Глава 11. Мереживо інтриг та вечеря у клані

Розмова про Перемиль, Берестечко та загрозливі видіння, що відкрилися через кулон з трьома пелюстками, залишила у душі важкий осад. Після всього пережитого за цей день кімната здавалася єдиним безпечним острівцем, де можна було бодай на мить видихнути. Але навіть тут розслабитися не вдалося.

Коли Іоанн уже збирався йти, у двері пролунав тихий, але рішучий стук. Це був слуга, який передав коротке послання від леді Елеонори. Іоанн зупинився на порозі й зосереджено обернувся до мене, роблячи крок назад у кімнату. У його темних очах читалося легке співчуття.

— Ксюхо, маю новини, — мовив він, роблячи крок назад до кімнати. — Мати запрошує нас усіх на сімейну вечерю. І цього разу, схоже, тобі ніяк не викрутитися, щоб не піти.

Я важко зітхнула. Леді Елеонора й досі не могла змиритися з тим, що в їхній родовій садибі оселилися дві «звичайні» людські дівчини. Кожен її погляд був пронизаний холодною зверхністю, а кожен подих підкреслював, що ми тут — чужорідний елемент.

— Добре... — мовила я, провівши долонею по обличчю й намагаючись опанувати тривогу після побаченого у дзеркалі. — Скільки в нас часу?

— Вона чекає нас у їдальні через годину, — Іоанн м'яко усміхнувся кутиками губ, намагаючись підбадьорити мене. — До зустрічі внизу.

Коли за ним зачинилися двері, я вирішила піти в душ, щоб змити з себе дорожній пил, підземний холод та важкий осад від моторошного видіння в дзеркалі.

Гарячі струмені води приємно розслаблюють м'язи. Я настільки занурилася у власні думки про Перемиль, Берестечко та реакцію матері Іоанна, що геть утратила відчуття часу.

Обгорнувшись у м'який махровий халат і витираючи рушником вологе волосся, я квапливо штовхнула двері душової кімнати... і в наступну секунду наштовхнулася прямо на щось високе та міцне.

— Оу! — вирвалося в мене.

Міцні, гарячі руки миттєво спіймали мене за талію, не даючи впасти. Я підвела очі й зустрілася з поглядом Іоанна. Він уже збирався щось сказати — мабуть, поквапити мене, — але слова застрягли у нього в горлі.

Повітря між нами миттєво згусло.

Я відчула, як його пальці на моїй талії стиснулися трохи міцніше. Погляд Іоанна буквально завис на моїй шиї, де прозора крапля води повільно, плавно сповзала донизу, гублячись у ложбинці між грудьми. Його дихання перехопило, а темні очі в одну секунду спалахнули диким, хижацьким і глибоким вогнем.

Всередині мене все завмерло від цього погляду. Серце застукало десь у самому горлі.

«І-і-і... цікаво, і як довго він ще з може стримувати цей потяг до тебе?» — зненацька пролунав у моїй голові знайомий, єхидний та задоволений голос Інтуїції.

«Ти про що?!» — подумки обурено й панічно вигукнула я, відчуваючи, як щоки заливає гарячий рум'янець.

«Якщо ти ще досі не зрозуміла, значить, ще не час», — спокійно та з відтінком загадковості відповіла Інтуїція й так само раптово затихла.

Іоанн важко вдихнув повітря, силою волі повертаючи собі самоконтроль, і повільно розтиснув обійми, хоч його очі все ще палали:

— Пробач... Я зайшов спитати, чи ти готова. Мати вже чекає.

— Я... я вже майже, — прошепотіла я, намагаючись повернути собі голос і квапливо поправляючи халат. — Дай мені п'ять хвилин.

Коли двері за Іоанном зачинилися, я спробувала перевести подих і підійшла до ліжка, де згорнувшись калачиком відпочивало Щастя.

— Ти йдеш з нами на вечерю? — тихо запитала я, чухаючи малюка за вушком.

— Я ще занадто маленький для їхніх дорослих інтриг, мені потрібно відновлювати сили, — солодко позіхнуло воно, зручніше мостившись на подушці та прикриваючи очі.

Усміхнувшись його відповіді, я квапливо скинула халат і почала збиратися.

Коли ми зайшли до величної обідньої зали, атмосфера там була насичена напругою, наче перед грозою.

За довгим дубовим столом уже сиділа верхівка клану. На чолі столу возсідала мати Іоанна — леді Елеонора, уся в чорному оксамиті, з холодною виправкою та поглядом, від якого віяло підземним морозом. Поруч із нею влаштувалася Лала, яка грайливо прокручувала в пальцях кришталевий келих. З іншого боку сидів Ліон — права рука Альфи, чоловік із сивиною на скронях та уважними, мудрими очами, а поряд із ним — Радмір, суворий і мовчазний глава варти та скарбник клану, який звично прораховував кожен крок присутніх.

Ми з Мариною зайшли слідом за Іоанном. Але не встигли ми зробити й кількох кроків до своїх місць, як двері зали знову відчинилися.

На порозі з'явився Веріон.

Він ішов упевнено, рівно, а його янтарні очі дивилися виклично й спокійно. У залі миттєво запанувала тиша — така тиха й раптова, що було чути лише тихе тріскотіння свічок. Ліон завмер із піднятим келихом, а Радмір навіть подався вперед, не вірячи власним очам. Усі пам'ятали Веріона як розлюченого звіра, застряглого в півперетворенні, до якого вартові боялися навіть підійти, залишаючи їжу на порозі його клітки у підвалі.

— Веріоне?.. — першою порушила мовчанку Елеонора, і в її крижаному голосі вперше прослизнула тріщина здивування. — Ти... при тямі і можеш адекватно мислити? Хто тебе відпустив?

— Доброго вечора, матір, — спокійно мовив Веріон, підходячи до столу й відсуваючи стілець поруч із Мариною. — Почуваюся я добре. Ви що, скучали за мною? Щось я не відчував цього, будучи прикутим у підвалі. Наскільки мені не зраджує пам'ять, ви жодного разу за ці страшні роки до мене не спустилися.