Глава 1

Глава 1
Битва за “Надярну цитадель”

     Початок нашої історії певним чином пов'язаний із загибеллю так званого «Ордена древніх». Це було обєднання доволі марнославних людей, що намагалися на свій лад відродити занепале древнє лирацтво. 
     Виходило у них приблизно так само, як і у Дон Кіхота. Орден, формуючи свої ідеали занадто сильно оперався на романтичні образи книжкових персонажів. А тому, у результаті дещо відірвався від реального життя і став нагадувати секту крайнє дивакуватих людей.
     Тим не менше ця їх дивакуватість багато кого зацікавлювала. Людям, стомленим одноманітною буденністю притаманно тягнутися до всього незвичного. Отож і не дивно, що і в химерних ідей лицарського просвітництва знайшлись послідовники.  
      Ну а якщо є послідовники, то буде і все інше. Поступово древні обросли достатніми матеріальними засобами, вишколили у тренуваннях своє невелике військо і стали доволі відомими. Дещо пізніше, у стратегічному місці над обривом, вони збудувати замок – так звану Надярну цитадель. Це була їх велика гордість і точка сили, що претендувала зайняти місце на політичній карті місцевого регіону.
     І все було б добре та у якийсь момент між старійшинами, що керували орденом виникла стара, як світ боротьба за владу. Зростання власної значимості скружило їм голову; і замість того аби спільними зусиллями розвивати успіх, старійшини почали мірятись повноваженнями. У результаті частина древніх відкололась і подалась шукати підтримки в сусідньому царстві. 
     Тамтешній правитель прийняв їх з великою радістю. Він уже доволі давно з тривогою спосерігав за зростанням сил цих дивакуватих древніх, і роздумував над тим, як би взяти над ними контроль. Поява ображених вигнанців із числа ордену, давала йому відмінну можливість досягти бажаного. З показною лагідністю і співчуттям, лукавий правитель запропонував старійшині розкольників військову допомогу в отриманні влади над Надярною цитаделлю. В замін він звісно вимагав від вигнанців присягнути собі на вірність і видати усі таємниці ордену. 
     Розкольники погодились і спільно з новими союзниками почали формувати план захоплення Надярної цитаделі. Впринципі нічого особливо складного у цьму не було: заколотники мали сили в рази більші ніж у ордена. Єдине, що їм потребувалось так це дещо перелаштувати своє озброєння і обмундирування під специфіку бою з фанатичними рицарями. Ну а іще підгадати найбільш сприятливий момент для удару. 
      От тільки гадалок серед них не знайшлось, і цей самий сприятливий момент довелось створювати штучно. Одного із зрадників перебіщиків, вороги підіслали до древніх повідомити про майбутню атаку. В додачу до попередження уточнили, що головний удар буде нанесений по воротах Надярної цитаделі якимось особливим засекреченим тараном.
     Древні розіслали лазунчиків і перевіривши інформацію про приготування ворогів почали швидко нарощувати  бойовий потенціал. І на погибель собі, піддавшись на провокацію, вирішили замінити старенькі ворота цитаделі на нові троєкратно броньовані. У момент цієї заміни, загарбники і напали, тим самим отримавши перевагу не лише в силі, а ще й  у тактичній ситуації.
     І все таки незважаючи на черезвичайну нерівнсть у шансах сторін, битва між ними завершилась абсолютно непередбачувано. За всю історію середньовіччя певно не знайдеться жодної іншої битви із подібним фіналом. А тому я хотів би описати її для Вас в повній детальності, хоч це і буде невеликим відступом від основної історії.    

***
     І так давайте перенесемося в той грандіозний день, коли до мурів Надярної цитаделі виступило військо загарбників. Картину бою ми почнемо розглядати із розстановки сил на дальніх позиціях і бо саме там відбулася перша збройна зустріч обох сторін.
