Глава 9. Сліпий вовк та випадковий погляд

Іоанн

Ранок дня з'їзду розпочався з катастрофи всередині мене.

Я стояв у кабінеті, переглядаючи останні документи щодо розміщення кланів, коли мій вовк раптом загарчав від дикого, тваринного жаху. Поклик, який останні дні впевнено вів його вперед і палав у грудях гарячим вогнем, раптово зник. Обірвався, наче нитка. На місці передчуття залишилася лише глуха, крижана порожнеча. Мій звір оскаженів. Відчуваючи, що він втратив орієнтир і повністю осліп, вовк почав дряпати свідомість зсередини, шалено вимагаючи волі. Йому потрібно було бігти. Негайно.

Я міцно стиснув кулаки, аж пальці побіліли, намагаючись втримати контроль і не перекинутися прямо серед кабінету. Кожне слово давалося мені з пекельним болем стримування.

Я різко повернувся до Веріона та Марини, які чекали моїх розпоряджень.

— Веріон... ви з Мариною сьогодні зустрічаєте наших гостей, — витиснув я крізь зуби, важко дихаючи. — Розселюйте їх по місту. Або в палаці, якщо хтось забажає. На це... дозволяю використовувати магічні портали, щоб усе пройшло максимально швидко й комфортно для них.

Я зробив паузу, ковтаючи гарячу слину й відчуваючи, як ікла готові прорізати ясна.

— Повідомте кожну делегацію... що фуршет на честь відкриття конференції відбудеться завтра о сьомій годині вечора.

Марина, помітивши мій стан, зробила крок уперед. На її обличчі відбився щирий переляк.

— Альфа... що з тобою? — тихо, з тривогою запитала вона.

— Все добре, — збрехав я, навіть не впізнаючи власного хрипкого голосу. — Я надіюсь на вас.

Сказавши це, я буквально вибіг із кабінету. Я летів коридорами палацу, наче за мною гналися всі демони цього світу, прагнучи лише одного — вирватися на свіже повітря під відкрите небо, де мій звір міг випустити свій шалений біль.

Вже вибігаючи на вулицю через бічні двері палацу, я на повній швидкості з розгону зіштовхнувся з кимось. Це була молода вовчиця. Дуже гарна, з витонченими рисами обличчя, які я встиг вловити лише на мить. По інерції я ледь не збив її з ніг, але втриматися не мав сил — звір усередині просто випалював мене. Я пролетів повз неї і побіг далі, до лісової смуги за замковими мурами.

На ходу зриваючи з себе одяг, я нарешті перекинувся. Потужний чорний вовк із глухим риком приземлився на чотири лапи й на шаленій швидкості помчав углиб хащі, здіймаючи хмари снігу. Я біг, поки лапи не почали горіти від утоми, намагаючись витрусити з голови цю раптову глухоту мого звіра.

Але навіть тоді, коли я повністю віддався вовчій подобі, я не міг викинути з голови обличчя тієї дівчини біля палацу. Особливо її очі. Вони були дивними. Наповненими такою глибокою, невимовною тугою та болем, що це зачепило щось глибоко в моїй душі.

Це було безглуздо. Я ж її майже не зачепив, удар був зовсім легким, вона не могла так сильно постраждати фізично. Чому ж тоді в її погляді було стільки страждання? І чому мій вовк, який щойно блукав у повній сліпоті, тепер знову і знову повертався думками до цих очей?