Розділ 4

Сонце нарешті втекло від хмар, і ті віднесло вітром у вишині. Небо вигнулося над головами, чисте, нічим не заплямоване, таке синє, яким буває лише на початку весни чи наприкінці осені. Іноді і внизу здіймався грайливий вітерець, щоб обсипати останнє листя і розкуйовдити волосся. Здавалося, світ всміхається до людей.

Ходейна, Джуліанна та Андрі гралися як діти, бігаючи понад кручею, де внизу широка Дана насуплено котила темно-сірі із золотим мереживом хвилі.

– Я тебе дожену! – пропищала Джуліанна, ледь не посковзнувшись і не зірвавшись з кручі.

Андрі підхопив її, коли принцеса майже втратила рівновагу.

Максейн стояв трохи подалі. Загорнений у свій чарівний плащ, він здавався загубленим променем вчорашньої вечорової заграви.

– Ви граєте нечесно! – образилася задихана Ходейна, коли товариші кинулися до неї з обох боків.

Усміхнена, вона підійшла до Максейна.

– Про що ти думаєш? – неголосно запитала вона. – У нас усе гаразд, а ти ніби кличеш нещастя.

– Я не кличу нещастя, – Максейн неохоче відірвав погляд від безкраїх полів на протилежному пологому березі. – У нас справді поки що все гаразд. Завдяки твоєму амулету ми не голодуємо. Я виявився досить вправним кухарем, щоб королівська родина носа не відвертала від моїх страв. Андрі знайшов неподалік селище та іноді вимінює за ваші коштовності те, чого нам не вистачає. Ми навіть дістали вам теплий одяг.

Ходейна мимоволі погладила ондатровий кожушок, який зшили майстри Граньянського королівства зі здобичі амулета. Джуліанна тепер носила лисяче вбрання, що віддавало руді вогні її волоссю.

– То що не так?

– Ми тут, а що сталося з Данаріном, не відаємо. Може, й нема тепер Владміру над чим королювати?

Ходейна поглянула туди, де мало бути місто, і закам’яніла.

Світ перефарбувався за коротку мить, простір зник. Серед блакитного океану неба потекли стрімкі смуги червоного і жовтогарячого, що виром закручувалися десь над столицею. Але не це вразило заморську принцесу: чорна пляма пульсувала серед вихору – печать, яку ставить скора невблаганна смерть.

Чаклунці ледве вистачило сил, щоб вирватися з лабетів видіння.

– Місто приречене, – тихо зізналася вона.

– Що ти кажеш, Ходейно? Я не розчув: Данарін приречений?

Ніхто не помітив, як поряд з’явився Владмір.

Усі зібралися навколо Ходейни. Веселий сміх більше не відлунювався від високого неба.

– Кажи, Ходейно! Столиця в руках ворога?

Чаклунка мовчки заперечила.

– Тоді що? Покажи мені!

Ходейна здивовано глянула на короля.

– Ти знаєш як, Владміре? Ти настільки віриш мені? А якщо я затягну тебе туди, звідки не повертаються? – чаклунка простягнула йому відкриту долоню. – Якщо не боїтеся, ваша величносте.

Знову світ змінився кольоровим виром. Владмірові здалося, ніби він бачить дивовижний моторошний сон. Вони пролетіли над рікою, яка стала рожевою, минули майже білі поля й опинилися над Данаріном.

Ходейна, що ввижалася йому крилатою сяючою постаттю, вказала вгору. Король задрав голову і майже задихнувся від неконтрольованого жаху: чорнильна пляма клекотіла, як вода у казані, лише казана щось було не видно. Краплі падали вниз, пропалюючи землю і контури будинків, якщо ті траплялися у них на шляху.

Та найдивовижнішими були люди. Сама веселка втілилась у них. Але чорнило і тут постаралося. Впаде крапля на людину – кольори тьмянішають, стають неживі. Протягнеться до плями тонесенька пульсуюча ниточка, що летітиме за людиною, куди б та не пішла.

Владмір хотів наблизитися до плями, але Ходейна відмовила, мовчки вказавши на людину, котра вже безкольорова, майже як примара, пройшла під ними.

Мандрівка скінчилася так раптово, що у Владміра закрутилося в голові.

– Що то за гидота у небі? – нарешті вимовив він, вирівнявши дихання. – Що б там не було, я маю розділити це з моїм народом.

– Скора смерть не від меча, а просто від існування, – відповіла чаклунка, яку била дрож: друга подорож та ще й з супутником була для неї дуже тяжкою.

Максейн узяв чаклунку під червоне крило плаща.

– Скажи мені, батьку... Справді... звідки ти... – Джуліанна не знаходила вдалих слів, щоб висловити думку.

– Унизу розповім, – кинув король, прямуючи до схованки.

Коли всі зігрілися і напилися гарячого чаю, Владмір зізнався:

– Я не знав, Ходейно, що таке можливо. Я здогадався. Подумав: так може бути, якщо чужі спогади випадково бачиш. Чому ж ні?..

Владмір прислухався до тріскотня вогню.

– Мені важко згадувати, але я почну з початку.

...Луна оглухла в ущелині, не визначившись, що б іще повторити. Дзвін зброї, шелест заклять, крики стали її смачною їжею на сьогодні. Щоправда, криків було все менше, бо значна частина воїнів билася безмовно.

Жінка збиралася гідно зустріти смерть, коли її примітили лихі очі.