Розділ 3

Біда ходила зовсім поряд. Від однієї розтривоженої душі до іншої передавалися жахливі оповіді про випалені селища, про забитих людей, про тортури над усім живим, що опинялося на шляху загарбників. Ніхто не бачив на власні очі, але за темними чутками приходили вони – воїни без серця із закритими залізом обличчями, лихе заморське військо.

Приходили часто вночі. По двоє чи троє. Запалювали смолоскипи, і від того безжального полум’я палали дахи кам’яниць та стіни дерев’яних будинків. І вранці над попелищем, яке ще жевріло останніми димами, кружляли круки.

А Данарін, столиця Граньянського королівства, яка вже так багато здолала, намагалася жити звичним життя. І ніхто з її мешканців і не уявляв, що їм невдовзі судилося...

***

– Я не бажаю, щоб вона приходила на мій день народження! Можеш мені нічого не дарувати, але я не хочу її бачити. Після тої бридоти, що вона кожен день ллє на голову бідної принцеси Юлаї, я взагалі знати її не хочу, – лаявся Вікор, підвищуючи голос, щоб і за межами кімнати його почули. – Ми вже обговорювали це питання!

– Припини, Вікоре, – криво осміхнувся Нейт, якому вже у печінках сиділа ця розмова. – Завжди ти вередуєш напередодні свого дня народження: то тобі страви не смачні, то подарунки нецікаві, то погода погана. У двадцять три я не був такою дитиною.

– Я не вередую! – обурився Вікор, покинувши перстеника, яким за звичкою грався. – Що ти у ній знайшов? Дурна. Прискіплива. Думками чорна. Втілення зла, а не жінка...

Старший товариш замислився, сів на лаву. Поряд із ним опустився Вікор, надягаючи перстень. Голуби шкряботіли кігтиками і сварилися на вікні, де їх підгодовувала Тарієн.

– Ти надто молодий, Вікоре, – нарешті промовив Нейт. – Багато чого не розумієш...

– Наприклад! – звився товариш.

– Наприклад, – посміхнувся Нейт, – що краса, особливо жіноча, – не найголовніше в житті. Що іноді з кохання виростає не лише гарне. Що минуле може накласти такий відбиток, який жодна крижана вода не змиє.

– Ти про Крівеллі? Та у неї...

– Не поминай її ім’я лайкою! – розсердився Нейт, і від його несподіваної задушевності й натяку не зосталося. – Крівеллі – розумна, сильна, гарна жінка. А той, у кого на очах пов’язка з безглуздих задумів, кого притягує кожна спідниця... Той мені не товариш!

– Чого ти, Нейте? – чомусь злякався Вікор, швидко підвівшись. – Ну добре, добре, приводь свою... майбутню, я не заперечую, – раптом його співучий голос став суворим. – Та ще одне її слово про принцесу Юлаю, і я не подивлюся, що вона обрана тобою жінка.

Але як би там не було, за годину Вікор, Івейн, Кзен із Нейтлою, та Крівеллі із супутником прямували до шинка, щоб відсвяткувати день народження свого друга, а комусь і брата.

– Завжди ти мене випереджуєш, – жартівливо нив Івейн, чим дуже веселив Нейтлу. – Мені ж іще три місяці чекати, і виповниться мені усього якихось двадцять один.

Кзен всміхнувся і пояснив подрузі:

– У нас чотирьох різниця у два роки. Івейн наймолодший.

– Ви що, брати? – так само тихо запитала чужоземка. – Ви не зовсім схожі.

– Схожі тільки волоссям, – погодився співець. – Насправді батьки Нейта підібрали мене і цих двох телепнів.

Він зиркнув на Івейна, що намагався почепити на волосся старшому братові висушеного жука. Крівеллі схлипувала від сміху, зарившись в Нейтове плече, а той сяяв від щастя.

– Так ми й росли вкупі ще з тих часів, коли старий король Арн помер, забравши до того не один десяток життів ні в чому не винних людей. Тоді у чаклунстві підозрювали всіх, та довго не дошукувалися, чи то правда, чи то сусід за погане порося помстився.

Вони підходили до шинка, на який прибивали нову назву. На дошці нерівними червоними літерами вигнувся напис "Волосся чужинки", а трохи праворуч не дуже вправний художник намалював вогнище і прив’язану до стовпа жінку, чиє палаюче волосся тягнулося над написом. Франч незграбно керувала діями Їма і Заера, розмахуючи брудним фартухом і теревенячи про найсвіжіші плітки.

– Пішли звідси, – попрохала Нейтла, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг і щось бридке застрягло в горлянці. – Мені тут не подобається.

– Кому це у моєму шинку не подобається? – з викликом повернулася до молоді хазяйка. – Заходьте, заходьте, з рання першими відвідувачами будете. Я гостинна господиня, за звичаєм кожному кухоль випивки ставлю. Мені теж є, що святкувати.

Нейтла з мольбою подивилася на співця, і той відчув, що ні в чому їй не відмовить, але не встиг він і рота роззявити, аби перемовитися з іменинником, як Нейт запитав:

– Малював хто?

– Сама малювала, – посмішка розпливлася по всьому обличчю шинкарки, здавалося, навіть вуха всміхаються. – Що бачила, те й малювала. Своїми очима бачила, як чужинців пожерло полум’я, а...

Нейтла хитнулася, і якби не Кзен, опинилася б на землі.

– Дівчино, ти чого? – витріщила очі Франч.

– Справді, хай розповість, чого вона, – надтріснутим склом продзвенів голос Крівеллі. – Коли на площу виходила, ноги тримали. Всі знають, що сталося з тими, хто мав нещастя зіткнутися із чужинцями обличчям до обличчя, та скільки з них уже не ходять поміж людей. А їй що? Хоча б у голові закрутилося! Хай розповість свою таємницю! Ми уважно послухаємо.