     Твердиня древніх стояла при вершині одного із найвищих місцевих пагорбів. А тимчасовий табір війська противників, розкинувся у його підніжжя, в низинних ярах. Відповідно, останні, аби вдарити по“Надярній цитаделі”, мусили якось вибратися наверх. І це не просте завдання, оскільки більшість доступних схилів протистояли їм надзвичайною крутизною; а полога сторона пагорбу, тягнулась далеко на північ, у володіння іншого, нейтрального царства.
     Щоправда була тут одна вузька доріжка, прокладена одинокими путниками, котра пом’якшувала проблему. Але тільки пом’якшувала, адже одна справа пробігти по хитких валунах парі прудких ніг, і зовсім інша, піднятися збитому натовпу військового загону. До того ж у деяких місцях цей непевний маршрут межував із заростями чагарнику, які могли приховати засідку. І тим не менше, вороги мусили змиритись з усіма небезпекам, адже чекати поки на спині виростуть крила занадто довго.
     Безперечно, що орден древніх передбачив напрям наступу противника, і не міг не використати можливість йому завадити. Ну або не завадити, а просто призупинити і дещо похитнути у самовпевненості. Вузький прохід відмінно підходить для поєдинку малим числом. Отож особливо не втрачаючи у бійцях древні зуміли зібрати процесію для “достойного привітання гостей”. 
     До “вітального загону” увійшли відбірні дужі сміливці, а очолив його найвідчайдушніший із них, старійшина на імення Сергій. Особливість цього персонажа полягала у схильності до поривів авантюризму, нездоланній впертості і різноманітних, занадто неясних дивацтвах (про які ми іще поговоримо). Він першим хапався за ризиковані починання і здається був щасливим лише прогулюючись по лезу ножа. Причому завжди, до будь-якої із таких справ, старійшина підходив із надзвичайною нестямністю. Ніхто в ордені, не міг конкурувати із ним у цьому відношенні. Заради перемоги Сергій здавалося міг змести усе і усіх на своєму шляху. Навіть друзі шарахались приступів його азартної буреносності. А коли загрозлива вдача старійшини, оживала у поєдинках він і взагалі здавалося перетворювався на якогось лютого звіря, - ричав, шипів, рвався в перед, вистроював жахливі гримаси обличчя; коротше кажучи міг атакувати психологічно не гріше ані ж мечем.
     Перед відправкою на вилазку Сергій подумав про те, що це ж “ментальне озброєння” буде не зайвими і його побратимам. Звичайно старійшина не міг нікому передати “духовних енергій”, зате знайшов спосіб ефектно перевтілити зовнішній вигляд свого загону. Більшості підопічних він наказав вимазатися до суцільної чорноти сажею, обмотатись травою з гілляччям та зодягнутися у брудні, чорні речі. Вийшли абсолютно “хелоуінскі образи”, які мало доповнити скоре смеркання. Ось вам один із прикладів того, що я мав на увазі під “дивацтвами Сергія”. Хоча, варто визнати, при нинішніх обставинах, подібні його ідеї, дійсно могли бути корисними.
     Оскільки наряджання учасників карнавалу зайняло доволі багато часу, подальші події розвивалися надзвичайно стрімко. Ледве загін “страховиськ” устиг розташувати засідку на стратегічному маршруті, ворожі вояки почали підйом в бік “Надярної цитаделі”. Марш їх чобіт наростав подібно штормовим хвилям, що готувалися врізатись у скелястий берег. Ці звуки змушували здригатися землю й повітря, та мимоволі відігравали партію на нервах захисників ордену. 
     Кров у їх жилах запульсувала пришвидшено, розносячи тілом хвилі адреналіну; легені подвоїли тягу; плечі відчули невидиму важкість. Пальці що було сили уп’ялись в руків’я клинків, аби втримати силу у м’язах. Зуби ж із силою прижалися один до одного аби не цокотіти і не видавати страху.
     Жахливо вимотує душу час в очікування початку бою, тож добре хоч сам цей початок не залишив місця для зайвих сентиментів. Не встигла й одна нога, передовика загарбницької колони, порівнятися з позицією командувача Сергія, як здається навколо здійнялась ураганна буря. 
