Глава 10. Бронзовий голос Перемиля

— Що... що це за звук? — насторожено запитала Марина, сполохано озираючись на важке відлуння, яке прокотилося кам'яними склепіннями зали.

— Це перебудовується простір, щоб повністю запечатати печеру, — пролунав у наших головах тихий, але владний ментальний голос Щастя.

Істота, яка весь цей час ішла попереду в своїй величній істинній формі й освітлювала нам шлях м'яким потойбічним сяйвом, тривожно повела головою.

— Ми забрали магічний важіль, який тримав усе це підземелля, — продовжив наш провідник. — Нам необхідно якнайшвидше його покинути!

— Назад не підемо, шлях завалено! — відгукнувся Веріон, важко дихаючи й гарячково оглядаючи глухі кам'яні стіни довкола.

Поки всі стривожено крутили головами в пошуках порятунку, у моєму тілі з новою силою пульсував заклик трьох з'єднаних пелюсток. Інтуїція наче власною рукою повернула мою голову вглиб зали. Там, за масивним корінням прадавніх дерев, що сплелося наче велетенська чаша, ховалася ледь помітна розщелина.

— Туди! За коріння! — вигукнула я, вказуючи рукою на прохід.

Вузький підземний лаз вивів нас угору — просто на сонячні схили Княжої Гори, за секунди до того, як затишне підземелля остаточно запечаталося в магічному небутті.

Вихід із підземелля зустрів нас жаданою прохолодою, але поки ми пройшли крізь хащі й вийшли до міської межі Володимира, сонце вже піднялося в зеніт. Затоплюючи вулиці яскравим обіднім сяйвом, воно остаточно розвіяло залишки нічного туману та підземного мороку.

Маленьке Щастя було зовсім знесилене через таке активне використання магії. Зменшившись до розмірів звичайного пухнастого кошеняти, воно затишно вмістилося в мене на плечі й солодко дрімало, гріючись у теплих сонячних променях. Після нічних перегонів на спині велетенського вовка та магічних випробувань під землею мої ноги ледь тримали вагу, але в голові вирували думки. 

Поки ми пішки йшли в бік торгових вуличок Володимира, слова Веріона не виходили в мене з голови жодної секунди:

«...синя, мов вечірній Стир... захована за бронзовим голосом прадавнього велетня... де перемильська тиша береже пам'ять про перші битви...»

Я йшла мовчки, слухаючи, як шурхотить листя під ногами, і гарячково шукала за поетичними метафорами сухі й уперті історичні факти.

«Стир... З цією річкою все зрозуміло. Але до чого тут «перемильська тиша?»

І раптом у голові спалахнув ярлик із давньої карти Волині!

Я раптом зупинилася просто посеред вулиці, осяяна раптовою здогадкою, і міцно схопила Марину за руку:

— Слухайте, до мене тільки-но дійшло! «Перемильська тиша»! Це ж Перемиль!

Марина, здивовано звівши брови, глянула на мене, а Іоанн із Веріоном миттєво зупинилися й насторожилися.

— Ксюш, ти про що? — перепитала подруга, оглядаючись. — Це ж якесь звичайне село в Горохівському районі, ні?

— Зараз — село, але не у X–XII століттях! — у моєму голосі забринів такий захват історикині, який я просто не змогла втримати. — Тоді Перемиль був величним княжим містом-форпостом Галицько-Волинської землі! Воно стояло просто над Стиром, і саме там вирували перші міжусобні битви, про які пишуть у літописах! А тепер згадайте: що піднімається зовсім поруч із Перемильським городищем?

— Берестечко — невпевнено вимовила Марина.

— Саме так, Берестечко! А «бронзовий голос прадавнього велетня» — це ж старовинна мурована дзвіниця!

Я аж підскочила від хвилювання, відчуваючи, як від власної здогадки по шкірі біжать мурашки:

— Ми шукаємо Берестечко! Саме там захована наступна пелюстка!

Іоанн із повагою перезирнувся з Веріоном, а на його вустах з'явилася полегшена посмішка. Проте за кілька секунд він озирнувся на оживлені вулиці центру Володимира, куди ми непомітно зайшли за розмовою.

— Чудово, ми в місті, якраз обід, — тихо мовив Іоанн, а в його темних очах спалахнули теплі турботливі вогники. — Дівчата, але нам все одно необхідно дотриматися нашої початкової легенди. Зайдемо в декілька магазинів, оновимо вам гардероб і купимо необхідні речі.

— Оце я розумію — магічний квест із шопінгом! — одразу пожвавішала Марина, швидко струшуючи втому. — Ліон же так і сказав твоїй матінці й Лалі, що ми пішли пішки «провітритися та за одягом». Тож якщо повернемося з порожніми руками — нас розкусять на раз-два!

— Саме так, — усміхнувся Іоанн, але його голос знову став серйозним. — Ми не можемо дозволити собі довго бути відсутніми. Якщо ми забаримося, і мама, і Лала почнуть щось підозрювати. Нам треба повернутися в клан, показати покупки, зняти з себе зайві очі, а вже потім планувати виїзд до Берестечка.

— І це абсолютно правильно, — тихо мовила я, торкаючись кулона на шиї, де під одягом ховалися три сяючі пелюстки.

Ми зайшли до затишного, відносно спокійного магазинчика одягу неподалік від центру. Усе здавалося абсолютно нормальним: м'яке світло ламп, дзеркала, довгі ряди вішалок із речами. Марина з азартом кинулася вибирати сукні, Іоанн із поважним виглядом стояв біля входу, пильно оглядаючи вулицю, а Веріон присів на пуф, стишивши свій подих.

Я підійшла до великого ростового дзеркала в глибині приміщення, щоб просто прикласти до себе легкий світлий светр.