш починати чиркати сірниками владико... хе...хе...хе. Ладно пішли, проведем куди варто, а то тебе дійсно чекають. Та й нам перепаде на горіхи, якщо ми зіпсуємо страву до початку спільного бенкету...