Частина 2. "Провини минулого". Розділ 1

Задум належав йому від самого початку – йому і змінювати тепер той наказ. Смарагд самотньо лежав на накривці столу з темного дерева, світло ледь жевріло у глибині каменю.

– Шукайте її, шукайте всюди, бо вона поряд, вона тримає шлях на північ. Знайдіть кадіру і вбийте, – промовив Олекс, проводячи рукою над кристалом.

Чорні змійки огорнули камінь, минули відшліфовану поверхню і розчинились у слабкому сяйві, ще більше згасивши чарівний блиск.

Кір’єн ставився до кадіри, мов до святині. Він не набридав їй розмовами, купував для неї їжу, тримав на коні перед собою, міцно, але без нахабства, лише турбуючись, щоб жінка ненароком не впала. Так ці двоє й дісталися б до столиці Граньянського королівства без пригод, та зірки вирішили інакше.

Кінь потрапив у пастку. Залізні щелепи схопили його за ногу, зламавши кістку. Звіздар кинувся ножем розводити іржаві зуби, а Іврайна стояла поряд, гадаючи, скільки їм ще дибати на своїх двох. Щелепа зламалася і відпустила здобич, та кінь не міг стати на скалічену ногу, так і застиг на трьох, мов знівечена статуя.

– Ці дикуни, від яких я тебе врятував, казали, що ти – відьма, – в голосі Кір’єна клекотіли сльози. – Допоможи йому!

Іврайна схилилася над раною, подивилася, провела рукою, майже торкаючись. Звіздар не зводив із неї очей, сповнених надією.

– Я не можу. Пробач, Кір’єне, – похитала головою чаклунка. – Я не знаю як, бо ніколи не вчилася лікувати. – "Лише нівечити", – подумки додала вона.

Звіздар погладив товариша по шиї, вкритій пишною гривою.

– Не можу я його тут самого кинути. Чула, як минулої ночі вовки завивали? Тримайся, друже!

Кінь схрапнув, та на чотири ноги так і не встав.

Пішки тьопали вони день за днем. Якщо і зустрічалися на їхньому шляху селища, то зазвичай привітні мешканці намагалися здихатися чужих до заходу сонця, інші дерли за ночівлю три шкури. На згарища, дякувати Небу, їм виходити не доводилось. А коню ставало все гірше. Один шинкар пропонував купити скотину на м’ясо, але Кір’єн нагородив його таким поглядом, що бідний чолов’яга вирішив більше зі схибленими не зв’язуватись, а то сам підеш на м’ясо.

Іврайна сумнішала і як у рота води набрала. І нарешті кінь відмовився йти далі, ліг на землю і тихо заіржав. Кір’єн гірко глянув на супутницю та перерізав коню горло.

Дівчина довго не хотіла їх впускати, вдивляючись у дивне попелясте волосся кадіри, та жалість узяла своє, бо на дворі швидко ставало холодно і темно.

За столом розмовляли мало, мандрівниками не цікавилися, світло загасили рано. Спати гостей поклали у цій же кімнаті, виділивши їм одну лаву і ковдру. Кір’єн поступився заморянці лавою, а сам притулився до стіни і сидячи заснув.

Іврайну швидко сон не брав ніколи. Погляд подорожував з однієї лави на іншу, зупинявся на печі, яка білими грудьми виступала з темряви, намагався зберегти у пам’яті кольорові квіткові розписи стін, постійно зачіпався за недомальовану барвисту квітку, що зараз ввижалася чорною.

Раптом у грудях завовтузився слизький клубок. Чаклунка підвелася, спираючись на руку.

– Кір’єне, ти чув?

– Спи, – проплямкав вирваний зі сну звіздар.

Ось знову, ніби тихо, але...

– Кір’єне, прокинься! Щось не так!

Вона сіла, відправивши всі чуття на пошуки невідомого.

Кір’єн позіхнув, та його сон був надто солодким.

Зовсім поряд щось затріщало, вікно освітилося відблисками пожежі.

– Вставайте! – крикнула кадіра, на ходу напинаючи своє небесне вбрання.

– Чого вам не спиться? – донеслося з печі. – Пускаєш тут усяких, а потім...

Через розчахнуті двері донісся дзенькіт зброї і людський крик.

– Іврайно! – звіздар як і не спав.

Коли він опинився на подвір’ї, видовище на мить засліпило його. Три хати подалі вже палали, а сусідня тільки займалася, ніби казковий смолоскип. Але не це вразило його найбільше.

Підпалювачів було п’ятеро – вершники у залізі, шоломи закривали байдужі нелюдські обличчя.

Іврайна нікуди не ділася: здивування примусило кадіру прирости до місця. Кір’єн підлетів до неї, тримаючи у руках меч.

Господарі теж визирнули, і тепер ображений плач напував ласу ніч.

Кадіра вибігла на вулицю, її супутник не відставав ні на крок. Вершники ніби цього й чекали. Без слів вони повернулися до Іврайни і пришпорили коней. Шоломи полетіли на землю. Мечі і смолоскипи націлилися на чаклунку.

– Кадіра Азеїра лайє!

Закляття спалахнуло вогнем, неначе нова пожежа, але нічого не змінилося.

Зовсім нічого.

Вершники наближалися. Перший розкручував ланцюг із лезами.

– Не розумію, – промовила спантеличена Іврайна. – Чому?...

Кір’єн повалив її на землю якраз вчасно, щоб вершники перестрибнули над ними. Заверещала дівчина.