Глава 2

Глава 2
Зов потойбіччя 
     Більшість учасників ордену перенесла його падіння доволі легко. В глубині душі вони погоджувались з батьками, що їх гра у лицарів зайшла кудись занадто далеко. Побоїще палками і всім іншим, що відбулось під мурами Надярної цитаделі, якщо подумати, дійсно могло завершитись для когось із них серйозною травмою.
     Але ось старійшина на імення Сергій, сприйняв репресії щодо древніх, як найбільшу трагедію в своєму житті. Я не дарма виділив цього персонажа у попередній главі, він являвся одним із отців-засновників ордену і тією силою, що рухала його уперед. Хлопчина вважав своїм покликанням відродити занепале лицарство, і заради цього був готовий на все. Доводи розуму зприводу небезпечності фегтування і всього іншого з ним повязаного, для нього мало що значили. Він прагнув жити у подвигах наче славетні герої з пригодницьких книг, а не просто існувати сірим буттям більшості дорослих.   
     І ці прагнення зовсім не обмежувались польотом мрій, як часто буває у дітей його віку. Якісь нестямні енергії штовхали Сергія до дій, які важко назвати цілком нормальними. Землерийні роботи заради створення підземного царства; посадка на городі, серед яблунь, дубової діброви; будівництво оглядової башти із побитої цегли; арсенал різноманітних палиць під ліжком; намагання сконструювати катапульту із старих брусків; поєдинки на даху будинку; і навіть лиття власних монет, із переплавлених пластмасових іграшок, - це далеко не весь список болісних згадок його батьків ще до створення ордену.
      Ну а з появою ордену хлопчина і взагалі став нагадувати якого воскреслого духа древності. День і ніч він роздумував над майбутнім древніх, вправлявся у фегтуванні, вербував нових учасників і мало не власноруч зводив мури надярної цитаделі. Тож коли всього цього не стало Сергій здавалось духовно помер, ну або, як мініум, впав у дуже важку дипресію.   
     Ті ж нестямні енергії, що раніше підштовхували хлопчину до вище описаної діяльності тепер виїдали зсередини його душу. Морок спустошенння починав заповнювати її і чим далі тим ставало все гірше. В додачу у він став, як ніколи самотній. З батьками контакти надовго зіпсувалися, з друзями так, як раніше бачитись не виходило. У результаті поєднання несприятливих факторів хлопчина замкнувся і погрузився в середину себе. 
     У цьому зануренні його мисленний процес значно розрісся, але від того не став ні на краплину світліший. Дипресія задавала думкам хлопчини ритм виключно цинічно-апатійного-приреченого сприйняття всього сущого.
      Єдине, що допомагало Сергійові відірватись від безодні писемізму, була матінка природа. Його шлях із дому до школи і із школи додому пролягав через тихі й безлюдні яри та діброви. У їх чарівних просторах завжди перебував дух чогось вічного і величного, що волею неволею відволікав від всіх суєтних проблем. Наповнюючись цим духом, хлопчина немов би відчував всередині себе якийсь новий простір, хоча свідомістю не міг його якось чітко окреслити.
     Але не буду вас мучити цими пространними водами, а перейду до головного що слід тут сказати. Через певний період часу, чи то від споглядання природи, чи то від спогладання себе і дипресії, чи то від чогось іншого, сталося так, що внутрішній голос нашого героя став звучати якось занадто голосно. І ось ведучи із ним розмову, під час чергового маршруту додому, Сергій зробив для себе дивовижне відкриття. Він раптом зрозумів, що далеко не всі думки в голові належать йому. Хлопчина чітко уловив момент коли сам він мисленно мовчав, а якісь два інших чужих та незалежних голоси в його голові вели між собою дискусію.          
