Глава 4. Замок снігів і спадок

Оксана

За вікном моїх покоїв лютувала заметіль. Біла стіна з крижаної крупи та снігу закривала все довкола, перетворюючи краєвид за масивним склом на безкрає, суворе море снігу.

Північний замок був зовсім не схожий на затишну садибу Іоанна. Тут усе дихало древньою, неприборканою силою: важкі кам’яні стіни, обвішані трофейними хутрами й зброєю, високі склепіння та постійне відчуття холодного протягу, який відганяли лише велетенські каміни.

Я стояла біля вікна, повільно гладячи свій ще абсолютно плаский живіт.

«Ти в безпеці, моє маленьке чудо, — подумки шепотіла я, відчуваючи всередині ледь помітне, але таке тепле й рідне джерельце магії. — Твій тато обов’язково згадає про нас. А поки що я буду твоїм щитом».

Двері покоїв тихо рипнули, і до кімнати увійшов батько — Вальдер, Альфа Північних територій. Його важка хода та суворий погляд змушували трепетати весь замок, але коли він дивився на мене, у його очима з'являлася незвична м'якість.

— Ти знову біля вікна, Оксано, — мовив він, накинувши мені на плечі важку, підбиту білим хутром мантію. — Північний холод підступний, тобі треба берегти тепло.

— Дякую, батьку, — тихо відповіла я, притискаючи хутро до грудей. — Я просто... намагаюся звикнути.

Вальдер опустився в крісло біля каміна й уважно окинув мене поглядом:

— Ти досі не розповіла мені, де перебувала весь цей час і як опинилася в центрі міжпросторового стрибка. Але твоя магія крові розкривається з кожним днем. Ти відчуваєш це?

Я мовчки підійшла до каміна й простягнула руку до вогню.

Раніше я вважала себе звичайною дівчиною, яка просто випадково потрапила до магічного світу й шукала пелюстки. Але зараз, коли артефакт повернувся до своєї власниці, у моїх жилах прокинулося дещо інше — древній спадок Північного роду.

Я заплющила очі й зосередилася. З моїх пучок вирвалося не сонячно-золоте сяйво зграї Іоанна, а чисте, сріблясто-блакитне полум'я. Воно м’яко закружляло між моїми пальцями, розливаючись по кімнаті приємним, заспокійливим теплом. Я провела рукою біля живота, і сріблясте сяйво миттєво згорнулося в щільний, непробивний магічний кокон навколо мого малюка.

Очі Вальдера розширилися від потрясіння:

— Срібний щит роду... Цю магію не бачили в нашому замку понад сто років. Вона належить лише прямим спадкоємцям Альфи, чий дух здатен захищати й зцілювати.

— Це захист для того, що мені найдорожче, — твердо мовила я, згасивши сяйво й подивившись батькові просто в очі.

Вальдер насупився, у його погляді спалахнула підозра Альфи:

— Ти щось приховуєш від мене, дочко. Твоя аура... вона більше не самотня. У тобі пульсує ще одне джерело життя.

Серце в грудях забилося як оскаженіле. Я знала, що Північний клан століттями ворогував із Південною зграєю Іоанна. Якщо батько дізнається, що під моїм серцем дитина їхнього заклятого ворога, Альфи Іоанна...

Я випростала спину, притискаючи долоні до живота, і промовила непохитно, інстинктивно активувавши сріблястий магічний щит:

— Так, батьку. Я ношу дитину. І це моя дитина. Я не дозволю нікому — ні ворогам, ні законам кланів, ні тобі — нашкодити їй або відняти її в мене.

Зала занурилася в гнітючу тишу. Вальдер повільно підвівся з крісла.Його високий зріст і потужна аура вовка тиснули на простір, але я не відступила ні на крок. Сріблясте сяйво навколо мене спалахнуло яскравіше, відповідаючи на мою рішучість.

Альфа Півночі довго дивився на мене, а потім... його губи розімкнулися в гіркій, але поважній посмішці.

— Справжня біла вовчиця, — тихо мовив він. — Ти готова гризти глотки за своє дитя навіть власному батькові. Добре. Я не питатиму, хто батько цієї дитини, поки ти сама не захочеш сказати. Віднині цей замок — твоя фортеця. Жодна жива душа тут не зашкодить тобі чи моєму онуку.

Він повернувся й рушив до виходу, але біля дверей зупинився:

— Набирайся сил, Оксано. З півдня доходять чутки... Тамтешній Альфа поводиться як божевільний. Він підняв усіх старійшин родів, каже досить воювати один з одним, натомість потрібно налагоджувати звязки

Двері зачинилися, а я залишилася стояти в тиші, відчуваючи, як прискорено калатає серце.

«Іоанн... — подумки кликала я через сніги й відстані. — Ти шукаєш нас. Твій вовчий інстинкт веде тебе сюди. Шукай швидше, бо ми чекаємо на тебе».