Книга 1. Розділи 6-7

Раптом спалахнуло світло. Це Максим увімкнув свій професійний археологічний ліхтар. Його промінь розрізав морок, і те, що вони побачили, змусило їх заціпеніти. Вони не розбилися об дно прірви. Вони лежали на величезній металевій платформі, яка зависла над прірвою, тримаючись на велетенських ланцюгах. Навколо них височіли статуї амазонок, вирізані з того самого білого матеріалу, що й наконечники стріл. Але це не були мертві статуї — їхні очі-сапфіри, здавалося, стежили за кожним рухом непроханих гостей. Денис лежав трохи осторонь, судорожно обіймаючи свій рюкзак. Його ідеальний вигляд остаточно розвалився: піджак порваний, волосся дибки. 

На порожньому до цього кам’яному сидінні почало згущуватися марево. Сріблясті нитки світла спліталися у людський силует, і за мить перед ними з'явилася Вона.
Фігура жінки була напівпрозорою, витканою з місячного сяйва та степового туману. Її вбрання — складне переплетення шкіряних ременів, тонкої вовни та золотих пластин — виглядало так, ніби вона щойно зійшла з коня. Але найбільше вражало її обличчя. Воно було несиметричним: одна сторона — ідеально спокійна, наче витесана з мармуру, інша — позначена глибоким, тонким шрамом, що проходив крізь брову до самої щелепи, надаючи їй вигляду людини, яка пізнала нескінченний біль і таку ж нескінченну владу.
Проте найстрашнішими були очі. Неймовірно яскраві, кольору розпеченого сапфіра, вони світилися власним внутрішнім вогнем, пронизуючи кожного з присутніх наскрізь.
По обидва боки від трону з повітря виринули дві інші постаті. Це були грифони, але не такі, як у підручниках. Напівпрозорі, з тілами левів та головами велетенських птахів, вони мали крила, що нагадували гострі леза. Їхні очі дублювали сяйво очей господині, а примарні пазурі беззвучно шкрябали метал платформи.

Раптом Максим і Денис одночасно скрикнули від болю. Вони схопилися за свої ліві зап’ястя, наче до них приклали розпечене залізо. Аліна та Софія із жахом спостерігали, як чорнило під їхньою шкірою почало рухатися. Тонкий місячний серп на руках хлопців почав розширюватися, чорні лінії поповзли вгору, переплітаючись і замикаючись навколо передпліччя у важке, широке кільце, що нагадувало кайдани. Малюнок став насиченим, вугільно-чорним, а в самому центрі місяця на їхніх руках з’явилася крихітна червона цятка...

Щойно дівчата заплющили очі, реальність табору з його запахом дизеля та брезенту розчинилася, поступившись місцем чомусь значно давнішому. Аліна бачила себе не в наметі, а у величній шатрі, стіни якої були виткані з найтоншої білої вовни. Під ногами лежали шкури сніжних барсів, а повітря було солодким від диму невідомих трав. Вона відчувала на своїй голові важку золоту діадему, а на плечах — плащ, підбитий хутром. Вона сиділа на низькому різьбленому кріслі, а перед нею, на колінах, схилився Максим. Уві сні він не був професором чи археологом. На ньому були лише шкіряні штани та широкі бронзові браслети на зап’ястях — ті самі, що повторювали контури його нового татуювання. Він мовчки подав їй срібну чашу з вином, і Аліна відчула дивне, солодке тремтіння влади.

Софія ж бачила себе посеред безкрайнього степу під криваво-червоним заходом сонця. Вона стояла біля свого коня, тримаючи в руках довгий шкіряний нагай. Поруч, навантажений важкими сідлами та зброєю, стояв Денис. Він виглядав виснаженим, але не смів зупинитися.