Глава 6. Пробудження вовчиці та несподівані вісті

Оксана

Ще один ранок, який я зустрічаю без мого Альфи.

Я стояла біля вікна, спостерігаючи, як перші промені холодного північного сонця фарбують снігові замети в ніжно-рожевий колір. Боже, чому ми були такі вперті? Чому не підтвердили своє кохання істинною міткою тоді, на Півдні? Якби Іоанн затаврував мене як свою пару, ніякі Творці, ніякі прокляття артефактів не змогли б роз'єднати нас. Наш зв'язок був би запечатаний на рівні душ. Тепер же між нами тисячі кілометрів і стіна його забуття.

У двері покоїв тихо, але наполегливо постукали.

— Увійдіть, — відсторонено мовила я, не повертаючись.

До кімнати увійшла дівчина. На перший погляд — дуже покірна, тиха вовчиця із прислуги. Вона тримала руки перед собою, а її погляд був скромно опущений долівку. Але з моїм новим баченням суті, яке прокинулося разом із магією крові, я бачила її ауру. І ця аура випромінювала зовсім не покірність. Навколо дівчини вився шлейф прихованої заздрості, роздратування та гострої цікавості.

— Альфа запрошує вас на сніданок, Оксано, — її голос звучав солодко, аж надто солодко. — Ви спуститеся до їдальні чи, як завжди, наказати накрити вам тут?

«Не ганьби мене перед цією дрібнотою!» — сердито й раптово озвався глухий, гордий голос глибоко зсередини моєї свідомості.

Я ледь не здригнулася від несподіванки, але зовні залишилася спокійною.

«О... моя вовчиця знову заговорила зі мною?» — подумки відгукнулася я, відчуваючи, як по тілу розливається приємне тепло. Після повернення на Північ моя звірина іпостась нарешті почала подавати знаки життя.

«Цінуй це, — буркнула вона у відповідь. — Спілкуватися зі своїм звіром у людській подобі вміють одиниці з перевертнів. Тільки вища кров».

«Я пожартувала, — м'яко посміхнулася я в думках. — Ти вважаєш, що варто спуститися?»

«Так! Ти теж Альфа за народженням, у тебе сильна, могутня енергетика. Досить ховатися в цих чотирьох стінах і показувати їм слабкість. Іди й заяви про себе».

«Добре, вмовила», — подумки погодилася я і повернулася до служниці.

— Передайте батькові, що я спущуся на сніданок через п'ять хвилин, — спокійно, але з владними нотками в голосі промовила я.

Дівчина — якщо я правильно пам'ятала, її звали Міра — від несподіванки ледь не спіткнулася на рівному місці. Її покірна маска на мить зсунулася, оголивши дикий шок. Вона явно не очікувала, що «слабка людська дівчинка», яка тижнями не виходила з кімнати, раптом проявить характер. Пробурмотівши щось схоже на поклон, вона поспіхом залишила мої покої.

Коли я спустилася до столової, батько вже сидів у голові величезного дубового столу. Ще один прибор був накритий по ліву руку від нього — місце, яке зазвичай пустувало.

— Добрий ранок, тату, — з посмішкою промовила я, підходячи до столу.

У Вальдера від мого голосу аж виделка випала з рук і з дзвоном вдарилася об тарілку. Великий, грізний Альфа Півночі на мить розгубився як хлопчисько, але тут же взяв себе в руки. Він зробив вигляд, ніби нічого не сталося, підняв виделку і важко зітхнув, хоча в його очах промайнула гордість.

— Доброго ранку, доню, — відповів він.

Снідали ми мовчки. Атмосфера була не напруженою, скоріше — затишною, наповненою тріском дров у каміні. Але я відчувала, що батька щось гнітить. Коли з їжею було покінчено, він підвівся і подивився на мене:

— Погода сьогодні тиха. Прогуляємося під стінами замку?

— Чому б ні, — погодилася я.

Служниці миттєво підсуєтилися. На мої плечі накинули важкий, теплий плащ із білого хутра, а на ноги я взула такі ж білі, підбиті густим хутром унти. Перевзувшись, ми вийшли на внутрішнє подвір'я замку. Заметіль ущухла, залишивши після себе чисте, хрустке повітря та велетенські кучугури.

Ми повільно йшли вздовж кам'яних мурів. Вальдер заклав руки за спину і дивився кудись у далечінь, за межі своїх володінь.

— Ти якийсь замислений увесь час, — порушила я тишу, заглядаючи йому в обличчя. — Що сталося, тату?

Він помовчав деякий час, наче зважуючи, чи варто присвячувати мене у справи кланів, а потім важко промовив:

— Пам'ятаєш, я розповідав тобі про збори старійшин і дивну активність на Півдні? Так от... щойно прийшло офіційне запрошення. Мене, як Альфу Північного клану, теж кличуть на цю велику конференцію.

— І де вона відбудеться? — з цікавістю запитала я, хоча всередині раптом тьохнуло передчуття.

— В країні Україна. Місто Луцьк, Княжий палац на території замку Любарта.

Від несподіванки я мимоволі сильніше стиснула його лікоть, за який трималася під час ходьби. Моє серце пропустило удар. Замок Любарта. Україна... Луцьк — місто, де колись усе починалося. Іоанн збирає всіх саме там. Мій вовк, мій шалений Альфа розгорнув пошук нікого не минаючі, інтуїтивно шукаючи зачіпки про мене.

— Що сталося, доню? — Вальдер зупинився, уважно вдивляючись у моє зблідле обличчя.

Я підняла на нього рішучий погляд і міцно вхопила його за руку:

— Тату... візьми мене з собою. Будь ласка.