        Звичайно якийсь дорослий подібний момент відразу б відкинув, як нісенітницю. Всім відомо, що ми і тільки ми хазяйнуємо в своїй голові та своїх діях. Але Сергій тоді згадав чомусь зовсім інші перекази. Повір’я про добрий та злий голосок. Вони ніби сидять на плечах та постійно щось підказують у праве чи ліве вухо. Хоча для чого гадати? Хлопчина узяв тай поцікавився у невідомих хто вони і чого їм треба.
     Це явно переходить межі нормального, і тим не менше відповідь не забарилася. Голоси підтвердили здогадку. Один відрекомендувався світлим, інший темним. Обидва помічники-радники від вищих сил. 
     Але звичайно цікавість Сергія не зупинилась на тому і вмить обросла шквалом нових запитань. Отут-то й прийшов кінець його колишній реальності. Ну а аби більш досконало передати нову реальність, що чекала на нашого хлопчину я знову приблизю для Вас маштаб опису. Хоча варто визнати, що ні в якому маштабі і ніякими словами повноцінно я цього не зроблю. Отож вмикайте свою фантазію.
***
     Хлопчина так і не встиг доповнити діалог жодною можливою реплікою. Раптово все ніби обірвалось і в одну миттєвість “помічники” кудись зникли. Свідомість наповнилась безликою пустотою. Але ось знову щось перемінилось і морок розсіяв спалах. 
     Безмежно біле, сліпуче й переливчасте сяйво почало заливати єство Сергія. Воно ніби було живе і несло певний сенс, що насичував та наповнював. Також поряд з’явилось кілька нових сутностей, які відчувались інакше ніж попередні. Ці гості здавалось знаходились значно ближче, й, до того ж, першими почали розмову.
     - Елане… Елане! – почулися водночас радісні і чимось сумні голоси, - ну нарешті це ти, Елане… Елане! – знову і знову гукали незнайомці, аж поки перед очима хлопчини не промайнуло якесь видіння.
     Через усе те ж сяйво нічого не можна було розібрати. Занадто яскраво, ніби коли дивишся на Сонце. Сергій почав примружуватись аби знайти джерело променів. І на превеликий подив, зрештою зрозумів, що це ж він і світиться! Правда тепер його звичний образ школяра і дитини зовсім перемінився. У сутність нашого хлопця немов би вселився образ якогось героя із фантастичних легенд.
     Тіло його укрив масивний, білосніжно сяючий обладунок. За поясом з’явився вогняний меч. Руки наповнила сила здатна здвигати гори. На плечі спустилася мудрість віків і епох. Величніший за будь-кого з смертних чи навіть ефірних створінь. Прославлений усім світом. Він був кимось із роду божественних сил, що підтримували рівновагу усесвіту. Спадкоємець безмежної влади, обвішаний безліччю регалій достоінств. Воїн що не знає поразок і повелитель світла здатний розсіяти будь-яку пітьму.
     Примарне бачення цього персонажа було для Сергія справжнісіньким одкровенням. Він неначе раптом знайшов щось таке, що завжди шукав хоча і сам того не усвідомлював. Та то був лише початок спіретичного впливу на його психіку. Незабаром, видіння немов розрослось і переродилось у іншій картині. 
     Тепер наш хлопчина, у тому ж божественному обліку, кудись прямував. Навколо постала вулиця по істині неземного пейзажу. Здавалось кожен тутешній предмет чи будова, складалися із суцільної гущі кольору. Це так ніби хтось заплів смужки веселки у різні форми. А кожну грань виділив блискучим поєднаннями безлічі зірочок.Причому зірочки були найрізноманітніших розмірів і постійно мерехтіли, якби перекликаючись між собою. Від того все робилося якимось примарним. Місцями предмети виглядали напівпрозорими, а деякі лінії розривалися. В додачу у далині снував дивний зеленуватий туман ніби спеціально пошатуючи горизонт. 
     По правді це не передати мовою нашого світу. Хіба лиш згадати про далекі космічні сузір’я. Представте, що у одному із них стоїть місто із самих лише кришталевих нарисів; а ти гуляєш на пів ілюзорною стежкою, подібно до божества, і не може ж надивуватися.
