Глава 3. Привиди в рідній садибі

Іоанн

Дорога назад до садиби минула як у тумані. Я впевнено тримав кермо, витискаючи з машини максимум, але думками перебував дуже далеко. На задньому сидінні Веріон і Марина тихо про щось перешіптувалися, але їхні голоси долинали до мене, мов крізь товщу води.

Щойно авто зупинилося на подвір'ї, я вискочив на свіже повітря й жадібно вдихнув.

Ліс навколо був спокійний. Зачистка після закритого розлому минула успішно — воїни зграї доклали про відсутність загрози, потойбічні істоти просто зникли, ніби їх і не було. Ми перемогли. Зграя була в безпеці.

То чому ж моє серце розривалося на частини?

Я повільно піднявся сходами й ступив через поріг будинку. І в той же момент мене накрила потужна хвиля — дикий, неконтрольований підсвідомий потяг. Повітря в садибі здавалося насиченим якимось знайомим, але невловимим ароматом. Я вовчими ніздрями вхопився за нього, намагаючись ідентифікувати: ніжний квітковий запах із легким відтінком магічного тепла... Але щойно я намагався зрозуміти, кому він належить, запах розчинявся, залишаючи лише гіркий присмак розпачу.

Мої ноги самі потягли мене на другий поверх, уздовж довгого коридору.

— Іоанне? Ти куди? — гукнув Веріон із вітальні, але я навіть не обернувся.

Я зупинився перед дверима однієї з гостьових кімнат. Рука тремтіла, коли я схопився за дверну ручку й різко потягнув її на себе.

Кімната була порожньою. Ідеально застелене ліжко, чисто вимита підлога, сонячні промені, що падали на килим. На перший погляд — нічого особливого. Але мій внутрішній вовк усередині просто шаленів. Він дер пазурами грудну клітку, нив і рвався вперед, до цього ліжка, до подушки...

Я підійшов і опустився на коліна біля узголів'я, торкаючись долонею м'якої тканини. Тут хтось був. Хтось дуже важливий. Хтось, кого я обіймав, чий подих відчував на своїй шкірі...

— Чиї це покої? — спитав я, навіть не помітивши, як у дверях з'явився Веріон. Моя паранормальна чутливість звіра волала про присутність рідної душі, але розум мовчав.

Оракул насупився, оглядаючи кімнату з щирим здивуванням: 

— Чиї? Та нічиї, брате. Це гостьова кімната. Вона порожня вже кілька місяців, відколи тут зупинялися купці з західних кордонів. Ти сам про це мені розказував, адже я в той час був прихований в підземеллі.

— Ти брешеш, — рикнув я, підводячись. В очах спалахнув бурштиновий вогонь Альфи. — Тут хтось жив! Я відчуваю це! Тут... тут пахне тугою й коханням!

Веріон злякано відступив на крок, але в його очах була лише глибока турбота й співчуття.

— Іоанне, ти виснажений. Потойбічна отрута з розлому... можливо, вона не минула безслідно для твоєї ментальної сили? Тобі потрібно відпочити.

— Я не божевільний! — вигукнув я, провівши долонею по обличчю.

Я вискочив із кімнати й кинувся до свого кабінету. Я шалено переривав папери на столі, висував шухляди, відкривав древні фоліанти з магії крові та законів зграї. Я шукав хоч якийсь запис, хоч якусь підказку чи згадку!

Якщо моє серце так колотиться, якщо в мені пульсує дикий поклик, який тягне мене кудись на північ, через сотні кілометрів... значить, існує щось, про що мій розум забув, але пам'ятає кров!

На шум до кабінету увійшла мати. Вона зупинилася на порозі, спостерігаючи за моїм хаосом.

— Що ти шукаєш, сину? — тихо запитала Елеонора.

Я зупинився, важко дихаючи, і подивився їй просто в очі:

— Мамо... скажи мені правду. Хто був зі мною поруч останні тижні? Хто був моєю Луною?

Елеонора здригнулася, а потім зітхнула й м'яко мовила:

— У тебе немає Луни, Іоанне. Ти сам захищав зграю й сам збирав пелюстки разом із Веріоном. Твоє серце вільне.

Я стиснув кулаки так, що нігті впилися в долоні до крові. Всі вони казали одне й те саме. Всі дивилися на мене, як на божевільного.

Але коли я заплющував очі, у моїй голові відлунював ніжний, ледь чутний жіночий шепіт: «Я кохаю тебе, Іоанне... Тільки не йди...»

Я не знав, чиє це ім'я, я не пам'ятав її обличчя. Але я знав одне: я знайду її, навіть якщо мені доведеться перевернути весь цей світ.