Розділ 2

Кадіра прийшла до тями, лежачи на землі: старанний розбишака її ледве не задушив. Шию саднило від піску, який в’ївся у подряпину.

– Дочаклувалася, відьма? – мстився головний розбійник.

Чобіт врізався їй в живіт, й Іврайна спробувала зісковзнути у жадане небуття.

– Підніміть її!

Сильні руки не забарилися поставити жінку на ноги.

– Хто тут наволоч?

Ляпас зчервонився на її щоці, одразу схованій за пеленою густого білявого волосся.

– Хто першим бажає привітатися зі смертю?

Інша щока не залишилася обділеною.

– А вона була б красунею, коли б не відьма, – зауважив бридкий голос за спиною ватажка.

– Будеш моєю жінкою, відьмо?

І розбійник нагородив її довгим поцілунком в губи.

Блакитні очі спалахнули, мов вирок. Але опалені звірячим поцілунком вуста не встигли промовити закляття.

Від удару в сонячне сплетіння кадіра зігнулася і точнісінько впала б, якби помічники ватажка тримали її не так міцно.

– Чаклувати у моїй присутності надумала? – долетіло до неї крізь шум у вухах, наче глухе каркання. – Ведіть відьму до табору, пограємось у кращі часи колишнього короля Арна. Світла йому пам’ять!

Іврайні зв’язали руки за спиною, заткнули рота і зав’язали очі. А потім, пхаючи у спину, повели кудись під звучний регіт розбійників.

І ніхто не звернув уваги на те, що за ними, тихіше за лісового хижака, йде хтось, ведучи за повід коня.

Іврайну штовхнули обличчям вниз на щось, що пахло соломою. Чаклунка спробувала піднятися, але змогла тільки повернути голову набік. Тіло нило і не слухалось, у голові надовго не затримувалася жодна думка, не даючи сконцентруватися.

У таборі не співали, лише сміялися, хоча сміхом це було важко назвати. Ще не звірі і вже не люди, ці істоти видавали дивні рикаючі звуки. Були тут і жінки, високі голоси злітали зовсім поряд, але слів не розібрати. Шипіло вогнище, у яке потрапила вода. Груба лайка і жіночий плач забили інші звуки.

Від фізичного болю і відчуття приниження чаклунка знепритомніла.

Коли її розбудили і зірвали з очей пов’язку, настала ніч. Зірки іноді визирали над галявиною й одразу ховалися серед підсвічених місяцем молочних хмар. Розбійники зібралися біля вогнища. Їх було десь три десятки. Цікаві очі п’ятьох жінок слідкували за кожним кроком чужинки. Ватажок сидів на стільці, який, мабуть, повинен був зображати його трон, інші – на дерев’янках.

Іврайну супроводжували троє. Ніж одного з них іноді торкався шиї полонянки, і бридкий металевий холод неначе простромлював її наскрізь.

Розбійники принишкли, чекаючи, доки чаклунку підведуть до вогнища. Навіть жінки припинили шепотітися.

Їй звільнили руки, перерубавши мотузку. Кров прилинула, пальці запекли нещадним болем. Іврайна спробувала розтерти зап’ястки, але близькість ножа примусила забути про щось інше, окрім присутності леза.

– Ти – відьма, – каркнув розбійник. – Але я людяний і полонених просто так не вбиваю.

Крики згоди долинули з усібіч. Кадіра би вбила його одним поглядом, якби могла, але вона ослабла і помре раніше, ніж закінчить закляття.

– Тому ми будемо тебе судити, – продовжував він.

– Ми всі знаємо, які ви справедливі! – пропищав гидкий голос у неї за спиною.

– Згідно із законами Граньянського королівства, як носій зла, ти маєш перестати шкодити людям, – раптом його очі спалахнули нестримною жорстокістю, що йде тільки від безнадії. – На коліна, коли я оголошую вирок!

Іврайну штовхнули, і вона боляче вдарилася колінами об землю. Ніж невідступно слідував за її шиєю.

– Чому ви нас так ненавидите? – запитала кадіра, відчувши у роті присмак крові. Голос хрипів, не маючи сили на чари.

Розбійник аж нахилився до неї.

– Бо ви не люди! У вас немає серця! Ви потвори, які не заслужили ходити по світу! За те, що ти вбила мого товариша і намагалася вбити мене, можливий вирок один – смерть, – він знову розвалився на своєму троні. – Але спочатку ми трохи пограємось. Виколіть їй очі!

Вершник увірвався на галявину і під налякані крики перестрибнув через вогнище. Скориставшись несподіванкою, чаклунка махнула рукою в бік головного розбійника, і той зайшовся в агонії і затих, звісивши руки з трону. Меч незнайомця розрізав живіт найнебезпечнішого з її конвоїрів. Вершник на ходу посадив кадіру перед собою.

Розбійники заклякли, не зрозумівши, що сталося, а за мить було вже пізно наздоганяти втікачку.

Іврайна притискалася до чоловіка у темно-синьому одязі, відчуваючи, що обов’язково впаде під копита коня, якщо хоча б трохи відсторониться від рятівника. Вперше у житті їй захотілося бути просто слабкою людиною, від якої нічого не залежить.

Вони виїхали з лісу і припустили через прибрані поля, що ніжилися у місячному світлі.

– Вони нас не наздоженуть, – запевнив рятівник, дозволяючи коню перейти на шаг. – Тепер кажи, хто ти така, що вони збиралися так жорстоко з тобою вчинити?