     З моторошним ревом “полчище страху” накинулось на ворожий стрій. Переляканих противників здавалося звідусіль почав осипати град болючих ударів. Причому з кожною наступною секундою їх ставало все більше. Не зустрівши практично жодного опору мечі і руки воїнства древніх швидко набирали додаткових обертів, неначе якісь оскаженілі саблезубі млини. Грізна колона нападників так і не спромігшись на адекватну реакцію, поспішила розсипатись на окремих боягузливих втікачів. В паніці, вони ефектом доміно, мало не повалили своїх побратимів із стежини у провалля.
     Аби швидко закріпити успіх, старійшина Сергій вирішив задіяти свою наступну бойову заготовку. За визначеним сигналом піддані йому вояки швидко відступили назад, і пустили вслід противникам кілька зараннє заготовлених важких колод. Не такий вже й надзвичайний, але доволі ефектний хід. Грохіт наздоганяючих деревяк, остаточно звернув бойовий дух противників, а разом з тим і їх першу атаку.   
     Але радіти древнім було зарано. Противник значно переважав числом, тож майже відразу зумів сформувати нову наступальну колону. І настроєна вона була куди серйозніше, ніж попередня, оскільки уже знала про «загін страховиськ». Повторна засідка останніх не викликала в рядах ворога колишньої паніки, шквал їх блискавичних ударів зустрів твердий опір. І все таки ні старійшина Сергій, ні його піддані не збирались так просто відразу здаватися. Відступивши до найвужчого місця стежини, вони сформували  живий щит, що близько години стримував загарбників. 
      Загін наших героїв бився по істині відчайдушно, і один їх меч коштував не менше трьох ворожих. От тільки противників, знову ж таки повторюсь, було значно більше; вони постійно змінювали один одного неминуче вимотуючи вояк ордену. Зрештою ті почали пропускати удари, нести утрати і таки були видавлені із стратегічного звуження при вершині схилу. Добре хоч неподалік були доволі густі зарослі, в яких вони змогли поспішно і вдало розсіятись з під кувалди ворожого гніву.              
***
     Важко сказати хто в даному раунді  залишився переможцем, хоча особливої ролі це і не грає. Факт той що загарбники зрештою отримали дорогу далі наверх. А значить, поєдинок переходив до основної частини. І тут нам знову доведеться зупинитися на тактичних перспективах кожної із сторін. 
     Оскільки загарбники подолали підйом на вершину пагорба наступною їх ціллю явно мав бути штурм воріт цитаделі. Точніше кажучи штурм пройому воріт, адже самі вони, як згадувалось вище, були демонтовані. 
      Зробити це, все ж, було не так просто, як можна подумати. Архітектори древніх, розташували вхід у твердиню на самому краю пагорба, над стрімким обривом. Перед воротами вони залишили всього лиш кілька метрів вільного простору, отож великими силами по них ніяк не удариш. А звужений, "зміїний" стрій атакуючих древні збиралися зустріти живою стіною щитів і списів.   
      Наперед у пройомі воріт, вони повиставляли своїх найкращих рицарів у повному обладунку з мечами; позаду них допоміжних воїнів зі списами; а на стінах лучників для прикриття з верху. Все по цілком класичній війсковій схемі для даної ситуації.
      По тій же класиці була організована і решта оборони твердині:  без особливих новаторств, але вельми грамотно. Я не буду на ній зупинятися, зате памяну про бойовий дух захисників ордену. Древні і в мирний час виглядали якимись фанатиками, що готові були лоба розбити аби довести усім свою доблесть. А тепер, у бою, та ще й у такому, в якому не має куди відступати, всі вони нагадували єдиний залізобетонний стовп - їх не посунеш і не зігнеш, можна тільки звалити.    
      У загарбників не було а ні такої твердої мотивації, а ні наукової правильності у виконанні військових маневрів. За те вони продумали кілька хитрощів, що мали компенсувати і те і інше. Але перед їх виконанням потрібно було розслабити пильність захисників ордену. А тому перша хвиля нападаючих помчала до мурів цитаделі  абсолютно безладним натовпом, і відразу ж відступила, при перших же пострілах лучників. Така собі дурнувата розвідка боєм, занадто самовпевнених вояк.
