Розділ 2

Мандрівники, зведені долею, відійшли від селища досить далеко, щоб черговий пагорб затулив заграви пожеж. Вони вибрали затишну лощину, де сумно дзвенів струмок, оповідаючи, як скоро він перетвориться на крихке скло, і звірі ходитимуть до нього, не щоб напитися, а щоб вдовольнитися своїм святковим зимовим виглядом, чи може, щоб зазирнути у власну душу.

Кір’єн навпомацки назбирав хмизу, а чаклунка запалила багаття чарівним вогнем.

Двоє сиділи, дивлячись на танок полум’я, і нарешті Іврайна запитала:

– Ті люди... І в лісі, і в селищі... Чого вони мене так зненавиділи? Я ж їм нічого не зробила, тільки захищалась і їх захищала.

– Ти і не зрозумієш, Іврайно, – промовив звіздар, неохоче відриваючи погляд від вогню. – Якби все це сталося на двадцять років раніше, то королівські вояки вирізали б половину селища лише за те, що люди бачили, як ти чаклуєш. Мені тоді виповнилося дванадцять, та я ніколи не забуду кривавий рік – останній у правлінні старого короля Арна. Та й ніхто у Граньянському королівстві не забуде, як би не хотів.

Звіздар відвів очі, але у них віддзеркалилися не язики полум’я, а давній спогад: із натовпу виходять чоловік і жінка. "Ми не винні, що зрадники обрали шлях через нашу вулицю. Ми вказали, куди вони поїхали. Як ви можете?" – пролунав майже забутий голос жінки. "Закон для всіх один!" – хитнув світлою головою юнак, якому ледве пішов третій десяток. – "Ви знаєте, що робити". Солдати витягли мечі. Чоловік затулив собою дружину...

– То й що? – голос кадіри повернув його до дійсності. – Хто дізнається, чи бачила людина чари, чи ні?

– Люди, що хоч раз зіткнулися з чаклунством, змінюються, – глухо промовив Кір’єн. – Стають рішучіші, прямодушніші, сміливіші, вірніші у почуттях. А ще починають помічати дещо нове. Наприклад, гадаєш, чому розбійники не відтяли тобі голову, коли ти говорила до їхнього отамана?

– Неможливо! – втрутилась Іврайна. – Випадок!

– Вас видають очі, – звіздар глянув на неї так, що у чарівниці мову відібрало. – Єдина мить перед закляттям, яка для вас уже відбулася, а для людей ще ні. Єдина мить, ніби спалах блискавки в очах, коли ви втрачаєте себе, коли вас дуже легко вбити. Закляття не втілиться у життя, бо нікому його добудувати.

Кадіра мовчала, їй ніколи в голову не приходила думка про таку можливість, а Кір’єн продовжував:

– Коли померли мої батьки, я вступив до королівського війська. Високий зростом, додав собі кілька років. Хотів зрозуміти, чому так по-дурному загинули мої батьки. Зненавидів чаклунів і більш за все бажав винищити їх до останнього. Ненависть захищала мене від зміни, а якби й ні, не залишилося нікого, хто б міг її відмітити. Безглузда ненависть, подібна до моєї, накрила всю країну. Король її вже не контролював, хоча почалося все з його наказу.

Він повернувся спиною до чаклунки і тихо закінчив:

– Я бачив, як вмирали ті, що з тобою однієї крові. По-різному вмирали. З прокльонами, але більше з усмішками. Вони нам не опиралися. Або не хотіли, або не могли. Ніби жертва зарахується їм після смерті. Майже нікого з них не залишилося – лише ті, яким надто поталанило. Інші забуті. Ти на них не схожа. Ти чіплятимешся за життя до останнього.

– Так, я на них не схожа, – під впливом її тону Кір’єн озирнувся.

Іврайна стояла так, що вогнище підпалило рудим сяйвом її волосся, очі блищали. Вона ніби стала трохи вища і схожа на натягнену тятиву: торкнись – розірветься.

– Я кадіра, а це набагато більше за королеву. Але і чаклунського роду, остання, хто залишив берег Ірнану. Ти кажеш: я не можу зрозуміти, що відбувалося у Граньянському королівстві. А ти ладен уявити, як зникають цілі народи, не витримуючи тиску навали загарбників, яких не можливо вбити? Тобі вистачить сили зрозуміти, як почувається чарівник, на якого полюють, і він або зрадить собі, або загине, що в принципі – однаково...

– Як же ти вижила, кадіро? – звіздар вимовив ірнанське слово так само, як колись Кьяра.

– Бо це я полювала на своїх співвітчизників. Тому я і не схожа на них. Тому я і не можу бути на них схожою. Більше ніколи. Ні за яких обставин. Ні в якому з подальших життів, бо для мене їх нема. Навіщо я тобі все це кажу?..

Кадіра безсило опустилася на стовбур зваленого дерева, втрачаючи божественний вигляд.

– Ти знищувала свій народ, і я би назвав тебе зрадницею, якби ти не була нашою останньою надією, – не вирок, але презирства на десятьох вистачить. – Ти знаєш Олекса, який вкрав принцесу і намагався зруйнувати столицю Граньянського королівства. Ми йому не супротивники, на жаль... Він могутній чаклун, а ще й з такою новою силою... Карти порадили, щоб я їхав шукати допомогу, і не збрехали: я зустрів тебе.

Кір’єн сів поряд.

– Ти правильно ведеш, – в її голосі майже відгоріли почуття, – я знаю Олекса. Він був серед тих чарівників, які втекли від мене, перепливли море. І тоді загинули у Граньянському королівстві. В Ірнані нас залишилося п’ятеро, але троє зрадили мене. Їхньої долі я не відаю, – раптом до неї дійшов зміст почутого. – Кір’єне, ти сказав, що Олекс напав на столицю? Як? Сам?

– Якби сам! – гірко посміхнувся Кір’єн. – На чолі воїнів з-за моря, воїнів, закутих у залізо.

Іврайна заплющила очі й прикусила губу. Звіздар пильно дивився на її зневірене обличчя.