Розділ 3

...Жінка з довгим, але брудним чорним волоссям кинулася принцесі до ніг. Здивована Ладая присіла біля неї.

– Ваше високосте, – прошепотіла чорнява зламаним голосом, – що хочете зі мною робіть, та стережіться чужинців, які наблизилися до королівського трону.

Темноокий погляд метнувся до багато вбраного люду, і вона встигла побачити закінчення плетеного жесту звіздаря. А ось королева більше нічого в цьому житті не бачила. Її безвольне тіло опустилося на підлогу, біла сукня наситилася кров’ю.

– Ладає! – молодий Владмір піднімав дружину, а чаклунку затримали двоє вартових.

– Стратити її на світанку! – проревів сивий король, чиї очі палали люттю, яка оберталася безумством.

Все сталося так раптово, і люд лише зараз охопив здивований переляк. Чаклунці заломили руки так сильно, що вона зойкнула, і потягли геть із тронної зали. Придворні обступили Владміра, який ніяк не хотів розлучатися з мертвою дружиною. Він обіймав її, цілував знекровлене обличчя, пестив пишне волосся.

Тільки троє не виказали занепокоєння: королівський філософ і звіздар, які нещодавно обійняли ці посади, та їхній товариш, розмов із котрим несвідомо уникали всі мешканці палацу.

Вони залишили залу. Такі втішені, що не помітили, як за ними спостерігає юнак із волоссям відтінку попелу.

Через півгодини той самий юнак стояв перед суворим королем.

– Ти кажеш, що двоє моїх нових радників зрадники? – відбиваючи слова в такт крокам, запитав похмурий король Арн.

Він зупинився і пильно подивився на схиленого перед ним юнака. Нещодавно яскраві зелені очі правителя вицвіли швидше, ніж на підлогу опустилося скривавлене тіло його єдиної дочки.

– Я впевнений, ваша величносте, якщо ви навідаєтеся до них, то обов’язково знайдете докази.

– Ти до них підеш, – з голосу короля можна було кувати меч, стільки у ньому було металу. – Візьмеш десятьох. Арештуйте їх ім’ям короля. Потім розберемося.

Олеан забрав із собою вдвічі більше, ніж йому дозволив король Арн. Вони увірвалися до покоїв філософа та їхнього третього товариша – нікого. Залишалася вежа звіздаря.

Сходи були вузькими. Ішли по двоє. Кроки лункими жабами виплигували з-під ніг, а зверху лився переможний сміх на три голоси.

– Іменем володаря Граньянського королівства, його величності...

Кулак Олеана натикнувся не на дерево дверей, а на пустку. На порозі стояв звіздар, весь у чорному. Його товариші-чужинці, також у темному одязі, посміхалися, дивлячись на того, хто завадив їхній розмові.

– Хто насмілився нас турбувати? – розсердився звіздар.

– Ви арештовані, – пролопотів Олеан. – І ви маєте спуститися з нами.

– Арештовані?! – розсміявся звіздар, і товариші відгукнулися йому луною.

Олеана врятувала швидка реакція молодого тіла і диво.

Фіолетова блискавка ледь не зачепила волосся, коли він кинувся на підлогу. Чарівний вогонь був настільки гарячим, що пропік тунель крізь тіла солдатів, які стояли на вузьких сходах, кров на краєчках ран одразу запеклась. Інші попадали, непритомні від жаху.

– Нам тут нічого робити, – промовив третій чаклун, й Олеан ледве втримався, щоб не затиснути вуха долонями та не чути цей бридкий м’який голос, який наче всмоктується у шкіру. – Ми повернемося трохи пізніше, коли король Арн заспокоїться. Люди недовго відходять від потрясінь і надто швидко забувають тих, хто від них іде.

Чаклуни спускалися вниз. Пола мантії ковзнула по щоці Олеана.

"Лише б не виказати, що я живий", – метушилося в думках юнака.

І раптом щось у серці підказало йому, що треба бігти, ховатися, доки не пізно. Юнак підхопився, спустився на кілька сходинок і заліз у нішу в стіні, де зазвичай на ніч лишали ліхтар.

Саме вчасно. Язики чарівного фіолетово-синього полум’я хвилею линули по сходах. Перед найвищими дверима зайнялося поховальне вогнище. Не залишаючи попелу, полум’я зжерло тіла і живих, і мертвих, і себе разом із ними...

Чаклунам не вдалося загубитися на просторах Граньянського королівства. Король Арн спорядив за ними погоню, кинувши на неї усі сили, усіх солдат.

Не пройде й місяця, і його піддані самі захочуть одягти форму з блискавкою на грудях, а по країні, по обидва береги Дани, прокотиться велетенська хвиля страт і вбивств.

...Їх оточили серед поля пшениці. Тьмяно золотилися колоски у світлі місяця. Чаклуни втратили коней іще вчора, кілька діб вони нічого не їли і постійно ворожили. Кожне закляття забирало життя не одної людини.

Але Олеан відчував – вороги тримаються з останніх сил. Ще трохи, і вони здадуться. Ще трохи.

Навіть звір стає вдесятеро лютіший, коли його загнати у кут. Що ж тоді казати про людину?..

Троє у чорному чужинському вбранні сплели небачене до того закляття. На кілька метрів навколо них вибухнуло блакитним сяйвом. Перший ряд кіннотників знесло, мов бурею. Все перемішалося, просякнуте кров’ю, жахом, ненавистю і смертю.