     На другу спробу приступу вороги пішли кількома сконцентрованими групами, під прикриттям своїх стрільців. Але до цілі знову ж не дібралися – ні з того ні з сього, перелякалися і розбіглися під дружній сміх древніх.
     Третього разу нападники вишикувалися черепахою. Грізний стрій прикритий щитами й списами, звісно потужний засіб для наступу. Але  і в такій формації противники чомусь не поспішали штурмувати цитадель. Замість того вони підійшли до границі досяжності пострілів лучників і почали їх дразнити. Вигукували різні образи і били списами й мечами об свої щити, закликаючи древніх стріляти. Ті ж не збиралися піддаватися, прекрасно розуміючи, що ворогів не дістануть, а лише даремно витратять стріли. Це було звісно цілком розумно, от тільки черепаха загарбників насправді зовсім не боєприпаси у оборонців виманювала, а приковувала до себе їх увагу.
     Поки всі в цитаделі озлоблено вслухалися в викрики противників, і намагались не проґавити момент коли вони нарешті наблизяться і поплатяться, сталось велике лихо. З іншої сторони від основного дійства, під прихистком трави, підповзли ворожі лазутчики, і закинули за мури цитаделі кілька сфер з чорним чаклунством. Уже за кілька миттєвостей всю обитель древніх почав стрімко заповнювати чорний їдкий дим.     
     Засліплені і позбавлені чистого повітря воїни ордену на певний час частково утратили боєздатність. І звісно цим поспішила скористатися «черепаха» загарбників, з натхненням ударивши по захисникам воріт цитаделі. Хоча сходу прорватися крізь заслон лицарів ордену вороги і не змогли, ситуація явно перемінилася на їх користь. Доки дим із чаклунства розвіювався, до черепахи устигли відтягнутися лучники і додаткові резерви; усі разом вони намертво закріпили свою нову позицію, і наче кліщ вчепилися в цитадель. 
     Далі між сторонами конфлікту розпочався крайнє зажатий ближній бій. Його основна суть зводилася до того аби просто на просто фізично видавити противника з сектору біля воріт. Кожен зданий або захоплений метр зараз був мало не вирішальним, а тому передові шеренги обох воїнств практично злились воєдино. Простору між ними не було навіть аби махнути мечем, солдати таранили один одного і часто вдавалися до рукопашної. Запеклість дійства зашкалювала, навіть близлежащий до нього схил почав дещо обвалюватись.   
     Довгий час жодна зі сторін не могла взяти верх. Тоді командувач загарбників вирішив знову спробувати перемінити ситуацію підлістю. Його розрахунок був наскільки простий, настільки й нахабний. Він направив нову диверсійну групу, повторно закидати цитадель димом і спробувати при тому захопити частину її мурів.
      Як виявила ця перевірка, якою б не була мужність древіх, їх нехлюйство її перевершувало. Захисники ордену не вважали реально можливим, що вороги насміляться знову приповзти із тих же кущів, що і пів години назад. А тому більшість тилових вартових, вони і з дитячою простодушністю перенаправили на потреби битви за арку воріт. Розплата виявилась страшною. До сміхоти авантюрний напад нової диверсійної групи (в який мало вірили навіть його виконавці), таки увінчалася успіхом.  І не просто успіхом, а фактично поразкою древніх.
     Окутавши усе навколо димом, і сховавшись в його завісі загарбники зуміли забратися на стіну фортеці ордену. Пер ж ніж древні почали адекватно реагувати, диверсанти уже встигли захопити десь два десятка метрів стіни. Вони просто на просто розділилися, і закупорили цей відрізок двома блокпостами. Блокпости їх звісно були крайнє слабкими і не могли б довго протриматись. Але цього і не потребувалося – розгледівши успіх своїх підданих ворожий головнокомандувач направив до захопленої стіни частину військ, що штурмували ворота.   
