Глава 5. Поклик засніженого кордону

Іоанн

Двері мого кабінету не просто відчинилися — вони з гуркотом вдарилися об стіну. Я навіть не здригнувся. Лише кілька секунд тому я чув його важкі, квапливі кроки в коридорі, тому поява мого оракула і брата не стала несподіванкою.

Веріон забіг до кімнати, важко дихаючи. Його зазвичай охайне волосся було розпатлане, а в очах світився щирий, неприхований жах. Він підскочив до мого масивного дубового столу, вперся в нього долонями й гарячково заговорив:

— Брат! Мені щойно повідомили, що ти вирішив організувати велику конференцію, на яку плануєш запросити усіх Альф та старійшин родів! Ти збожеволів?! Навіщо ти це робиш?

Я повільно відірвав погляд від мапи земель, яку вивчав останні кілька годин, і спокійно подивився на нього. Моя аура Альфи залишалася непохитною, хоча всередині все випалював той самий незрозумілий, тупий біль, що не давав мені спати тижнями.

— Я просто шукаю своє серце, Веріоне, — тихо, але вагомо промовив я, і мій голос прозвучав глухо навіть для мене самого. — Свою кров. І вірю, що саме так — правильно.

Веріон на мить замовк, приголомшений моєю відповіддю, але емоції швидко взяли гору. Він витягнув із кишені зім'ятий сувій — копію мого наказу — і розгорнув його прямо переді мною.

— Я бачив список, Іоанне! Ти навіть із Півночі запросив Альф! А ми з ними дуже часто вступали в криваві конфлікти. Століттями ворогували! Навіщо вони тобі? Що ти задумав?

Я тяжко зітхнув. Втома, яка свинцем наливала моє тіло, здавалося, проросла в самі кістки. Я заплющив очі, повільно помасажував пальцями віски, намагаючись вгамувати пульсуючий біль у голові, і лише тоді промовив:

— Брате... я відчуваю серцем, що все, що я роблю — правильно. Після того проклятого поранення мене щомиті мучить думка, що я загубив щось дуже важливе в своєму житті. Щось, без чого я просто порожня оболонка, а не Альфа.

Я знову подивився на мапу, де Північні території були виділені суворим, холодним кольором. Мій внутрішній вовк раптом глухо загарчав, а потім жалібно заскавулив, дивлячись у той бік через кордони й сніги.

— Моє коріння, моя душа, якась частина мене самого зараз перебуває в тумані, — продовжив я, міцно стиснувши кулаки. — Я не пам'ятаю обличчя, я не знаю імені, але я відчуваю, як цей порожній простір у грудях стікає кров'ю. Якщо мені потрібно зібрати весь цей світ в одному залі, щоб знайти бодай одну зачіпку — я це зроблю. І жоден закон чи давня ворожнеча мене не зупинить.