Глава 9. Випробування в надрах Княжої Гори

Важка, монументальна тиша опустилася миттєво. Кам'яна плита зачинилася з глухим грохотом, відрізавши останнє тьмяне світло та шум річки Луги. Повітря тут було інакшим — прохолодним, але з виразним солодкувато-озоновим присмаком прадавньої магії, що застрягла в цих стінах на століття.

— Ну... зате туман із річки більше не заважатиме, — лунко пролунав у темряві оптимістичний, хоч і трохи тремтячий голос Марини. — Ксюх, а в тебе випадково немає із собою сірників? Чи хоча б ліхтарика на телефоні?

— Який ліхтарик, Марино? — тихо мовила я, міцніше стискаючи пальці Іоанна. Його долоня була гарячою та надійною. — Тут навіть мобільний зв'язок, мабуть, помер ще на підході до гори.

Іоанн уже збирався підняти руку, щоб закликати свою магію, як раптом темряву розрізало м'яке, сріблясто-блакитне сяйво.

Малюк Щастя легко зіскочив із моїх плечей на кам'яну підлогу. Його хутро спалахнуло чистим, чарівним світлом, яке хвилею розійшлося коридором, освітлюючи прадавні стіни. Пантера граціозно розправила свої оксамитові чорні крила, повернула до нас витончену голову, і в моїй свідомості лунко та дзвінко пролунав її дитячий, але впевнений голосок:

«Ходіть за мною! Це середовище — моя стихія, я знаю цей шлях!»

Ми на мить завмерли від несподіванки.

— Ого... воно ще й балакуче! — тихо прошепотіла Марина, захоплено розглядаючи сяючу істоту, але все ж міцніше вхопилася за рукав Веріона. — Ну що, якщо крилатий кіт каже «за мною» — хто ми такі, щоб сперечатися?

Завдяки сяйву Щастя ми побачили, що стоїмо в широкому тунелі, витесаному прямо в товщі землі та прадавнього каменю. Стіни були вкриті химерним візерунком із сухих коренів дубів, що проросли сюди з вершини валу, а під ногами лежала гладка, витерта часом плитка.

— Стіни гори насичені силою, — тихо мовив Веріон, ступаючи слідом за нами й з подивом оглядаючись. — Вони наче живі.

Щастя впевнено крокувало попереду, легко виляючи довгим хвостом і випромінюючи рівне, затишне світло. Коридор повільно ухилявся вниз, ведучи нас усе глибше в серце Княжої Гори. Що далі ми йшли, то виразніше в повітрі наростав легкий, майже нечутний дзвін — мовби десь далеко вглиб занурювалися кришталеві струни.

І раптом тунель закінчився. Ми вийшли на край велетенського підземного провалля.

Провалля перед нами здавалося нескінченним. Внизу вирувала густа, синяво-чорна темрява, від якої віяло льодовитим холодом, а на протилежному боці, метрів за п'ятнадцять від нас, темніло продовження коридору.

Жодного мосту чи кладки не було.

— І як ми це перетнемо? — Марина підійшла до краю й обережно зазирнула вниз. — Перестрибнути? Ну, якщо Веріон чи Іоанн перекинуться на вовків, вони, може, й перемахнуть... А нам із Ксюхою що, крила купувати?

Щастя тихо муркнуло й ступило на самий край. Світло від його хутра впало на прадавню кам’яну плиту під нашими ногами. На ній були висічені чотири порожні заглиблення у формі долоней, а посередині — різьблений напис прадавньою рунічною в'яззю.

— Марино, дивись, — я нахилилася. — Тут знову руни. Що там написано?

Марина провела пальцем по стертому каменю, примружившись:

— «Шлях відчиниться не силі й не магії, а єдності чотирьох душ. Віддайте частку свого тепла, щоб пробудити живий міст».

— Чотири долоні... — Іоанн переглянувся з Веріоном. — Нас якраз четверо.

— Добре, а що робити з Щастям? — запитала Марина.

Пантера ніби тільки цього й чекала: вона підійшла ближче й м'яко поклала свою масивну лапу прямо в центр плити, між чотирма заглибленнями. Сріблясте сяйво від її лапи розлилося кам'яними жолобками.

— Вона дає нам свій резонанс, — здогадався Веріон. — Дівчата, Іоанне, давайте разом.

Ми одночасно опустили свої долоні в заглиблення.

У ту ж секунду відчулося дивне, тепле шпигання, наче крізь нас пройшов легкий струм. Магія Іоанна — гаряча й золотава, ніжне світло Марини, спокійна сила Веріона та мій власний, земний імпульс злилися в єдиний промінь, що вдарив у глибину провалля.

І з темряви, переплітаючись між собою, стрімко почали рости й переплітатися грубі корені дубів! Вони спліталися на очах, утворюючи міцний, живий міст, вкритий м'яким зеленим мохом.

— Оце так ландшафтний дизайн! — захоплено мовила Марина, першою ступаючи на живий міст.

Ми швидко перейшли провалля. За ним коридор вивів нас до просторого підземного гроту, у центрі якого піднімався величний постамент із химерно закрученого, прадавнього коріння дуба. Воно спліталося у формі велетенської чаші й здавалося майже кам'яним від віку.

Веріон раптом зупинився. Його янтарні очі широко розплющилися, а подих перехопило.

— Веріоне? Що з тобою? — занепокоєно запитала Марина.

Він не відповів. Мов зачарований, хлопець повільно підійшов до постаменту. Його тягнуло туди на магічному рівні. Потовщене, химерно закручене коріння виглядало настільки дивовижно та красиво, що Веріон просто не втримався — він повільно простягнув долоню й ніжно погладив шорстку кору.

Щойно його пальці торкнулися дерева, коріння спалахнуло яскравим, смарагдово-золотим світлом!