      Ті швидко закріпили, і розширили новостворену переправу всередину цитаделі. Відкрився другий фронт протистояння, що явно схилив чашу перемоги в сторону ворогів. Оскільки війська загарбників значно переважали чисельністю війська древніх, розширенння поля бою, прирекло захисників цитаделі на вірну поразку. Тай їх бойовий дух, вражений успіхом підлих диверсантів, з грохотом завалився й уже не міг спромогтися на жодні подвиги.       
      Настрій ворожого головнокомандувача, що спостерігав за швидким крахом ордену, був просто божественний. Він уже представляв, як змусить цих впертих лицарів поклонитись собі, і як бурно святкуватиме перемогу. От тільки ейфорія на полі бою далеко не ліпший порадник, і за легковажні мрії йому тут же довилось поплатитися. 
     Головнокомандувач загарбників повторив точно ту ж помилку, що привела до поразки древніх. Він кинув всі сили у бій, і зациклився на його дійстві, зовсім забувши поглядати по сторонам. А тому і не помітив, як з тилу до нього наблизились «страховиська» під командування старійшини Сергія.
       Даремно ворог списав їх з рахунків. Передовий загін древніх хоча і відступив, але не вибув з гри; насправді він весь час знаходився поряд і тільки й чекав слушного моменту атакувати. Отож відправивши практично усіх воїнів в бій, ворожий лідер надав древнім відмінну можливість помститися.
    Ви тільки уявіть, як перекосилась посмішка загарбницького командувача коли за двадцять кроків від нього виник загін «страховиськ». Урятуватись від їх стрімкого і гнівного нападу у нього уже не було жодної можливості. Але і здатись гордість ворожому лідеру не дозволяла, отож призвавши кількох найближчих соратників він з холодною злобою прийняв цей безнадійний бій.
     Вразити головний розум загарбницького полчища, взяв на себе честь особисто старійшина Сергій. Він налетів на нього немов грозова хмара, весь чорний і переповнений блискавичних ударів в суміші з бойовим ричанням. Але, противник на диво стійко зустрів шквал випадів страхолюдини, і не відступив навіть на крок. Більше того доволі швидко він перейшов до впевненої контратаки, змусивши Сергія забути про палаючий гнів, і сконцентруватися на правильних піруетах.
     Загарбницький командир однозначно виявився одним із ліпших фехтувальників з якими зустрічався наш старійшина.  Але деякі з своїх ударів він наносив занадто замашисто, відкриваючи при тому свій корпус. Вирахувавши в правильний момент це вікно в обороні противника, Сергій викрутився і наніс потужний удар в його плече. Як виявилось, занадто потужний удар, а тому не достатньо спритний. Опонент зумів ухилитись, але для цього використав складний маневр і дещо утратив рівновагу. Старійшина не проморгав секундної переваги, і упавши на коліно ударив по ногах ворога.   
     Той підкосився, але в падінні зумів стрибнути на Сергія. Супротивники завалилися і покотились землею колошматячи один одного кулаками. Потім знову зуміли якось звестись і знову схопилися за мечі. Старійшина древніх виявився дещо попереду ситуації, і першим пішов у нову атаку. Але ворожий командувач чомусь не став відбиватись, а натомість також наніс атакуючий випад. У результаті противники страшно зойкнувши уразили один одного. 
     У цей епічний момент, навколишній гуркіт раптово зник. Бій під цитаделлю обірвався, але зовсім не тому, що воїнства з обох сторін, були якимось магічним чином зв’язані із вищеописаними дуелянтами. Ні, справа тут у значно простіших причинах, радше природно-юридичного характеру.
     Заради їх логічного пояснення варто зробити невеличкий відступ. Як відомо, у кожному царстві існують фундаментальні закони, котрі керують руслом його буття. Так от “Надярна цитадель” підкорялась ряду постанов, які обмежували свободу дій людей певного сорту. Поділ відбувався згідно вікових категорій і утворював дві окремі касти: так званих  “дітей” (з обмеженими свободами) і так званих “дорослих” (привілеї котрих дозволяли керувати дітьми).  
