Книга 1. Розділ 8

Вони стояли посеред безкрайнього океану сріблястої трави, яка хвилювалася під вітром, видаючи звук, схожий на шепіт тисяч голосів. Небо над ними було не чорним, а глибокого, насиченого фіолетового кольору. Але найдивовижнішим було те, що світило над головою. Пліч-о-пліч у зеніті стояли два місяці: один — величезний, повний, звичного молочного кольору, а інший — менший, гострий і пронизливо-синій, що кидав на землю химерні неонові тіні.

Вартова, яка перейшла межу разом із ними, тепер виглядала тут набагато матеріальнішою. Її напівпрозорість зникла, поступившись місцем шкірі кольору старої бронзи, а її сапфірові очі в світлі двох місяців здавалися частиною самого неба. Вона стояла біля білої скелі, яка була єдиним орієнтиром у цьому безкрайньому просторі.

Вони рушили вперед. Трава лоскотала руки, а під ногами відчувався теплий ґрунт, який, здавалося, пульсував у такт із їхніми кроками. Попереду, далеко в мареві, почали з’являтися перші вогні великого табору.

Щойно четвірка наблизилася до перших багать, степ вибухнув рухом. З темряви виринули високі постаті у обладунках із вивареної шкіри та бронзи. Але замість нападу вони розступилися, утворюючи живий коридор, що вів до найбільшого шатра в центрі поселення.

Жриця підійшла до далекої стіни храму-шатра, де між полотнами, що зображували небесну битву, висіла важка завіса з чорного лебединого пуху. Одним різким рухом вона відкинула її, оголюючи велетенський овал із відполірованого обсидіану. Камінь не відбивав світла ламп — він наче всмоктував його, перетворюючи глибину на мерехтливу безодню.

...

Вона жестом запросила Софію підійти першою. Руда дівчина, яка ніколи не вагалася перед небезпекою, цього разу завмерла. Вона кинула швидкий погляд на Аліну, шукаючи підтримки, а потім рішуче зробила крок вперед.

Щойно Софія поглянула на чорну поверхню, обсидіан пішов хвилями. Замість її звичного обличчя в дзеркалі з’явилася постать, оточена язиками холодного блакитного полум’я. Її волосся не просто було рудим — воно стало чистим вогнем, а на плечах з'явилася важка луската броня. Поруч із нею в дзеркалі проступив силует велетенського вогняного пса.

Тепер настала черга Аліни. Вона підійшла до дзеркала, відчуваючи, як золотавий місяць на її руці нагрівається, стаючи майже нестерпно гарячим.

Коли вона подивилася в обсидіан, темрява в ньому почала розступатися, відкриваючи нескінченний нічний степ під двома місяцями. Але вона бачила не себе — вона бачила величну постать, що сиділа на троні з білих кісток. Обличчя жінки в дзеркалі було ідеально симетричним, без шрамів, а очі сяяли чистою сапфіровою мудрістю. Проте, коли Аліна придивилася, вона зрозуміла: це і є вона, але позбавлена людської слабкості та сумнівів.

Над головою її відображення проступив символ — не просто місяць, а сонячне затемнення, де чорне коло було обрамлене короною світла.