Частина 1. "Кадіра на чужій землі". Розділ 1

Дні збігали, ставали коротшими, темнішими, сумнішими і страшнішими. Люди збивалися в гурти, щоб разом грабувати перехожих. Ціни на їжу піднімалися з неймовірною швидкістю. В країні було неспокійно, тому рідко зустрінеш самотнього подорожнього. Мандрівники линули один до одного, щоб хоч якось зберегти якщо не багатство, то хоча б життя. Люди були налякані, стали жорстокі, безжальність і жага наживи читалися в їхніх очах.

***

Іврайна продала все, що мала: міняла заморські коштовності на їжу. Єдине залишилося в неї – маленький птах, подарунок веселого хлопчика з узбережжя. Часто витягала кадіра металеву іграшку, ніжно гладила тонке пір’ячко, торкалася кігтиків, дивилася у неживі очі, а потім ще наполегливіше гнала коня далі, на північ, трохи хилячись на захід, широкою торговою дорогою з портів, назустріч біді. І небо над її головою червонішало з кожним днем.

Чаклунка щойно залишила спалене селище – вже третє за останні два дні, і потихеньку заглиблювалась у ліс.

З широкого шлях перетворився на вузьку стежину. Високі стрункі сосни тяглися до осіннього неба, ніби проштрикуючи верхівками важкі світло-сірі хмари зі сніжистими ляпками. Далі за соснами, якщо вдивитися, побачиш кволі деревця, вкриті золотою іржею. Тихо навкруги: ні пташка не цвірінькне, ні тварина голос не подасть.

Іврайна поїхала обережно, озираючись, подумки шкодуючи, що не має хоча б поганенької зброї.

Кінь схрапнув, втягнувши у ніздрі повітря. Чаклунка прислухалась – нічого не змінилося, а тривога більшала, серце калатало. Розуміючи, що повертати пізно, кадіра поїхала далі, гордо дивлячись уперед.

Стежка трохи поширшала, та її краї рясно поросли облізлим чагарником. Сухе пожовкле листя тріпотіло на ньому, ніби від страху.

Хруснула гілка під чиєюсь ногою. Іврайна інстинктивно озирнулась, і ліс наповнився войовничими криками і брязкотом заліза. Тієї ж миті погано вдягнений чоловік смикнув її за одяг, намагаючись стягти вершницю на землю.

Чаклунка відштовхнула його, вдарила підборами в боки бідолашного коня. Розбійники підхопили мертвого товариша, перш ніж він упав, – на чолі чоловіка сяяла блакитним жіноча долоня.

Кінь заіржав, уставши дибки, розкидав двох розбійників у різні боки, ледве не скинувши саму господиню, і стрілою понісся по стежці. Вторячи крикам "відьма", заспівали справжні стріли.

– Припиніть! На влучте в коня! – заголосив чоловік, який, напевно, був у розбійників ватажком. – Відьма нікуди не подінеться.

Стежку перегороджувало звалене дерево. Ще живі гілки здіймалися вище людського зросту. Кадіра спробувала з розгону перестрибнути перешкоду, та кінь відмовився. Вона розвернулася до переслідувачів.

– Хто першим з життям розпрощатися бажає? – на її долоні тріпотів чарівний вогонь.

Розбійники пригальмували. Дехто націлив луки.

– Ви хоч знаєте, з ким зв’язалися, наволоч?

Обличчя, підсвічене блакитним полум’ям, мало досить загрозливий вигляд.

– Та хоч із духом землі Граньянської! – зареготав ватажок. – У нашому королівстві для чаклунів суду ще за покійного короля не було. І зараз нема! Злазь з коня, відьмо, ми швидко твою злу душу в кращий світ відправимо. Всіх не переб’єш!

Три стріли одночасно зірвалися з тятив, і всі згоріли у чарівному вогні. А люди не відступили, навіть не злякалися. Схудлі, в обідраному одязі, вони здавалися живими мерцями, тільки очі хижо блищали, як блищать лише у людей.

Іврайна відпустила кінський повід і запалила ще один блакитний вогонь, вибираючи першу жертву.

Командир швидко махнув рукою, подаючи знак, і на горло чаклунки лягла жорстка мотузка. Вже падаючи, вона зрозуміла, що хтось із розбійників причаївся серед гілок зваленого дерева. Блакитне полум’я утекло в землю.