     Усі вояки які брали участь у баталії на пагорбі, належали виключно до касти дітей. Навіть командувачі-старійшини сильно не дотягували до вісімнадцяти років. Вони не мали дозволу на проведення збройних зіткнень, і у даний момент порушували цілий ряд категоричних заборон від дорослих. Отож коли поряд непомітно з’явився один із них, нестямна буря військових пристрастей навколо цитаделі миттю угасла. 
     Батько, відомого нам старійшини Сергія, та двох його братів, саме спокійно повертався з роботи по вуличці прилеглій до “Надярної цитаделі”. Дивний грохот удалині, викликав у нього непевні асоціації із зносом будинку, репетицією рок-концерту чи випробуваннями бронетехніки. Але коли перед очима дорослого, постало полчище дітей з різний районів, що колошматили друг друга палками, реактор його свідомості прямо таки закипів. Ну а уже за мить і цілком очікувано вибухнув, накривши усіх присутніх хвилею ментального ураження.
    - Діти та ви що уже останні клепки один з одного повибивали?! Та ні одної лікарні не вистачить аби вас всіх забрати! І могильщиків стільки у місті теж немає! Ні ну це треба додуматись, влаштувати ціле побоїще! Якісь маніяки із палками! Люди вже скоро будуть боятися ходити по вулицям! Вам треба аби поліція роз’яснила, як нормально поводитись?! Ні ну я просто…, - батько запнувся аби набрати в легені повітря, після чого глянув на вимазаних “страховиськ”, - о, це вже ви певно в чортів обертаєтесь! Відмінники освіти! А уроки як лежали незроблені так і лежать! Ні всетаки нам не вистачає практики залучення школярів до роботи на якій небуть шахті! Ну нічого я для вас щось придумаю, нічим не гірше, - знову запанувала коротка мовчанка, після чого звернення було уже виключно до синів, - комп’ютера до Нового року не побачите! Щоб через три хвилини були вдома, ми там іще продовжимо…
     Після цієї ясної і недвозначної промови ситуація миттю розвантажилась: вороже полчище із сусіднього району усе разом забралося геть; воїнство древніх почало збирати залишки зброї, і також розходитись по домівках.
     Коли ж батько нарешті зник за рогом, процес цей дещо призупинився. Змучені вояки вирішили присісти на доріжку і обговорити пережиту битву. Вона для них завершилась, якось крайнє сумнівно, і принесла значні збитки. Надярна цитадель здавалось пережила метеоритний дощ; в кількох місцях її земляні насипи-мури повністю зруйнувалися. Запаси шматків гілляччя, яке кидали “лучники” вичерпалось. Більшість дерев’яної зброї і обладунків можна було викинути. Про плоть і кості вояк і взагалі краще не згадувати. Кожний пропущений удар завтра ними відчуватиметься, а то й і розквітне синцем. 
      Коротше кажучи орден утратив свою боєздатність. А тому пер ж ніж розходитись по домівках, його учасники розподілили завдання з відновлення усього вище перерахованого. А також продумали нову тактику поєдинку у разі повторного нападу ворогів. Наступний бій за Надярну цитадель вони обовязково мусили виграти.
     Нажаль цим надіям не судилося справдитись. Противники, що також отримали достатню кількість синців, вирішили нанести наступний удар по ордену політичними методами. Вони просто напросто поскаржилися батькам, що їх бідних нещасних овечок, ні з того ні з сього, побили злодії з Надярної цитаделі. Після цього у касті дорослих пройшли свої капітальні розборки, в ході яких було прийнято рішення припинити діяльність ордену самими жорсткими методами. 
     Земляну цитадель над яром, яку древні будували кілька місяців, бульдозер усього за годину скинув у прірву; їх реліквійне озроєння з відбірних коряг варваськи знищили у вогні;  а самим учасникам ордену під страхом покарань від дільничого поліцейського, було заборонено навіть збиратися разом.
     Таким от чином історія ордену і завершилась, але наша історія з цього моменту тільки починається.