      Але ось раптом фантастична вулиця завершилась і привела Сергія до берега білосніжного моря. Так йому здалось спочатку; а коли придивився то розгледів, що це не море, а немислимо величезний натовп таких же, як він сяючих створінь. І весь цей натовп побачивши хлопчину почав єдинодушно, щосили кричати: "Елане, Елане,  Елане..."   
    Видіння знову почало змінюватись і перед мисленним взором Сергія постала нова, уже третя картина. Цього разу світла у ній було геть не багато. Скоріше зовсім навпаки. Її наповнювали клуби безпросвітного мороку, а також безліч блукаючих тіней. Причому останні являлися зовсім не оптичним ефектом, а живими духами, від люті і злоби яких усе навколо аж двигтіло.
     Лиш декілька сяючих вогників осмілились явитись сюди і боротися. Та схоже не мали вони жодного шансу на перемогу. Густюща темрява звідусіль оповила нещасних і здавалося зараз поглине. Але остання надія таки залишалась. Адже ось з далини наближався він, озброєний словом незламним. 
     Слово те було істиною, що вражала, мов блискавка, усяке злісне й нечисте. Слово те несло віру й наснагу, кожному в сутності доброму. Слово те почало новий бій і змінило усе кардинально.
     Сполошилось безмежжя зміїних язиків. І у відповідь зазвучав, переповнений ненавистю, шепіт мерзенний. Обіцянки вічної смерті, винищення й найгірших страждань. Цілий світ вони проковтнули б і навіть самих себе.
     Але Елан від того, не здригнувся і на миттєвість. На противагу лихослів’ю він знову та знову повторював свою правду. Його воля була твердіша за планети титанові, а мудрість не мала ні кінця ні початку. І жоден посіпака ворожий не міг устояти перед тією силою: ні знайти слово сильніше, ні кудись утекти. 
    Завіса темряви спочатку заціпеніла, потім затріщала, завищала і зрештою з якимись мелодійними нотами залилася світлом.
     А далі і це видіння розтаяло, переродившись уже у четвертий раз. Причому якесь внутрішнє передчуття передрікало йому стати останнім. Зараз на Елана чекало дещо страшне та дуже важливе.
     Все єство переповнив мертвенний холод. І ось знову навколо забушував океан зловісного мороку. Нині  він як і сам Елан не знав  ні виміру своїй силі, ні навіть поняття якоїсь слабкості. Адже то був єдиний дух, головного творця і вершителя зла. Ворога всього доброго і водночас суперника, що здавалось не має рівних. В кожному серці, що хоч раз пізнало пітьму він знаходив собі притулок.
     І все ж Елан виступив уперед, аби кинути виклик і прийняти поєдинок. Воїн світла був готовий віддати життя заради одної надії на перемогу. Весь усесвіт більше не міг витримати удавки ненаситних сил зла. Тож сьогодні вони мали бути скинуті із престолу, чого б це не коштувало.
     Ще із сивої давнини не ставалось настільки доленосної миті. Але все ж лорд Диявол чомусь зовсім не поспішав прийняти цю зустріч. Він спокійно стояв та чекав, розплившись у посмішці. А коли Елан наблизився покірно схилив голову у поклоні.
      Жахливий здогад пройняв розум світлого воїна. Нажаль уже запізно, аби щось змінити. Кайдан з владою всевишнього монарха упав йому на руки. Залунав величний та громогласний голос “Нехай поглине кара кожного хто прагне пошатнути благий спокій”.
     Вердикт луною повторювався у голові юнака. Він почав кудись провалюватись, провалюватись та провалюватись… І провалля це тривало безмежно довго наче до самого дна світу. А потім усе раптово зупинилось й пекельний жар пройняв плоть Елана. Світлий воїн опинився посеред чорного, розжареного пустиря закутий у вогняні кайдани. І далі провалився уже у забуття…